Черга в поліклініці просувалася дуже повільно. Бабусі заходили в кабінет до лор-лікаря і пропадали там мало не на годину. Дмитро помітно нервував. На роботі його по голівці не погладять за те, що він так надовго відлучається. Хлопець спеціально став біля дверей, щоб знову якась спритна бабуся не зашмигнула без черги, як сталося щойно.
Гаразд, хоч ця бабуся пробула недовго. І ось нарешті, Дмитро в кабінеті.
Медсестра, побачивши, хто зайшов, смішно фиркнула і почала заповнювати картки. А симпатична, худенька лікарка зі звичайним кінським хвостом на голові та відсутністю макіяжу на обличчі посміхалася.
– Ну, що у вас болить цього разу, молодий чоловіче?
– Вухо щось пострілює, – промовив Дмитро, сідаючи на стілець.
– Ну що ж, давайте подивимося ваше вухо.
Симпатична лікарка в білому халаті підійшла до пацієнта, а він забув, яке вухо треба підставити, праве чи ліве. Насправді в хлопця нічого не боліло. І це розумів як він, так і сама лікарка. Тільки цього тижня він уже втретє в цьому кабінеті.
А все тому, що Наталя Вікторівна вперто відмовляється піти з ним у кафе. І до дому проводжати не дозволяє. Дмитро наполегливий.
Лікар Наталя Вікторівна, яку про себе він давно називав Наталею, міцно засіла в нього в серці. Тому й тягається він у поліклініку, як на роботу. Просиджує довгі черги, аби тільки її побачити. А ще вечорами підстерігає біля воріт поліклініки.
Наталя бачить його, суворо зсуває густі світлі брови і тікає, не дозволяючи проводити себе навіть до автобусної зупинки.
– Здорове у вас вухо, Дмитре, – сказала Наталія Вікторівна. – Ви дуже наполегливий молодий чоловік. Добре, після роботи ми сходимо з вами в кафе, але тільки тому, що ви забираєте мій час. Мій та інших пацієнтів, справжніх, яким потрібна допомога.
Дмитро розквітнув.
– Усе, більше не буду забирати нічий час, – піднявся він зі стільця. – Чекаю вас біля воріт, як завжди, о шостій.
Наталія Вікторівна вийшла з поліклініки за п’ятнадцять хвилин сьомої. Злегка посміхнулася, побачивши довготелесу фігуру Дмитра біля воріт. Хороший, мабуть, хлопець, тільки дечого не розуміє. Сьогодні вона розкриє йому очі.
– Куди йдемо, Дмитре? – по-діловому запитала жінка, виходячи з воріт.
Хлопець відстовбурчив лікоть, пропонуючи взяти його під руку. Наталя взяла і повільним кроком вони пішли вулицею.
– Я тут знаю одне гарне місце, – говорив Дмитро. – Іноді там вечеряю. Готують смачно і кава там відмінна.
Дмитро не обдурив. Готували в кафе, насправді, непогано. Наталя замовила собі величезну порцію плову й овочевий салат. Їла вона з великим задоволенням і апетитом. Дмитро дивився і дивувався, а жінка посміювалася.
– Так, Дмитре, я багато їм.
– Але це ж добре, Наталю, – сказав хлопець, вперше назвавши жінку на ім’я.
Він вирішив, що час вже переходити на “ти” і починати наступ. Обережно взяв Наталю за руку. Руку жінка не відсмикнула, тільки подивилася глузливо.
– Дмитре, а от скільки тобі років? – несподівано запитала вона.
– Мені двадцять три. А що?
– Та нічого. Це прекрасний вік. Одне засмучує, що об’єктом для залицяння ти вибрав собі дуже дорослу жінку. Мені-то сорок три.
Наталя сказала це з усмішкою і чекала, що Дмитро здивується й одразу прибере свою руку з її долоні. Цього не сталося. Хлопець не сіпнувся, але те, що здивувався, було очевидно. Очима закліпав.
Дмитро дуже старався не подавати виду, що він ошелешений. Уже стільки часу він ходить у поліклініку, не в силах викинути з голови Наталію Вікторівну. Здогадувався, що вона старша, але років на п’ять, максимум. Але аж ніяк не на двадцять!
У голові не вкладалося, що в сорок три роки можна так виглядати. На обличчі жодної зморшки, густе волосся зібране у хвіст, а фігура, як у дівчинки.
Дмитру стало страшно. І начебто зібрався він дати задній хід, а потім подумав, що, незважаючи на різницю у віці, Наталю з голови викинути все одно не зможе. Кожен день починається з того, що він думає про неї.
– Це нічого, Наталю, – Дмитро міцніше стиснув долоню жінки. – Особисто мене це зовсім не лякає.
– Та годі, не лякає, – розсміялася жінка. – Я ж бачила, як ти злякався.
– Здивувався, так, не приховую. Але не злякався. Мене б більше злякало те, якби в тебе був чоловік. Наскільки я знаю, його немає.
– Був колись, – вивільнила свою руку Наталя. – Був, але не склалося.
– Значить, він не був тією людиною, а твій чоловік я.
– Теж мені чоловік знайшовся, – кепкувала Наталя, але до дому проводити себе дозволила. І цього дня, і наступного. Вона була дуже здивована, що, дізнавшись про величезну різницю у віці, хлопець не відступив. Їй це лестило, а як може не лестити увага молодого симпатичного хлопця, коли ти давно і безнадійно самотня?
Виявилося, що й Дмитро самотній. Його виростила бабуся, а кілька років тому її не стало. Виходить, дві самотні душі знайшли одна одну.
Коли Наталя з Дмитром бували десь разом, ходили в кіно, кафе, гуляли вулицею, люди на них не дивилися негоже. Різниці у віці майже не було помітно.
Цю різницю знали колеги по роботі Наталі. Посміювалися, шушукалися, але мовчали.
Мовчали до того часу, поки Наталя не оголосила, що виходить за Дмитра заміж. Тоді багато хто почав відмовляти жінку від цього нерівного шлюбу.
– Наталю Вікторівно, ви мене вибачте, звичайно, але він вам у сини годиться, – сказала якось медсестра.
– Ну й нехай, – відповідала Наталя. – Це його має відлякувати, а не мене.
Жінка на всі подібні шпильки відповідала рівно, а в душі її цвіла весна.
“Не важливо, скільки ми будемо разом” – розсудила жінка. “Важливо те, що я щаслива зараз. Я що, не заслуговую урвати свій шматочок щастя?”
Дмитра на роботі підколювали куди жорсткіше.
– Що, бабусі не стало, вирішив собі мамку завести?
Один із колег за такий жарт отримав в око від Дмитра.
Загалом, весілля відбулося. Весілля без гостей. Дмитро з Наталею відзначили своє одруження удвох, розуміючи, що мало хто щиро побажає їм щастя і довгих років життя разом. Вони не засмучувалися з цього приводу. Їм і вдвох було добре. Жити стали у квартирі в Наталі. Дмитро на житло ще заробити не встиг.
Наталя не була егоїсткою і розуміла, що молодому хлопцеві потрібна справжня сім’я, діти. Немов намагаючись “застрибнути в останній вагон” у свої сорок три роки жінка намагалася подарувати йому дитину.
Намагалася цілих три роки. Ну, а в сорок шість зрозуміла, що видно не судилося. А з Дмитром було добре. Він ні в чому не дорікав, про дітей не заїкався. З боку вони виглядали дуже гармонійною парою. Навіть знайомі давно змирилися з їхнім шлюбом.
Так, у мирі та злагоді, вони прожили десять років, поки Наталя серйозно не захворіла. Усе почалося з проблем із хребтом, а скінчилося тим, що жінка злягла. Знайомі почали робити ставки, як швидко від неї втече молодий чоловік, скільки він протримається біля лежачої, старіючої дружини?
Дмитро тримався рік, два, три. І не просто тримався, а робив усе необхідне, щоб поставити Наталю на ноги. Навчився робити уколи, ставити крапельниці, возив на необхідні процедури, у кабінет заносив завжди на руках. Люди дивувалися силі духу і любові цієї пари.
Дмитро не опустив руки, не втік. І таки поставив дружину на ноги.
Наталя встала, тільки вже не була схожа на колишню себе. Хвороба вимотала жінку, випила з неї всі соки. Жінка, яка здавалася раніше дівчинкою, тепер виглядала на свій вік, якщо не старшою.
У волоссі сивина, фігура вже не здавалася стрункою, а болісно худою. Обличчя з втомленими очима з лишком видавало вік.
Сталося це на очах Дмитра, і чоловік ніби не помічав змін у дружині. Помічали оточуючі. Тепер частенько цю пару на вулицях приймали за маму з сином. Для Наталі це було дуже болісно. Вона важко переживала щоразу, коли так відбувалося. Дмитро заспокоював.
– Наталю, та не звертай ти уваги на людей. Що змінилося між нами з тобою? Я, як і раніше, тебе кохаю і завжди буду поруч.
– А може, я більше не хочу, щоб ти був поруч? – одного разу вимовила Наталя. – Не подумай нічого поганого. Мені було дуже добре з тобою. Наше кохання було справжнім. А зараз мені дуже погано. Погано від поглядів і осуду людей. Я так не хочу. Ти молодий чоловік, тобі немає ще й сорока, а я стала набагато мудрішою.
Немов зі зміною зовнішності постарів і мій мозок. Ясно, як на долоні я бачу, що забрала в тебе всі найкращі роки. Ти ще можеш одружитися і мати дітей. Не намагайся сперечатися. Це не поспішне рішення, я довго думала. Я ж родом із села і в мене там залишився будинок. Знаю, що в медичний пункт туди потрібен фельдшер. Я поїду, а свою квартиру відпишу тобі. Тільки спочатку ми розлучимося.
– Наталю, ні! Цьому точно не бувати. Що за дурниці ти говориш? Що між нами змінилося? Ти стала виглядати старшою, так я цього не помічаю. Мені все одно, я так само тебе кохаю.
– Я знала, що ти так скажеш, – усміхнулася жінка. – Тільки я вже подала на розлучення і дзвонила в село. Якщо я працюватиму в них фельдшером, мені обіцяли відремонтувати будинок. Я все вирішила, Дмитре.
Дуже довго Дмитро намагався переконати дружину. Йому здавалося, що в нього це вийшло. Наталя перестала розмовляти про свій від’їзд. Але одного разу, повернувшись додому після роботи, Дмитро виявив на столі дарчу на квартиру на його ім’я і записку.
“Мій любий Дмитрику, спасибі тобі за щасливі роки життя, за те, що ти не покинув мене в скрутну хвилину і допоміг піднятися на ноги. Без тебе б я не змогла. Ти не подумай, я не сумую. Просто не відчуваю в собі більше сил бути дружиною молодого чоловіка. А ти обов’язково одружуйся і заведи дітей. Цим ти зробиш мене щасливою.”
Дмитро жахнувся. Не готовий розлучатися з дружиною, він почав згадувати назву села, в яке вона поїхала. Це було дуже дивно, але проживши з нею стільки років, він не знав, що це за село. Наталя ніколи не говорила йому назву, можливо спеціально.
Чоловік не впадав у відчай. Кілька місяців він об’їжджав усі близькі населені пункти, відвідав фельдшерські пункти в багатьох селах, але Наталю не знайшов.
Розлучення відбулося без участі дружини, за її заявою. Зрозумівши, що Наталю він втратив остаточно, Дмитро загуляв, та так, що загубив паспорт і дав стусана колезі, який привітав його з вдалим розлученням і з придбанням квартири.
Роботу довелося змінити, як і паспорт. Почалося нове життя, зовсім інше, з новим колом спілкування і без штампів у паспорті.
Через півтора року Дмитро зустрів Христину. Жінка зовні була дуже схожа на Наталю, тільки молодша за самого Дмитра на п’ять років.
Вони зустрічалися всього кілька місяців, і Христина дізналась, що чекає на дитину. Можливо, вона зробила це навмисне, оскільки Дмитро їй подобався і час підтискав, хотілося вже дитинку.
Як чесна людина Дмитро зробив Христині пропозицію. Лаяв себе він тільки за одне, що про перший шлюб новій дружині він так і не наважився розповісти.
Це було щось потаємне, потаємне і занадто особисте. Друга дружина знала тільки про те, що колись Дмитро був одружений, але ні про різницю у віці, ні про причини розлучення не здогадувалася, та й не намагалася лізти в душу чоловікові.
Через сім місяців після весілля у Христини з Дмитром з’явилися на світ двійнята – хлопчик і дівчинка. І тільки тоді чоловік зрозумів, що він знову щасливий. Щасливий, як колись із Наталею, до того моменту, як вона захворіла. Він любить Христину, любить своїх дітей.
Двійнятам було вже по п’ять років, коли одного недільного дня Дмитро повів їх у парк атракціонів. Христина з ними не пішла, вирішивши, що влаштує генеральне прибирання, поки немає вдома маленьких “поросят”.
Дмитро посадив дітей на дитячу карусель, ретельно перевірив ремені безпеки і відійшов убік. Він спостерігав за двійнятами, що регочуть, коли абсолютно випадково побачив худеньку постать, яка ховається за деревом у глибині парку. Він ще не розгледів цю фігуру, але серце вже забилося хвилююче, ніби відчувши….
Він обійшов карусель, чоловік вирішив підійти до Наталі так, щоб вона його не помітила і не сховалася. А це була саме Наталя. Вона стояла, притулившись до стовбура дерева і спостерігала за дітьми на каруселі. Побачивши Дмитра, який наближався, зніяковіла, але ховатися було вже пізно.Спеціально для сайту Stories
Наталя здала ще сильніше за ці роки. Перед Дмитром стояла справжня бабуся. Наполовину сиве волосся вже не було зібране в кінський хвіст, а складене на потилиці пучком. Худенька фігура злегка згорбилася, і тонкі зморшки павутинкою розповзалися від очей. Дмитру було все одно, підійшовши впритул, він обійняв жінку.
– Як ти мене тут знайшла? – тільки й запитав він.
– Простежила від квартири. Вибач, так хотілося побачити тебе і твоїх діток. Вони дуже на тебе схожі. Я так рада за тебе. Ти вже вибач, я в місто приїхала ненадовго і не змогла втриматися, щоб не дізнатися, як ти живеш.
– Добре я живу, але ж я зрадив тебе, Наталю. Я нічого не розповідав про тебе своїй новій дружині. А ще збрехав, що квартира дісталася мені від тітки, а тітка вирішила переїхати в село.
– Правда, Дмитре? Ти так сказав? – заглянула в обличчя чоловіка Наталя. – Ти все правильно зробив. Слухай, ну якщо я тепер твоя тітка, то дозволь мені побути нею ще? Мені так хочеться познайомитися з твоїми дітьми.Спеціально для сайту Stories
Христина щойно прибрала в дитячій і збиралася почати мити підлогу, коли почула шум у передпокої. Вона насупилася. Дмитро з дітьми повернулися завчасно і не дали їй закінчити прибирання. Христина вийшла і здивувалася, побачивши поруч із Дмитром літню жінку.Спеціально для сайту Stories
– Познайомся, Христино, це моя тітка. Наталія Вікторівна. Та сама, яка залишила мені цю квартиру.
– Вибачте мене, – зніяковіло промовила Наталія Вікторівна. – Я не хотіла вас обмежувати. Я всього кілька днів у місті й зупинилася в готелі.
– Що за дурниця? Ви що, з глузду з’їхали? – скрикнула Христина. – Ніяких готелів. Ви маєте залишитися в нас. От треба ж, ми з Дмитром вже стільки років разом, а він мене з вами не познайомив. Проходьте, проходьте, ми зараз обідати будемо.
Дмитро почувався дуже ніяково, коли Христина вмовила Наталю залишитися ночувати в дитячій кімнаті. А ось сама Наталя ні крапельки не ніяковіла. Весь час, поки пробула у них, вона возилася з дітьми. А коли їхала, запропонувала:
– Може, на наступні вихідні ви до мене в село приїдете? Діткам буде корисно на свіжому повітрі. Знову ж таки, у мене корівка своя, кури. Молочка справжнього вони, напевно, не пробували?
Дмитро й подумати не встиг, як Христина погодилася.
– Ми обов’язково приїдемо, Наталія Вікторівна. Обов’язково. У селі добре. Я раніше все літо у бабусі проводила.
До наступних вихідних Дмитро сподівався, що Христина забуде про поїздку, але вона говорила цілком серйозно.
– Ну що, Дмитре, ми ж Наталії Вікторівні обіцяли. До того ж діти до неї прив’язалися. Треба їхати.
Суботнього вечора в селі, до якого колись давно Дмитро так і не доїхав, Христина збирала полуницю на ділянці біля будинку, а щасливі й брудні двійнята носилися навколо мами, більше заважаючи, ніж допомагаючи.Спеціально для сайту Stories
До Дмитра, що стояв трохи осторонь, підійшла Наталя.
– Дмитре, я бачу, що ти почуваєшся некомфортно. Ми з тобою, звичайно, брешемо, але нічого поганого не робимо. Я давно не відчуваю в тобі чоловіка, як і ти в мені жінку. Але я кохаю тебе і це інше кохання.
Воно не менш сильне, ніж кохання жінки до чоловіка. Мені подобається твоя дружина і не думай, що ти її зраджуєш. А твоїх дітей я дуже полюбила. Буду щаслива, якщо вони буватимуть у мене.
Не дивлячись, Дмитро намацав на своєму лікті руку Наталії і міцно її стиснув. Це потискування сказало все краще за будь-які слова.
Так і є, права Наталя. Він теж її кохає. І теж по-іншому, не так, як раніше. Це кохання стало теплим, спорідненим, але від цього не менш сильним.
