Едік увірвався до передпокою. Кинув важку зв’язку ключів на поличку біля дверей.
— Мамо, готуй розсаду, лопати та все, що там ще потрібно! — вигукнув він прямо з порога. Зняв кросівки, навіть не потрудившись розв’язати шнурки. Огрядний, у сірому спортивному костюмі, син займав собою половину тісного передпокою.
— Сезон відкриваємо!
Поліна неквапливо вийшла зі спальні. У руках вона тримала стос випрасуваних футболок. Окуляри на тонкому ланцюжку ледь погойдувалися в такт крокам.
— Прямо завтра?
Вона запитала це буденним тоном, без жодного виразу.
— А чого зволікати?
Син пройшов до кімнати. Плюхнувся на диван, витягнувши ноги.
— Травневі на носі. Там справ по горло. Ґанок треба полагодити. Твою дурну теплицю знову плівкою обтягнути. Минулого року вітер усе порвав.
Поліна акуратно поклала футболки в нову, яскраво-червону пластикову валізу. Вона лежала розкритою прямо на підлозі.
— Заразом шашлик посмажимо, — продовжив Едік, потираючи руки.
— Ми з хлопцями м’ясо купимо. З тебе маринад. Той самий, на кефірі. Багато роби, ми будемо голодні.
Три останні роки дачний сезон починався для неї абсолютно однаково. Син приїжджав із сім’єю на все готове. Карина, невістка, першим ділом стелила величезний плед під старою яблунею. Хлопчаки носилися по грядках, зриваючи ніжні пагони полуниці.
Едік героїчно лагодив якийсь паркан хвилин сорок. Стукав молотком, лаявся на гнилі дошки. Після чого оголошував, що перенапружив спину, і сідав біля мангала з пляшкою пінного.
Поліна в цей час полола. Таскала неподйомні лійки від колонки на сусідній вулиці. Готувала окрошку на всю зграю, а ввечері мила жирний посуд у крижаній воді.
— Навіщо ти валізу дістала?
Едік штовхнув червоний пластик.
— Ми ж усього на два дні. Одяг кинемо в старі спортивні сумки.
Я свою робочу куртку у тебе залишав, пам’ятаєш? Синю таку, з капюшоном.
— Розберемося.
Поліна застебнула блискавку на валізі до половини.
— Ти йди мий руки. Проходь на кухню.
Син прошелестів по ламінату. Загримів дверцятами кухонної шафки.
— Мамо, а є що перекусити?
Донеслося до Поліни з кухні.
— Я з роботи голодний як звір. Затори на виїзді вже зараз починаються. Народ на дачі попер, всі як з розуму з’їхали.
Поліна зайшла слідом. Едік стояв посеред кухні. Він виловлював із пластикового контейнера вчорашню котлету.
— Борщ будеш гріти?
— Ні, довго.
Він відразу відкусив половину котлети.
— Слухай, я куплю дошки на будівельному ринку. Ти тоді зранку старі дошки з ґанку відірви. Щоб я час не витрачав.
— Цвяходер там у сараї лежав. Швидко все розкидаємо.
— Цвяходер, значить.
— Ну так. Мені не можна піднімати важке, спина відвалюється.
Едік прожував і потягнувся за шматком хліба.
— А тобі корисно рухатися на свіжому повітрі. Суглоби розминати. Вік все-таки. У місті засиділася.
У кишені його спортивних штанів задзвенів телефон. Едік дістав апарат. Глянув на екран і натиснув кнопку гучного зв’язку. Кинув телефон прямо на обідній стіл.
— Едь, ти сказав мамі про басейн?
З динаміка пролунав примхливий голос Карини.
— Зараз скажу. Карино, ми тут меню обговорюємо. М’яса брати багато?
— Поліна Миколаївна, вітаю!
Защебетала невістка, повністю проігнорувавши питання чоловіка.
— Ви там на горищі подивіться старий надувний басейн. Хлопчакам корисно на свіжому повітрі плескатися. У місті суцільний пил і вихлопні гази.
Поліна притулилася спиною до стільниці. Склала руки перед собою.
— Подивитися басейн?
— Ну звичайно! І воду треба зранку набрати. Щоб на сонечку нагрілася як слід. Зможете?
— Воду набрати.
Рівно повторила Поліна, дивлячись на сина, що жував.
— Це з колонки, що в кінці вулиці? Тридцять відер?
— Ну так!
Легко погодилася Карина, ніби йшлося про склянку води з-під крана.
— Едіку ж не можна тягати важке. У нього слабкий поперек. А хлопцям треба загартовуватися. І ще, Поліно Миколаївно, важливий момент.
Невістка зробила драматичну паузу в трубці.
— Зелень у супермаркеті я цього разу не братиму. Одна хімія навколо, суцільні нітрати. У вас же там своя цибулька вже зійшла? Редисочка пішла?
— Зійшла.
— Ось і чудово! Дітям вітаміни потрібні. Отже, план такий. Завтра десь об одинадцятій ми приїдемо. Ви тоді зранку на першому автобусі їдьте.
Едік загудів з набитим ротом.
— Щоб до нашого приїзду будинок як слід прогріти, — не вгамовувалася Карина.
— А то там пилюка за зиму накопичилася. Дихати нічим. Я вікна мити не полізу, у мене страшенна алергія на пил. Ви там швидко пробіжіться з вологим прибиранням.
— Вологе прибирання.
— Ага! Чекаємо на ваш фірмовий маринад. Все, Едь, я біжу в торговий центр. Мені потрібен новий купальник, старий зовсім вицвів.
Дзвінок обірвався. Едік задоволено потер руки, змахнувши крихти прямо на чисту підлогу.
— Ну ось, план готовий. Ідеально. Я м’ясо візьму, хлопці вугілля куплять. Нам вистачить трьох кіло? Ти тільки цибулі побільше в маринад наріж. Як я люблю.
Він сів на хиткий стілець біля вікна. Поліна залишилася стояти біля стільниці.
— М’яса не вистачить, Едік.
Син здивовано підняв брови.
— Чому це? Ми минулого року брали, ще й на ранок залишилося.
— Тому що ви завтра на дачу не їдете.
Едік зареготав. Простягнув руку до хлібниці за другим шматком.
— Мамо, ну не починай. Я розумію, ти втомилася. Навесні тиск скаче, погода змінюється. Та ми допоможемо! Я теплицю накрию, чесне слово. Хлопці тобі бур’яни вирвуть уздовж паркану.
— Не вирвуть.
— Та чому?
Поліна дивилася на сина без жодного виразу.
— Тому що там тепер чужа теплиця. І чужі бур’яни.
Рука Едіка зависла в повітрі. Він нахмурився, явно намагаючись усвідомити почуте.
— У сенсі чужі?
— У прямому.
Поліна провела ганчіркою по ідеально чистій поверхні столу.
— Дачу я продала. Ще місяць тому. Все офіційно, документи підписані.
У кухні стало дуже тихо. За вікном у дворі проїхала машина, але тут звук ніби вимкнули. Едік кліпав очима. Він раптом перевів погляд на підвіконня. Лише зараз він помітив те, чого там бракувало.
Зазвичай наприкінці квітня на білому пластику розросталися справжні джунглі з помідорів і перців. Стаканчики з-під сметани стояли трьома рядами. Земля була розсипана по кутках.
Зараз там стояв лише одинокий фікус у горщику.
— Де розсада?
Хрипло запитав син.
— Нема розсади. Цього року не садила. Нема сенсу.
Син різко підхопився. Стілець скрипнув по підлозі й ледь не впав.
— Як продала?! Кому?!
— Пенсіонерам. Дуже приємні люди. Вони якраз шукали ділянку з хорошими плодовими деревами. Мої яблуні їм дуже сподобалися.
Едік почервонів. На шиї виступили непривабливі червоні плями.
— Ти в своєму розумі?! Які пенсіонери! А ми?!
Де ми будемо смажити шашлики?! Хлопцям потрібне свіже повітря!
— На базі відпочинку.
Незворушно запропонувала Поліна.
— За містом повно баз. Свіжого повітря повно. І колонку качати не треба, там водопровід проведений.
Едік підійшов до матері. Його обличчя спотворилося від обурення.
— Ти за спиною у рідного сина продала нашу дачу?! Нашу дачу?!
— Нашу?
Поліна підняла ліву брову.
— Звичайно, нашу! Це ж сімейне майно! Ми туди щовихідних їздили!
— Едік.
Голос Поліни став крижаним.
— Дача дісталася мені у спадок від моєї матері. Оформлена була тільки на мене одну.
Ти до неї ніякого відношення за документами не маєш. Це моє особисте майно. За законом.
— Я там дах лагодив! — розлютився син, розмахуючи руками.
— Ти забив три цвяхи п’ять років тому. — відрізала мати. — І зламав мені газонокосарку. Все. Більше твого вкладу там немає.
Едік перейшов на фальцет.
— А гроші?! Куди ти гроші поділа?! Нас обдурила?! Каринці зуби лікувати нема на що, ми з кредитної картки платимо!
Поліна навіть не здригнулася від його крику.
— Гроші на вкладі в банку. Відсотки капають. І ні, Едік, тобі на погашення кредитної картки я звідти не дам. Навіть не проси.
На вашу іпотеку теж не дам. Ви дорослі люди. Заробляйте самі.
Вона пройшла повз ошелешеного сина у передпокій. Едік за інерцією поплентався за нею.
— Я не розумію, — бурмотів він, дивлячись на червону пластикову валізу.
— Це якийсь дурнуватий розіграш? А валіза куди?
— А валіза в Трускавець.
Поліна клацнула висувною ручкою. Коліщатка коротко задзвеніли по ламінату.
— Завтра у мене потяг о дванадцятій. Санаторій, масаж, мінеральні джерела. Два тижні повного спокою.
Вона поправила комір домашньої кофти.
— Грязі там, кажуть, цілющі. Суглоби лікують за два рахунки. У будь-якому разі краще, ніж гній під ваші огірки тягати й цвяходером махати.
Едік стояв у дверях, зовсім забувши про недоїдену котлету на столі.
— Карина мене в.’є.
Вичавив він собі під ніс.
— Вона вже купальник купує. Куди вона в ньому поїде?
— Нічого. Позасмагає на балконі. А шашлики в духовці посмажте, в інтернеті повно рецептів.
Поліна відчинила вхідні двері. Її жест чітко давав зрозуміти, що розмова закінчена.
— Давай, синку. Їдь додому. Мені ще треба встигнути в салон на педикюр. Вперше за сорок років травневі свята у мене без землі під нігтями.
Через два тижні Поліна сиділа на зручному шезлонгу біля бювета з мінеральною водою. Сонце приємно гріло розслаблені плечі.
У сумочці пискнув телефон. Прийшло повідомлення від сусідки по сходовій клітці.
«Твій вчора приїжджав. Злий, як чорт. Питав, чи не залишила ти ключі. Карина в машині сиділа з дітьми, незадоволена ».
Поліна ледь посміхнулася. Поклала телефон назад у сумку. Поправила сонцезахисні окуляри. До обіду залишалася рівно година. Якраз встигне на перлинні ванни.
