– Все! Я йду від тебе! – жінка почала гарячково кидати свої речі у величезну сумку. – Добре, що не розписалася з тобою…
– Це, дійсно, добре. Скільки б зараз було проблем, – посміхнувся Роман і вийшов на кухню.
– Виклич таксі! – пролунав голос з кімнати. – І допоможи сумки винести!
Викликав таксі, взувши кросівки, поніс сумки за жінкою, яка бурчала всю дорогу.
Під’їхало таксі. Роман завантажив сумки, сунув таксисту купюру і помахав рукою на прощання машині, що від’їжджала.
– Що, Рома, – пролунав голос сусіда, що підійшов, – на якийсь час відправив чи назавжди?
– Назавжди.
– Іди, готуй закуску! Зараз в магазин збігаю. Посидимо, розповіси, що цього разу.
– Біжи!
Повернувся в квартиру. Почав поспішно чистити картоплю. Встиг тільки начистити і нарізати, як повернувся друг. Зайшов на кухню.
– Юрко, як ти швидко, я навіть картоплю посмажити не встиг, – подумки відзначив, що в руках друга дві пляшки. – Глянь в холодильник, там начебто котлети залишилися!
– Є, є! Якраз по одній.
– Засунь в мікрохвильовку!
Через п’ять хвилин картопля смажилася, а наповнені чарки і котлети стояли на столі.
– Ну, за що? – посміхнувся гість.
– Щоб картопля добре просмажилася.
– Давай!
Коли Юрко доїв свою котлету, запитав:
– Цього разу, з якої причини розбіглися?
– Все з тієї ж причини, характерами не зійшлися.
– У тебе їх вже скільки було за чверть століття.
– Офіційна одна, а цих, – Роман мотнув головою в бік дверей, – навіть не пам’ятаю, з десяток, напевно.
– І з усіма характерами не зійшовся?
– Напевно.
– Ось, Ромко, дивлюся я на тебе: чоловік ти нормальний, гроші хороші заробляєш, – Юрій, розмовляючи, почав розливати. – Чому тобі так з жінками не щастить?
– Почекай, картопля досмажиться!
Встав, кинув у картоплю нарізану цибулю і почав перевертати, задумливо дивлячись кудись повз сковорідку.
Потім підійшов до холодильника, дістав сало. Нарізав невеликими шматочками, цибулю півкільцями і поставив на стіл. Друг дивився на нього і якось загадково посміхався. Коли все було готово, він, продовжуючи посміхатися, сказав:
– Давай ще по одній і я розповім тобі щось цікаве. Заздалегідь попереджаю: не смійся!
Картопля вийшла просмажена, злегка хрустка, а з холодним салом… Юрій навіть про розмову забув.
– Ну, так, що ти хотів розповісти? – нагадав йому друг.
– У мене племінник програміст. Працює зараз на одну фірму. Вони шукають для неодружених, другу половинку, які ідеально їм підходять.
– Сайт знайомств, чи що? Нісенітниця.
– Ти слухай уважно, – Юрій підняв вгору вказівний палець. – Вони враховують тільки характер. Ніяких фотографій, ніяких відомостей про майбутню обраницю. Там у них якісь тести.
– І звичайно, за гроші?
– Звичайно. П’ять штук за ці самі тести і п’ять за цю… ну, за зустріч.
– Юрко, невже ти не розумієш, що це дурниці, – розсміявся Роман.
– Ні, ти почекай! Племінник сказав, що для половини цих пар справа закінчується шлюбом і подальшим щасливим життям. У них там ведеться статистика.
– Ну, не знаю?
– Тобі, що для свого щастя десятки шкода? – вимовив друг цілком серйозним голосом.
– Щось я вже в це кохання зовсім не вірю.
– Давай, – друг кивнув на чарку, – за твою майбутню половинку.
– Давай!
***
Минуло кілька тижнів. Щось тужливо стало на душі у Романа. Адже вже сорок сім. Всього ніби досяг, а простого сімейного щастя так і немає. Дістав візитку, яку йому дав друг, і зателефонував.
Його відразу запросили на співбесіду і тестування.
Прийшов, віддав п’ять тисяч. Дали тест. З півсотні питань, але чомусь лише з десяток стосувалися теми пошуку, решта – не зрозуміло про що. Відповів на всі, як і просили, чесно.
Коли з питаннями було покінчено, хлопець, який проводив тестування, запитав:
– Ви ж друг мого дядька Юри.
– Так.
– Ми знайдемо вам вашу половинку. Я вам зателефоную.
***
Зателефонували йому десь через тиждень перед вихідними. Попросили прийти.
Прийшов. Віддав ще п’ять тисяч.
Потім потрапив до племінника друга і той почав пояснювати.
– Зустрічаєтеся завтра біля драмтеатру, – на моніторі ноутбука з’явилася алея, і хлопець вказав, – біля цієї лавки. Тут досить тихо.
– А як ми впізнаємо один одного?
– За нашими правилами, я вам навіть не назву її ім’я, і вашого імені вона теж знати не буде. Ось вам наш буклет, – він простягнув яскраву книжечку.
– Коли будете підходити, тримайте його в руці. У неї буде точно такий. А далі знайомтеся і вирішуйте самі, що далі робити. Удачі вам!
***
Зранку в суботу Роман готується до зустрічі з жінкою. Як готуватися і як знайомитися, він добре знав, але тут особливий випадок, адже з цією жінкою, як йому обіцяли, він проживе все життя. І посмішка не сходила з його обличчя:
«Цікаво, вони навіть не сказали, як її звати і скільки їй років, але у них впевненість, що ми зійдемося характерами. Може, ми побачимо один одного і відразу розбіжимося.
Ні, відразу ми не розбіжимося. Що я даремно тут збираюся? Думаю, і вона сподівається провести цей вечір, принаймні, не нудно. Боюся, знову, як з усіма! Проживемо місяць або рік…, – важко зітхнув.
– Адже є ж пари, які до срібного, і навіть до золотого, весілля разом».
***
По дорозі купив квіти… квітку, одну троянду, але найгарнішу. Не з величезним же букетом новій знайомій весь вечір ходити?
Ось і драмтеатр.
«Лавка поки порожня і поруч нікого немає. Якщо вже я першим не хочу підходити до лавки, вона – тим більше.
Он у жінки такий же буклет промайнув. Обличчя на такій відстані не розрізниш, але фігурка нормальна. Це вже радує.
Підійду непомітно, так навіть романтичніше буде».
Обійшов. Тихо підійшов ззаду і, виставивши на витягнутій руці квітку, промовив:
– Дівчино, ви, випадково, не на мене чекаєте?
Вона обернулася. Їхні погляди зустрілися.
– Роман?! – вигукнула здивовано жінка.
– Тетяна?!
Він насилу впізнав… свою дружину, першу і єдину офіційну, з якою він прожив всього півтора року і розлучився двадцять п’ять років тому.
– Роман, що ти тут робиш? – і тут вона побачила в його руці барвистий буклет, такий самий, як у неї. – Ти, той самий чоловік, з яким, як мені обіцяли, я проживу все життя. О, Боже!
Вона схопилася за щоки, злегка відкривши рот. Першим отямився він, взяв з її рук буклет і разом зі своїм викинув у стоячу поруч урну. Потім простягнув їй троянду:
– Ходімо погуляємо! Не пропадати ж вечору.
– Так вже! – вона взяла квітку. – Так мріяла, що сьогодні станеться щось незвичайне, але такого навіть уявити не могла.
– А ти така ж красива!
– Раніше це треба було сказати, може і не розбіглися б, – оглянувши його уважно. – А ти красень! Що без електронної свахи обійтися не міг або після того, як ми розлучилися, ти став страшенно скромним?
– Характерами ні з ким не зміг зійтися.
– Ах, так! Адже тобі ідеально підходжу лише я.
– Розкажи хоч про себе, – і підсунув до неї зігнуту в лікті руку.
– Може, спочатку ти? – і взяла його під руку.
– Я перший попросив.
– Гаразд! Після тебе через рік вийшла заміж. Народився син. З чоловіком через пару років розлучилися. Сина ростила одна.
Після школи він вступив в коледж. Закінчив. Поїхав в інше місто. Вирішила влаштувати і своє життя, але так як вже двічі обпеклася, – вона виразно подивилася на свого супутника. – То вирішила знайти свого єдиного за допомогою науки… Знайшла…
Кілька хвилин вони йшли мовчки, кожен думав про своє, але, схоже, про одне й те саме.
– А як ти ці роки жив? – нарешті запитала вона.
– Теж шукав свою єдину. Характерами не сходилися, розбігалися. Коли пішла чергова, друг порадив звернутися…, – він чомусь розсміявся. – Спочатку стало смішно, але потім вирішив,а чому б ні…
– І що тепер?
– Пішли до мене в гості!
– Так відразу?
– Таня, про що ти говориш? – він загадково посміхнувся. – Звичайно, не відразу. Зайдемо в магазин, купимо ігристого. Треба ж відзначити зустріч зі своєю колишньою дружиною.
– Рома, якби ми з тобою тоді не розійшлися, то через тиждень у нас було б срібне весілля.
– Таня, – він зупинився і подивився їй в очі, – а може, почнемо все спочатку?
– Навіть не знаю.
Знову взяла його за руку, довго про щось думала, потім запитала:
– У тебе батьки як?
– Нормально. Постаріли, звичайно.
– У мене теж. Уявляю їхні обличчя, коли ми будемо знайомити їх вдруге.
– Тетяно, то що?
– Ну, ти ж сказав, – на її обличчі з’явилася та сама мила посмішка, що і чверть століття тому. – Пішли в магазин за ігристим.
Спеціально для сайту Stories
