– Привіт, бабусю! Як ти тут? – привітався Іван, двадцятип’ятирічний чоловік, ввалюючись із морозу в передпокій старенької хрущовки.
Сива бабуся, акуратно зав’язана квітчастою хусткою, побачивши в дверях онука, навантаженого пакетами з продуктами, обурено замахала руками:
– Іване, онучик, та куди ж ти мені стільки притягнув, адже не далі як учора відвідував! Я ще те не з’їла.
Іван усміхнувся, загудів своїм лагідним басом, із неприхованим обожнюванням дивлячись на стареньку.
– Бабусю, бери, і не заперечуй, ти в мене он яка худенька: просто шкіра та кістки! Ось, ще ліки тобі, – чоловік дістав із кишені ще один маленький пакет із логотипом аптеки.
Старенька розчулено заплакала.
– Спасибі, Іване, що б я без тебе робила… – Проходь, онучик, тільки, хочу попередити тебе, там у нас гості…
– Гостііііі? – здивувався чоловік, і, усміхаючись в очікуванні приємної зустрічі, пройшов у кухню.
З-за столу назустріч йому піднялася якась жінка. Втомлене, бліде обличчя, дрібні зморшки, болючі синці під очима… Одяг хорошої якості, але дуже старий. Щось невловимо знайоме, давно забуте було в очах гості, від чого раптом у Івана шалено заколотилося серце.
– Привіт, синку! – тихо промовила незнайомка, і простягнула до нього назустріч руки, немов сподіваючись на те, що чоловік одразу ж кинеться до неї в обійми.
Іван, здригнувшись, відсахнувся від неї і здивовано втупився на бабусю. Старенька весь цей час стояла осторонь, витираючи сльози сухенькою ручкою.
– Так, онучик, це твоя мама приїхала, поговорити з тобою хоче! – тихо сказала вона і знову заплакала.
Іван застиг на місці. Невже, ця жінка – його мама! Мама, яку він у дитинстві кликав ночами, прокидаючись у сльозах. Мама, яку він, як не намагався, не міг згадати. Мама, яка ніколи не була поруч ні в горі, ні в хворобі, ні в радості.
Чоловік, нарешті, прокинувшись від хвилинного заціпеніння, повернувся до бабусі, яка плакала:
– Бабусю, ти вибач, я поспішаю, я потім зайду, добре? Вибач, бабусю, я не можу…
Він поцілував стареньку в холодну від сліз щоку, і вийшов.
Іван йшов засніженими вулицями міста, якими міг пройти із заплющеними очима і не заблукати. Скільки разів він ходив тут, від самого дитинства і дотепер, і завжди без неї – найважливішої жінки в житті будь-якої людини.
Він ходив до дитячого садка, до школи, до інституту… – без неї! Він ніколи не відчував тепла маминої руки.
Іван не пам’ятав матір. Зовсім не пам’ятав. Він бачив її тільки на світлині, над якою ридав вічно “веселий” батько і повторював:
– Вона повернеться, обов’язково повернеться…
Але вона так і не повернулася, а батько одного разу пішов засвіти, серце не витримало…
Іван запам’ятав його – страшного, посинілого, витягнутого на дивані з її фотографією в одній руці й напівпорожньою пляшкою в іншій…
За все життя Іван був потрібен тільки бабусі, Риммі Павлівні – матері батька. Вона йому замінила всіх: і батька, і матір…
Матері тоді написали про те, що трапилося, пропонували забрати хлопчика до себе… Але вона коротко відповіла:
” – Я не можу, сімейні обставини не дозволяють. Віддавайте в дитбудинок.”
Так і залишився Іван із бабусею Риммою. Не змогла вона відправити онука в притулок, домоглася опіки над хлопчиком. Скільки сил їй знадобилося на те, щоб виростити дитину. Самій.
Іван пам’ятає дні, коли в них на сніданок, обід і вечерю не було нічого, крім ріденького супчика. Але він був завжди! І бабуся посилено намагалася підкласти йому в тарілку хоч маленький шматочок м’яса.
Тепер, коли Іван, завдяки цій маленькій, сухенькій жінці, виріс, здобув освіту, він намагається відплатити за все те добре, що вона для нього зробила, турботою, любов’ю й увагою.
Мати жодного разу нічим не допомогла. Та годі, “не допомогла”, вона ніколи не дзвонила, не писала, не вітала Івана з днем народження… Вона взагалі не цікавилася: “а як там син? ” А тепер з’явилася! Навіщо?
“- Навіщо, навіщо вона прийшла! “- думав, витираючи сльози на ходу дорослий двадцятип’ятирічний чоловік, сам уже батько маленької доньки. І ця думка не давала йому спокою цілий день…
– Іване, ти чому такий блідий, на тобі ж обличчя немає? Ти не захворів? – з тривогою вдивляючись в обличчя чоловіка, запитала Марина, дружина Івана.
– Так, татку! Чому на тобі обличчя немає? – тут же потішно скопіювавши матір, повторила маленька Даринка.
Іван підняв доньку високо над собою, потім, притиснув до себе це маленьке, тепле диво природи, вдихнув аромат її волосся:
-Усе гаразд, моє золотце, іди грайся!
Йому хотілося поговорити з Мариною, полегшити душу…
– Марино, ти знаєш, мати моя з’явилася! Зайшов сьогодні до бабусі, а вона там сидить. Як ні в чому не бувало, чай п’є! – сказав він, уже сидячи за столом.
Марина, яка вже накривала на вечерю, так і опустилася на стілець:
– Як вона тебе знайшла?
– У бабусі адреса не змінилася! Я не зміг із нею говорити, втік від неї, коли зрозумів, що це моя мати…
– Іване, ну, може, варто її хоча б вислухати? Я навіть не уявляю, що має статися в житті жінки, щоб вона ось так, на двадцять три років забула про свою дитину? Напевно, з нею щось трапилося надзвичайне… Може, вона у в’язниці сиділа або ще що-небудь…
(на “що-небудь” у Марини фантазія вже закінчилася, і вона більше не змогла придумати виправдання матері чоловіка)
– Не знаю, Марино, я не можу її зрозуміти і пробачити теж не можу…
Наступного дня Іван як завжди забіг в обід до бабусі Римми.
– Іване, – почала бабуся, – Ти б усе-таки вислухав матір. Вона, звичайно, перед тобою дуже винна… Але, повір мені, вона дуже страждає. Я ж стара вже, раптом як піду з життя… А вона, як-не-як, мати тобі. Ось тобі адресочок – бабуся простягнула онукові аркуш.
– Якщо надумаєш із нею зустрітися…
– Нема в мене, бабусю, матері! Для мене все життя ти була і матір’ю, і батьком, і бабусею… – з гіркотою сказав Іван, але аркуш з адресою все-таки взяв і запхав його до кишені штанів.
І знову Іван провів день у важких роздумах… Відчуття душевної порожнечі й туги не полишало його, немов це він у чомусь винен перед цією жінкою, яка так і не змогла стати для нього матір’ю.
Не один день і навіть не один тиждень минув. Іван, весь цей час, намацавши в кишені записку, діставав її, розгладжував, і знову прибирав у кишеню…
А одного разу він все ж пішов до неї. Увечері, після роботи, він стояв біля обдертих дверей у під’їзді, що пахне кішками і вогкістю, і тиснув на дверний дзвінок.
– Синку! – на порозі стояла вона. У старому, вицвілому халаті, погано розчесана і в шкарпетках. У ніс ударив запах кислого борщу і затхлості.
– Вітаю! – сказав Іван, не в силах вимовити слово “мама” .- Я вирішив Вас вислухати. Спробую зрозуміти. То що Ви хотіли від мене?
– Нічого, синку! Просто хотіла поговорити з тобою і попросити в тебе вибачення! Адже мені недовго залишилося… Хвороба не пощадить мене. Думаю, що це все за гріхи мої…
Серце Івана стиснулося від жалості до цієї недоглянутої жінки з синцями під очима.
– Ви хворі?
– Так, але справа зовсім не в цьому! Ти проходь, синку! – вона посторонилася, запрошуючи чоловіка увійти.
Іван увійшов у кухню, присів на табурет.
– Вибач мені, синку! Я дуже винна перед тобою – жінка витирала сльози, що струмком текли по щоках.
– Закохалася я тоді! Нічого із собою не могла вдіяти! От просто світла білого не бачила. Якби мені Георгій тоді сказав “стрибай” – я б стрибала!
Іван гидливо скривився, він абсолютно не розумів такого кохання. На його думку – це вже хвороба, але тим не менш, продовжував слухати.
– Георгій тоді сказав, що одружиться зі мною, але я маю забути про все: і про своє минуле життя, і про тебе… що він не потерпить чужих дітей! Розумієш, синку? – вона подивилася в очі сина, сподіваючись знайти там розуміння. Але в погляді Івана була тільки жалість. Він мовчки чекав продовження розповіді.
– Я була щаслива з Георгієм, у нас з’явилася дочка, Лідочка. А потім усе завалилося в один момент, як картковий будиночок. Лідочка виросла, вийшла заміж, поїхала в Італію. Георгій пішов з життя. І я залишилася зовсім одна.
На хвилину жінка замовкла, і вловивши погляд Івана, який розглядав почорнілу павутину в кутку, сказала:
– Ми не завжди так жили… Георгій обіймав хорошу посаду, у нас був будинок у котеджному селищі. Але потім, коли чоловік пішов засвіти, з’ясувалося, що він наробив стільки боргів, що мені довелося продати все і переїхати в ці “хороми”.
Іван десь у душі лаяв себе за те, що не мав ніякого співчуття до матері, заспокоювало лише одне: зловтіхи теж не було…
– А дочка Ваша, що ж? – запитав він.
– Не потрібна я їй! Соромно їй перед чоловіком, що мати в неї така облізла… Ти, синку, не подумай чого: мені нічого від тебе не потрібно! Вибач мене тільки… Важко йти з такою тяжкою провиною на душі.
Іван мовчки піднявся:
– Я постараюся Вас пробачити. Мені справді дуже важко це зробити, але я впораюся із собою…
– Іване де ти був так довго? – зустріла його з порога стурбована Марина.
– Я був у неї! – тихо сказав Іван, ковтаючи слізний клубок у горлі.
– Ти ходив до матері? – ахнула Марина.
– Так, мені її дуже шкода!
– Ти в мене, Іване, найкращий! – раптом міцно обійнявши чоловіка, сказала Марина – Я знала, що ти її не кинеш.
– Так, Марино, я її пробачив, але ось “мамою” назвати поки що язик не повертається…
– Пробачати – це властивість сильних людей! А ти в мене сильний.
Тепер Іван іноді заходить до матері, а вона тихо плаче від радості, що син у неї виріс хорошою людиною, щоправда, без її участі.
