— Я знаю, що у тебе хтось є, — раптом виривається у Марини. Слова — тихі, майже шепіт, але ніби камінчики по склу: кожне — тріщина, луною по кімнаті.
Сергій завмирає, ложка з кашею зависає в повітрі, так і не діставшись до рота. Звичайний суботній ранок: на кухні сонце, затишок, за стіною чути сміх п’ятирічної Каті, яка дивиться мультики… І ось — бах! — ці кілька слів.
— Що ти сказала?.. — його голос тремтить, хоча він гарячково намагається здаватися спокійним.
— Не прикидайся, — Марина ставить чашку на стіл різко-різко. Кава виплескується через край.
— Я все бачу. Ти постійно затримуєшся на роботі, телефонні дзвінки приймаєш в іншій кімнаті… І погляд у тебе… Ніби ти тут, але насправді — десь далеко.
Сергій повільно кладе ложку. П’ятнадцять років шлюбу, а таку Марину він ще не бачив: в очах біль, злість — все разом, розгубленість.
— Марино, ну що за дурниці? Яка ще жінка?
— Не знаю, яка, — голос Марини твердне, холоне. — Але вона є. Я занадто добре тебе відчуваю.
Сергій підводиться, підходить ближче, тягнеться до її рук, але Марина миттєво їх відсмикує.
— Послухай, кохана… Ти втомилася, багато працюєш. Може, тобі просто здається?..
— Мені здається? — підхоплюється Марина, голос зривається. — Три місяці ти приходиш додому ледь світає. На всі питання одна відповідь: «Термінові справи, проект, нарада».
Раніше завжди розповідав, що і як на роботі, а тепер мовчиш! І вже місяць навіть не торкаєшся до мене. Думаєш, я не помічаю?
Сергій опускається назад на стілець — ніби сили пішли. Руки тремтять… Від злості? Від страху? От би зрозуміти.
— Марино, клянусь, нікого немає. Просто проект складний… Дуже багато роботи. Нерви, втома…
— Телефон покажи, — раптом різко каже вона.
— Що?
— Телефон. Давай.
Сергій завмирає. Серце — ух, як стукає! У телефоні є листування з Вікою з сусіднього відділу. Так, нічого забороненого, просто балаканина, але… Марина може все зрозуміти не так.
— Марино, досить, правда. Це вже занадто.
— Значить, є що приховувати, — Марина коротко киває, ніби тільки цього і чекала. — Все зрозуміло.
— Та мені нема чого приховувати! — Сергій підхоплюється, голос зривається на крик. — Просто не хочу, щоб ти рилася в моїх особистих справах!
— Особистих?.. — обличчя Марини стає білим. — У одруженого чоловіка немає особистих справ.
З вітальні доноситься голос Каті:
— Мамо, тату, чого ви кричите?
— Все добре, кошеня, — тут же, ледь посміхаючись, відповідає Марина. — Просто… обговорюємо плани на сьогодні.
Катя знову йде дивитися мультики — а в кухні стає холодніше. Напруга — як стіна між ними.
— Сергію… — Марина сідає навпроти. Дивиться так, що не можна піти, не можна відвернутися. — Ми п’ятнадцять років разом. Я знаю тебе, як ніхто. І бачу: ти іншим став.
— Яким іншим?
— Далеким, навіть чужим. Ніби в якомусь своєму світі, в який мені вхід закритий.
Сергій тре обличчя руками. Адже правда — змінився. Тільки не тому, що є інша. Просто… втомився. Все одне й те саме. Кожен день — по колу. Розмови, рутина. Все ніби проходить повз.
— Марино, у мене… криза, напевно. Криза середнього віку. Сам себе не впізнаю, якийсь загублений. Але чесно — нікого немає.
— А Віка з бухгалтерії? — раптом кидає Марина, ніби туз з рукава.
Сергій здригається — холод по спині.
— Ти… Звідки про Віку знаєш?
— Вона вчора дзвонила. Сказала, ти документи забув. Тільки голос у неї був… особливий.
— Господи, Марино! Віка — просто колега. Ми з нею по роботі іноді спілкуємося.
— По роботі… О дев’ятій вечора?..
— А що в цьому такого дивного? — Сергій насилу стримується, щоб не зірватися.
— Те, що ти ніколи зі мною так не говорив. Тихо, ніжно… Немов вона тобі важливіша, ніж я колись була, — Марина дивиться злісним поглядом, в голосі — клубок образи.
Сергій різко встає і починає нервово ходити по кухні. Чорт забирай, вона ж права… З Вікою дійсно легше. Там немає голок і претензій, ніхто не згадує про немитий посуд або шкарпетки під диваном.
Можна просто базікати — про книгу, про серіал, про життя. Без докорів. Без тиску.
Але чи це зрада? Та годі… Просто дружба. Напевно.
— Добре, — повертається до Марини, — припустимо, я люблю з нею спілкуватися. Вона мене розуміє. Вона не чіпляється до кожної моєї дрібниці, не свердлить поглядом, не критикує. Це тепер злочин?
Марина морщиться, ніби від ляпасу.
— Розуміє…? Тобто я нічого не розумію?! — в голосі тремтіння, але вже не гнівне.
— Ти… ти весь час чимось незадоволена, Марино. То будинком, то мною, то роботою… Подумай, коли я востаннє бачив тебе по-справжньому усміхненою?
— Може, тому що мені не до усмішок?! — голос твердий. — Я тягну на собі все: і побут, і дитину, і роботу… А ти приходиш втомлений і чекаєш, що я буду тебе розважати.
— Я не хочу розваг! Я хочу тільки, щоб моя дружина раділа мені. Щоб ми могли поговорити хоч про щось, крім поточного крана і поганої оцінки Каті!
Марина завмирає. В очах блищать сльози — майже готові скотитися по щоках.
— Знаєш, — нарешті видихає, — може, справді… Я стала нудною, втомленою домогосподаркою. Можливо, навіть злою. Але знаєш, що найприкріше? — голос тремтить. — Ти нічого не намагався змінити. Просто знайшов… заміну.
— Та не заміна вона! — Сергій спалахує. — Просто колега, Марино! Кол-ле-га!
— Яка дзвонить тобі о дев’ятій вечора. Якій ти пишеш те, про що мені вже й не згадуєш сказати. Якій дістається твоя увага, яку я колись отримувала… хоч трохи, а тепер — зовсім нічого.
Сергій важко падає на стілець. Так, все так. І відчуває в грудях порожнечу, від якої важко дихати. Іноді емоційна зрада ранить набагато глибше, ніж фізична…
— І що ти хочеш, щоб я зробив?
— Чесно? — Марина довго дивиться в очі. — Хочу, щоб ти вибрав. Якщо тобі зі мною так погано — йди до неї. Тільки не муч мене цим нескінченним «ні туди, ні сюди».
— Марино, ну ти що… Я не хочу йти. Я просто… я хочу, щоб у нас було все як раніше, щоб сім’я… жила.
— Як раніше — вже не буде, — Марина переводить погляд у вікно. — Занадто багато всього. Сказано, зроблено, відчуто… Але, може, буде інакше. Може, вийде навіть краще. Якщо обидва постараємося.
— І що для цього потрібно?..
Марина мовчить. Дивиться, як по склу котиться відблиск сонця.
— Потрібно, щоб ти перестав з нею спілкуватися. Зовсім перестав. Тільки робочі питання — і все, ні слова особистого.
— Це нерозумно, Марино…
— Ні. Це мої межі. Якщо вони для тебе нічого не значать — значить, я для тебе вже нічого не значу.
Сергій збирається заперечити… Але розуміє: марно. Або так — або ніяк. І якщо він дійсно хоче зберегти те, що колись для нього було всім, вибору немає.
— Добре, — майже пошепки погоджується він. — Я більше не буду з нею спілкуватися. Але… і ти… Ти теж зміни щось.
— Що саме?
— Просто… перестань бачити в мені ворога. Я теж втомився. Мені потрібна не ідеальна дружина, а любов. Мені потрібне твоє розуміння, Марино…
Вона повільно киває.
— Спробуємо?
— Спробуємо.
Вони обіймаються насторожено — ніби обоє бояться зробити боляче. А з вітальні знову доноситься сміх Катерини.
Можливо, не все остаточно втрачено? Можливо, є шанс, якщо почати з чистого аркуша?
Але десь всередині обох живе тривога… Тому що довіру, яка зникла цього ранку, тепер доведеться збирати по шматочках. Довга, важка, майже нездійсненна справа. Але іншого виходу все одно немає.Спеціально для сайту Stories
