– Що за чоловічий голос у тебе там розмовляє? – запитала мати суворо, ніби доньці було п’ятнадцять, а не тридцять.
– Так, телевізор. Мамо, ти чого хотіла? – Лері явно не терпілося швидше закінчити цю розмову.
– Нічого. Мені з тобою поговорити потрібно. Серйозно! – мати зробила наголос на останньому слові.
Лера закотила очі. Вона не дуже любила маму, а тому й зустрічатися не дуже-то хотіла.
– Може телефоном?
– Ні. Чекай, увечері буду, – сухо заявила мати і відключилася. Як це схоже не маму: не питає, а ставить перед фактом.
– Макс, – покликала Лера, кинувши телефон на ліжко.
– Що сталося? – запитав він, виходячи з кухні з двома чашками кави. – У тебе таке обличчя, немов привида побачила.
– Майже, – Лера вдячно прийняла чашку. – Мама дзвонила. Збирається приїхати ввечері.
Максим розуміюче кивнув. За чотири місяці стосунків він уже встиг наслухатися історій про Лерину сім’ю.
– Хочеш, я залишуся? – запропонував він. – Складу моральну підтримку. І взагалі, ти обіцяла навчити мене готувати тірамісу…
Дівчина похитала головою:
– Не сьогодні. Мені потрібно з усім цим розібратися…
* * *
Спогади схожі на старі фотографії – з часом вицвітають по краях, але найяскравіші моменти залишаються чіткими, немов це було вчора.
Лері було дванадцять, коли батьки вирішили розлучитися.Але й через роки вона чітко пам’ятала той вечір до найдрібніших подробиць: жовте світло старого торшера, запах маминого борщу на кухні та важку тишу, яка повисла в повітрі після того, як тато вимовив: “Нам потрібно поговорити”.
Юля, молодша сестра Лери, вже спала у своїй кімнаті, підклавши під щоку улюбленого плюшевого зайця. Лера ж сиділа за своїм столом, ретельно роблячи вигляд, що зайнята уроками, але насправді прислухалася до кожного слова, яке лунало з кухні.
– Я більше так не можу, Лєно, – говорив тато. – Ми обидва знаємо, що це вже давно не сім’я, а якась пародія на неї.
– Ах, значить, пародія? – мамин голос дзвенів, як кришталь. – А як же діти? Про них ти подумав?
Дзенькнула чашка, що впала на кахельну підлогу. Лера здригнулася, але не рушила з місця. У такі моменти краще було залишатися невидимою.
– Саме про дітей я і думаю, – голос батька звучав втомлено. – Їм потрібні щасливі батьки, а не ось це все.
– Щасливі батьки? – мама гірко розсміялася. – Ну звісно, ти в нас тепер будеш щасливим. Мабуть, уже й заміну мені знайшов?
Лера затулила вуха руками, але все одно чула кожне слово.
Батьки розлучилися. Батько не став наполягати на продажі квартири і мовчки з’їхав, прихопивши свої нехитрі пожитки.
Спочатку пропав його улюблений кухоль з відколотою ручкою, потім старе крісло, в якому він читав газети у вихідні, потім книжки – ціла полиця раптово спорожніла, оголивши вицвілі шпалери.
Юля вдавала, що не помічає цих змін. Вона з головою поринула у свій світ, де тато був зрадником, а мама – жертвою.
Батько зняв кімнату в старому будинку на околиці міста. Лера приїжджала до нього кожні вихідні, якщо мама не вигадувала чергову “невідкладну” причину залишити доньку вдома.
Дівчинка сідала на продавлений диван, який віддав хтось із жалісливих сусідів, і розповідала про школу, про книжки, які прочитала, про те, як Юлька знову влаштувала істерику через те, що мама не купила їй новий телефон.
– А ти? – запитував тато, уважно дивлячись на доньку. – Як ти справляєшся?
Вона знизувала плечима, не знаючи, як пояснити, що навчилася жити у двох реальностях одночасно. В одній вона була зразковою донькою, яка старанно вчилася і не завдавала мамі зайвого клопоту.
В іншій – мовчазним спостерігачем, який фіксував кожну деталь того, що відбувається, кожну фальшиву ноту в словах матері, кожен момент, коли Юля обирала легкий шлях маніпуляції замість чесної розмови.
– Знову в цього зрадника була? – бурчала мати щоразу, як Лера поверталася додому.
Лера стояла, опустивши очі в підлогу. І чому вона взагалі має виправдовуватися?
– Мамо, а ще вона казала, що було б краще, якби вона жила з татом! – пропищала Юлька, визираючи з материної спини і показуючи старшій сестрі язик.
– Ну, звісно! Тато в нас святий. Аліменти виплатив і спить спокійно, а мені доводиться крутитися, годувати, готувати, прати! Уже скоро без рук залишуся, а все я вам погана! – моментально вибухала мати.
– Стукачка! – тихенько шипіла Лерка, непомітно від матері показуючи сестрі кулак.
– Татку, дай грошенят на морозиво, – пищала та ж Юлька, коли батько приходив у гості до дочок, і мати не чула їхньої розмови.
Одразу після школи Лера поїхала вчитися в обласний центр.
– Доню, ти тільки вступи на бюджет, на гуртожиток і життя грошей дам! – пообіцяв батько.
І Лера вчилася. Із захватом і надією на світле майбутнє, в якому в неї є її власна квартира, в якій немає нестерпної молодшої сестри і буркотливої матері, яка критикує кожне її слово і дію.
Через два роки прийшла черга Юльки визначатися з інститутом.
– Потрібен мені ваш інститут, як собаці п’ята нога, – вибухнула дівчина. – Я краще закінчу якісь курси, і вистачить із мене.
– Молодець, донечко! – зраділа мати. – Не те, що деякі, які вважають за краще сидіти в мене на шиї, замість того, щоб почати працювати.
Не потрібно було володіти даром ясновидиці, щоб розуміти, що камінь кинуто в Лерин город.
– Усі мої витрати оплачує батько, тобі не надто вже доводиться на мене витрачатися, – Лера не стала мовчати.
– Тобі б тільки зуби скалити та сперечатися зі мною, вся в батька! – шикнула мати.
Через півроку Юлька вже вважалася перукарем-універсалом і влаштувалася в якийсь салон на ставку майстра-початківця.
Лера додому приїжджала рідко. Канікули вона воліла проводити у батька.
– Ось закінчиш інститут, не поспішай хапатися за перший-ліпший варіант. Походи по співбесідах. Людей подивися, себе покажи, – вчив він доньку.
– Татусева копія, – шипіла мати щоразу, як бачила старшу доньку в себе на порозі. – Молодша сестра вже гроші заробляє, а ця кобила все на моїй шиї сидить.
– Юльці теж пропонували вчитися, чого вона не пішла? – заступалася за себе дівчина.
– Ой, надто треба мені таткові подачки!
“Щось ти не дуже відмовляєшся, коли тато тобі гроші пропонує”, – думала Лера про себе.
Після інституту Лера влаштувалася на роботу, а через рік тато пішов з життя. Раптово, безглуздо – серцевий напад. Його знайшли сусіди через два дні.
На прощанні з батьком Юля ридала голосніше за всіх, хоча останні роки практично не спілкувалася з ним. Лера ж не могла плакати – усередині була тільки порожнеча і розуміння, що тепер вона справді одна.
Спадщини після батька не залишилося. Та й звідки їй було взятися, якщо після розлучення з дружиною він жив в орендованій квартирі, а більшу частину доходів віддавав колишній дружині та донькам.
Лері й раніше було нелегко, а після відходу батька стало ще важче. Частину зарплати вона віддавала за винаймання кімнати – винаймати окрему квартиру було набагато накладніше. Трохи залишала на поточні витрати і решту відкладала на квартиру своєї мрії.
Мати старшій доньці телефонувала рідко. Здебільшого для того, щоб висловити черговий докір.
– Юленька заміж виходить. Усі гроші на весілля вклала, напевно доведеться кредит брати, – зітхала вона в слухавку, явно натякаючи на фінансову допомогу від старшої доньки.
– Так не беріть. Не розумію, навіщо шикувати, якщо грошей немає й узяти нізвідки, – прикидалася Лера, вдаючи, що не розуміє, куди хилить мати.
– Яка ти безсердечна, вся в батька, – дорікала мати. – Чи думаєш, якщо в тебе чоловіки не закохуються, то й усі мають свій вік старими дівами кувати? Юленька свято хоче. Усе-таки заміж виходять раз у житті…
Мати щиро вважала, що її старша донька негарна, а отже, і заміжжя їй не світить. Лера на такі зауваження тільки зітхала.
– На весілля грошей дати не можу, я на іпотеку відкладаю, – заявляла Валерія.
– Юленька при надії, грошима б допомогти, – заявляла матір іншим разом. – У Толика зарплата маленька, а власниця салону, де твоя сестра працювала, відмовляється платити декретні. Виявляється, у неї всі співробітниці влаштовані неофіційно.
– Ой, мамо! Юлька прекрасно знала, що вона працює за “чорну” зарплату. І я її попереджала, що в разі декрету або лікарняного вона нічого не отримає.
– От ти замість того, щоб сестрі дорікати, краще б допомогла грошима. Молоді сім’ю створили, тягнуться як можуть. А ти живеш одна, та ще й грошима не допомогаєш, – дорікала мати.
– Юлька заміж вийшла, робота в неї є. Поясни, чому я тепер маю частину своєї зарплати їй віддавати? Щось вона не дуже поспішала своєю ділитися, коли я вчилася, а вона працювала.
– Бо це був твій вибір – сидіти в нас на шиї, тоді як твоя сестра вже заробляла.
– От і заміж виходити і дітей заводити – це її рішення. Нехай сама й розсьорбує.
Роки летіли, а сестри так і не стали близькими. Зате образи, що зародилися в дитинстві, росли й міцніли.
Через два роки після інституту Лера зуміла-таки взяти таку бажану квартирку в іпотеку.
– Не хочу двадцять років платити цю кляту іпотеку, – вирішила дівчина і з ще більшим завзяттям почала вносити платежі.
– Гарна квартирка, – процідила крізь зуби мати, оглядаючи володіння. – От би Юленьці таку. А то вони з малюком змушені в гуртожитку жити, а тобі одній он які хороми дісталися. Несправедливо.
– Юленька з Толиком на печі лежать, і палець об палець не вдарять, усе чекають, що заповітні квадратні метри самі по собі їм на голову впадуть. Тільки такого не буває, – сердито буркнула дівчина. Звісно, їй було прикро, що мати, як і завжди, знецінює її заслуги.
– Безсердечна ти, – відгукнулася мати.
– Раз ти така добра в нас і мудра, чого ж їх до себе не пустиш? У тебе трикімнатна. Місця всім вистачить: і тобі, і Юльці з малюком та чоловіком…
– Та ну цього Толика… – відмахнулася мати.
Лера усміхнулася. Вона прекрасно знала, чим закінчився той експеримент спільного проживання. Теща і зять не зійшлися характерами. Матері все здавалося, що Толик недостатньо зусиль докладає, щоб забезпечити дружину і дитину житлом. І взагалі, в очах тещі він був негідний її обожнюваної доньки.
Толик із тещею не сперечався, мовчки слухав усі її претензії. А коли чаша терпіння переповнилася, розповів тій усе, що про неї думає. Заразом в фарбах описав, куди б їй слід було вирушити, щоб не заважати простим людям спокійно лежати на дивані.
Наступні сім років Лериного життя можна було описати одним словом – робота. Вона до восьмої ранку летіла в офіс, де сиділа над проектами до п’ятої вечора. Потім мчала додому, де до півночі писала курсові, контрольні, робила переклади.
Максим у житті Лери з’явився раптово. Симпатичний молодий чоловік влаштувався в ту саму компанію, де працювала жінка. Їхній роман розвивався повільно, але незабаром молоді люди стали замислюватися про весілля.
Матері Лера про зміни в житті не поспішала повідомляти. Не вважала за потрібне.
Дверний дзвінок надривався противним скрипучим голосом.
“Треба його зовсім вимкнути”, – промайнуло в голові Лери, поки вона йшла до дверей.
– До тебе не додзвонишся, – кинула мати і, не чекаючи на запрошення, рішуче зробила крок у квартиру.
– Кажи, чого хотіла, – Лера хотіла якнайшвидше дізнатися причину візиту не найбажанішої гості.
Минуло сім років відтоді, як вона взяла іпотеку, і рівно стільки ж від першого й останнього візиту матері до неї.
– А ти чого коней розігнала? Гостей заведено чаєм поїти, пиріжками пригощати, а вже потім запитання ставити, – весело вигукнула мама. Лера була збита з пантелику цією інтонацією. Вона не звикла, щоб мати з нею жарти жартувала.
– Проходь, – без особливого ентузіазму вона запросила гостю на кухню. – Чай у пакетиках, пиріг магазинний, – презентувала господиня свої частування.
– Не густо, не густо. Бачу, готування – не твій коник! – хихикнула раптом матуся, чим ввела доньку в ще більший ступор.
– Мамо, давай не тягни, кажи, чого хотіла?
– Ой, а в тебе й посудомийка є. Зручненько, зручненько. Що, і вода фільтрована підключена? Правильно! – замість відповіді мати взялася оглядати житлоплощу.
– Так, і навіть каналізація є, не потрібно воду у відрах у канаву виносити, – не без іронії заявила жінка.
– Ой, як добре, що в тебе санвузол роздільний. Це ж куди зручніше, ніж спільний, особливо, якщо у квартирі живе кілька людей, – мати вже оглядала ванну і туалет.
– Ммм, який диван зручний! У міру жорсткий, у міру м’який. Цілком можна використовувати як постійне спальне місце, – продовжувала захоплюватися мати, оглядаючи квартирку.
Побачене її явно задовольнило.
– Я тут подумала і прийняла мудре рішення, чого я буду шикувати одна в трикімнатній квартирі. Я її Юленьці відпишу! – розпливаючись в усмішці, заявила раптом мама.Спеціально для сайту Stories
– Це як? – не зрозуміла Лера. – А сама в їхній гуртожиток підеш?
– Та на кой мені цей їхній клоповник на першому поверсі? Я квартиру Юленьці віддам, а сама з тобою поживу, ти ж однаково одна, – заявила мама.
Лера поперхнулася повітрям і деякий час мовчки дивилася на матір, кліпаючи очима і хапаючи ротом повітря.
– А що? У тебе он яка гарна двушка. Одна кімната тобі, одна – мені, а Юленька заїде в мою трикімнатну – все по справедливості! – мати міркувала впевнено, ніби весь її план давно був узгоджений і затверджений усіма зацікавленими сторонами.
Ось тільки Валерію такий розклад зовсім не влаштовував. Не для того вона працювала сім років, прагнула вирватися з-під материного крила, щоб тепер ділити з нею зароблені квадратні метри. А сестра, яка весь цей час тільки й робила, що плодилася і скиглила на долю, отримала все.Спеціально для сайту Stories
– Ні, – коротко відрізала Лера.
Тепер настала черга матері плескати очима і хапати повітря ротом. Вона знала, що старша донька з характером, але не думала, що та зможе їй заперечити.
– Що означає “ні”? – мамині очі звузилися. – Я вже все вирішила. Документи підготовлені.
– Значить, житимеш у Юльки, – Лера встала, відчуваючи, як тремтять коліна. – Це моя квартира. Моя. Я на неї сім років працюю, поки Юля прохолоджується.
– А, так ось у чому справа! – мама сплеснула руками. – Заздриш сестрі? Вона хоч сім’ю створила, дітей у світ привела, а ти… – вона обвела поглядом кухню, немов шукала сліди неіснуючих провалів. – Ні кішки, ні собаки. Живеш як перекотиполе.
– Взагалі-то я заміж виходжу…
– Та кому ти потрібна? – обурилася мати, скрививши рот. – Одразу починаєш небилиці вигадувати, аби сестрі не допомагати.
– Думай, як хочеш, але твоєї ноги тут не буде.
– Невже виженеш, якщо я до тебе з валізами приїду? – засумнівалася жінка.Спеціально для сайту Stories
– Перевір, – спокійно порадила Лера і піднялася з місця, і дала зрозуміти, що більше вона гостю не тримає.
– Ти така ж черства, як твій батько! – її голос зірвався на крик.
– Дякую, – Лера посміхнулася, вперше за вечір. – Тато був хорошою людиною. І любив мене просто так, а не за правильну поведінку.
Вхідні двері грюкнули так, що затремтіло скло. Лера стояла біля вікна, дивлячись, як мамина постать розчиняється в сутінках, і відчувала дивне полегшення.
На телефоні блимало повідомлення від Максима: “Як пройшла зустріч?” Лера посміхнулася, набираючи відповідь: “Приїжджай. Вчитиму тебе готувати тірамісу”.
