– Ігорю, давай без дурниць, га? — посміхнулася жінка…….
— Мені прийшло два повідомлення від тебе, з яких про тебе все стало ясно.
***
Наталя увійшла до передпокою, акуратно повісила на гачок сумку і перевзулася в домашні капці. І тут її телефон вимогливо запищав.
— Ігор, — промайнуло в голові.
Вона дістала телефон і дійсно побачила повідомлення від чоловіка.
«Я скучив! Купи червоне і одягни той халатик! Скоро буду!» — писав він.
Наталя розгублено моргнула.
— Коли це він встиг скучити? І який ще халатик? — подумала вона.
Вдома вона ніколи не одягала халат. Звичним домашнім одягом їй служили старі футболки і (в холодну пору року) светри.
Не встигла вона перетравити інформацію, як прийшло друге повідомлення: «Ой… Це не тобі!»
Наталя так і завмерла з телефоном у руці.
— Не мені? А кому тоді? — промайнуло в голові.
Вона нічого не розуміла, а мозок відмовлявся складати разом очевидні деталі.
***
Наталя довго сиділа на дивані, безглуздо розглядаючи свої руки. Поступово по тілу почало розливатися дрібне тремтіння. Вона потягнулася за телефоном, перечитала повідомлення. Кілька разів моргнула, стиснула зуби, глибоко вдихнула…
І раптом все стало на свої місця. Точно! Це та сама, горезвісна однокласниця, як її там… Марина!
Так, Марина… Ігор зустрів її на черговій зустрічі випускників три місяці тому. З тих пір йому регулярно дзвонили, і він все частіше затримувався на роботі…
З грудей жінки вирвався гіркий сміх. Двадцять два роки спільного життя… І на тобі… І так банально все, як у якомусь анекдоті. Вона просто отримала повідомлення, призначене іншій жінці.
— Адже Оленка мене попереджала, — прошепотіла Наталя, піднімаючись з банкетки. — Казала ж мені: «Ти занадто довірлива. А в шлюбі так не можна… У шлюбі потрібно постійно бути насторожі».
Втім, від нарікань їй не ставало легше. Факт був очевидний: Ігор загуляв.
***
Жінка на автоматі пройшла на кухню і поставила чайник. Рука потягнулася до телефону, щоб зателефонувати Оленці, подрузі. Але вона одразу ж стримала себе, ні, не зараз, трохи пізніше. Спочатку треба все як слід обміркувати.
Втім, легко сказати, а важко зробити. Думки плуталися, наскакували одна на одну, їй хотілося плакати. Але жінка пропрацювала багато років у школі і навчилася тримати обличчя навіть перед найважчими підлітками. Це рятувало і зараз.
— Ну ні… — думала вона. — Плакати і страждати, поки він гуляє, відчуває себе молодим і бадьорим, я точно не буду. Ні вже!
Наталя рішуче попрямувала до спальні, відкрила шафу і почала діставати речі чоловіка. Складала вона їх акуратно, як завжди, за звичкою розгладжуючи рукою кожну складочку.
Потім вона дістала дорожню сумку Ігоря і почала складати туди його сорочки і штани.
Потім їй спала на думку нова ідея. Наталя пішла до комода і висунула нижню шухляду, в якій зберігала свої речі.
Звідти вона дістала короткий шовковий халат синього кольору. Колись давно Ігор подарував їй його на річницю весілля. Однак вона, зніяковіла, так жодного разу його і не одягла…
Жінка вклала в кишеню халата записку: «Він новий, не ношений. Можливо, їй підійде».
Вона акуратно згорнула його і поклала в сумку. Потім Наталя підхопила сумку чоловіка, віднесла її в коридор і поставила біля дверей.
***
Кілька годин по тому Наталя почула, як у замку повернувся ключ. Вона видихнула, поправила зачіску і пішла зустрічати чоловіка.
— О, ти вже вдома, — посміхаючись, промовив Ігор. — А я тут трохи…
Тут він побачив дорожню сумку і знітився.
— Не зрозумів… Ти що, кудись зібралася?
Наталя посміхнулася і, витримавши невелику паузу, тихо промовила:
— Ні, Ігорю. Це ти кудись зібрався.
— Я? — він розгублено подивився на неї. — Ти… це… чого? Як це розуміти?
— Як розуміти? Та дуже просто, — вона подивилася йому прямо в очі. — Візьми сумку і йди до своєї Марини. Халатик я поклала, якщо що. Думаю, їй підійде.
Чоловік зблід.
— Наталю, ти про що? — вичавив він.
— Ігорю, давай без дурниць, га? — посміхнулася жінка. — Мені прийшли два повідомлення від тебе: «Купи червоне і одягни той халатик». І майже відразу ж інше: «Ой, не тобі». Знаєш, Ігорю, я завжди вважала тебе розумнішим. Так відверто видавати себе…
І Наталя похитала головою.
— Втім, добре. Не смію затримувати.
***
Ігор не поспішав іти.
— Господи, Наталю… — пробурмотів він. — Та чого ти? Одне повідомлення… Ну помилився я, подумаєш!
— Помилився, — іронічно кивнула Наталя. — Ну так, звичайно. Ти ще Т9 сюди якось приплети. Мовляв, натиснув не туди, а він виправив… Пф-ф-ф…
Ігор замовк і похмуро подивився на неї.
— Двадцять два роки тому я повірила тобі, — продовжила Наталя. — Думала, що з тобою буду як за кам’яною стіною… А ти… Я просто була зручним варіантом для тебе. Що ж, розумію…
— Та ти що вигадуєш! — вигукнув Ігор.
Він кинувся до неї, незграбно спробував обійняти.
— Наталка! Ну досить вже, га? Я тебе кохаю, тільки тебе!
Вона холодно відсторонилася.
Наталя стояла на своєму, але, врешті-решт, роздратований, втомлений Ігор заявив, що нікуди він вночі не піде, це і його квартира теж.
— Добре, залишайся на ніч, — поступилася нарешті Наталя. — Але спати будеш в іншій кімнаті.
***
Цієї ночі Наталя практично не спала. Вранці Ігор ще був удома.
— Слухай, Наталко, ну давай поговоримо нормально, га? — попросив він. — Ну так, ми з Мариною дійсно зустрічалися кілька разів. Але це так… дурниця. Якась дурість, не знаю, що на мене найшло. Вік, напевно. Старію…
— Сивина в бороду? — іронічно поцікавилася Наталя.
— Ну так! — розсміявся Ігор. — Біс у… Біс поплутав, Наталка! Ну вибач мене, га?
— Звичайно, біс, — кивнула Наталя. — Хто ж іще? Тільки біс і… Ем… Ця сама… криза середнього віку… Так що я тебе прекрасно розумію.
— Правда? — зрадів Ігор, не вловивши іронії в її голосі.
— Ні, Ігорю, неправда! — вигукнула жінка. — Я двадцять два роки намагалася тебе зрозуміти, але, мабуть, не змогла. Іди, Ігорю.
— Ну добре, — він плеснув себе по колінах і встав. — Переночую поки що у Сашка, а потім ми з тобою поговоримо, як цивілізовані люди. Так?
— На мою думку, ми вже поговорили. Ігорю, я не хочу більше мати з тобою нічого спільного!
— Наталю, ти що… серйозно? — розгубився Ігор.
— Абсолютно. І між іншим, Ігорю, це не наша, як ти висловився, а моя квартира. Батьківська. Тож… будь ласкавий, з речами на вихід.
***
Ігорю нічого не залишалося, як підхопити сумку і піти. Більше тижня він не давав про себе знати, а потім раптом надіслав повідомлення:
«Можна я заїду сьогодні? Потрібно дещо забрати».
Наталя в цей час закінчувала розтягнуте на тиждень генеральне прибирання… Дивна річ, але після від’їзду Ігоря у неї виникло непереборне бажання перемити всі можливі поверхні в квартирі, немов вона таким чином змивала з них сліди колишнього чоловіка…
Вона прочитала повідомлення і написала: «Приїжджай».
Ігор з’явився через годину — схудлий, неголений, з запалими очима. Наталя оглянула його з якимось відстороненим здивуванням.
“— Невже це мій чоловік? “— подумала вона, насилу впізнаючи людину, поруч з якою прожила стільки років.
“— Колишній чоловік, “— одразу виправила вона себе.
На розлучення вона ще не подавала.
— Вибач, Наталю, — сказав Ігор, проходячи в квартиру. — Я на хвилинку. Тільки деякі документи візьму і піду.
— Бери, — знизала плечима Наталя.
Ігор пішов углиб квартири, і Наталя почула, як він лізе в диван, де лежали всі їхні спільні документи.
“— Паспорт у нього з собою був… І що йому там могло знадобитися? “— подумала вона.
Через кілька хвилин Ігор підійшов до неї.
— Слухай, Наталю, — почав він невпевнено, — ти не проти, якщо я кави вип’ю?
— Проти, — відгукнулася вона. — Їдь до Марини і пий.
— Та вона не вміє нормально каву варити! — сердито вигукнув Ігор.
— Я теж не вмію, — знизала плечима Наталя.
— Та ні, ти… Ти чудово вариш каву! І чай добре заварюєш… Знаєш, Наталю, я так сумую за твоїм чаєм… — зітхнув Ігор.
— Не кажи дурниць, — перервала його Наталя. — Заварювати чай будь-яка людина вміє, нічого складного в цьому немає.
— Але не так, як ти.
Ігор знову зітхнув і втупився у вікно.
— Наталю… як ти? — промовив він з тугою в голосі.
— Я? Чудово! — посміхнулася Наталя. — Відчуваю себе легко і вільно. І знаєш, без твого вічного хропіння над моїм вухом я нарешті сплю як немовля.
— Наталю… — промовив Ігор.
— Що тобі?
— Я тебе кохаю… Я прийшов, тільки щоб побачити тебе… Можна я повернуся? — він підійшов до дружини ззаду і спробував обійняти її.
— Ні, не можна, — відсунулася від нього Наталя. — З чого б це? У тебе є Марина.
— Та ця Маринка… — Ігор прикро скривився. — Вона була моєю помилкою… Це був просто спалах, марення… Наталю! Я тобі клянусь, у нас з нею все скінчено!
У цей момент пролунав дзвінок у двері.
— Ти що, когось чекаєш? — запитав Ігор.
Наталя не відповіла. Зараз якраз мав прийти сусід Микола, щоб допомогти їй повісити штори. Ймовірно, це був він.
***
Наталя відчинила двері і привітно зустріла сусіда. Той впевнено пройшов у коридор і кивнув насупленому Ігорю.
— Добрий день, Ігорю! Якими долями знову тут?
— Взагалі-то, я тут живу, якщо ти забув, — пробурмотів він. — Це моя квартира і моя дружина…
— Ні, Ігорю, ти помиляєшся, — похитала головою Наталя. — Ця квартира була моєю до нашої зустрічі і залишилася моєю після твого від’їзду. Твого тут нічого немає.
— Ем… Наталю, може, я іншим разом загляну? — невпевнено промовив Микола.
— Ні-ні, все гаразд, Ігор вже йде, — сказала Наталя. — Ти навіть не уявляєш, як я замучилася з цими шторами… Проходь у вітальню, я зараз підійду.
Микола кивнув і нерішуче пройшов у кімнату.
***
— Наталю, — гаряче прошепотів Ігор, коли сусід зник з його поля зору. — Я прошу… Я… Я на колінах готовий просити! Хочеш?
— Ні, Ігорю, не хочу. Не принижуйся, май хоч краплю гідності! — сухо сказала Наталя.
— Наталю! Та зрозумій же ти! — благав Ігор. — У моєму житті немає ніякої Марини, а є тільки ти! Дай мені шанс! Я все виправлю, обіцяю!
Наталя гірко похитала головою.
— Двадцять два роки… — прошепотіла вона. — Я давала тобі шанс двадцять два роки… Але ти цього не оцінив.
Ігор взяв її за плечі і спробував зазирнути в очі.
— Я тебе благаю, Наталю… Давай забудемо… Я постараюся все виправити!
— Не знаю, як ти, Ігорю, а я нічого не зможу забути, — сказала Наталя. — Минуле має залишатися в минулому. Ти моє минуле, Ігорю. А я живу сьогоденням.
— А ти моє життя! — наполягав Ігор. — Я дійсно не можу забути тебе! Тебе я не можу забути! Ната! Ну як ти можеш взяти і викинути наші з тобою двадцять два роки?
— Ти щось плутаєш, Ігорю, — посміхнулася жінка. — Це зробив ти, саме ти, а не я.
***
У коридорі почулися кроки. Микола стояв біля вхідних дверей і збентежено посміхався.
— Наталко, я закінчив, — сказав він. — Приймай роботу. Якщо щось не так — перероблю.
Наталя кивнула і посміхнулася йому:
— Дякую. Як щодо чашечки чаю?
— Дякую, із задоволенням, — просто відповів сусід.
І тут Ігор, який спостерігав за цією сценою, голосно закричав:
— Як це все розуміти? При живому чоловікові? Пити чай з… з… — він почервонів, на губах у нього з’явилася піна. — Незрозуміло з ким?!
— Ігорю, припини, — поморщилася Наталя. — Документи взяв? Взяв. Каву ми з тобою пізніше вип’ємо, після розлучення. Не смію затримувати.
— А ось нікуди я не піду! — кричав Микола. — Це мій будинок, я тут прописаний, я тут живу!
— Ти вже не живеш, Ігорю, — нагадала йому Наталя.
Ігор дивився на неї і важко дихав.
— Я… Ти… Ви… — проричав він. — Я так це не залишу!
Він вискочив за двері і з гуркотом зачинив їх за собою.
— Вибач, — пробурмотів Микола. — Я, напевно, все-таки не вчасно.
— Ні, — похитала головою Наталя. — Ти якраз дуже навіть вчасно.
З цього часу Микола почав час від часу заходити в гості. Вони подружилися, ходили разом у кіно і говорили про все на світі.
Так минула осінь, минула зима… А влітку Наталя і Микола запланували з’їздити до Грузії, зрозуміло, разом.
Розлучення з Ігорем було досить тихим.
Чоловік на засідання суду не прийшов, але це Наталю абсолютно не хвилювало.
Ігор дійсно залишився в минулому, а попереду на неї чекало нове, щасливе життя.
Спеціально для сайту Stories
