– Чого ти соплі розпустила? Он, подивися на дочку Павловських , Світланку — жодного разу не бачила, щоб вона плакала!…. — Голос матері звучав жорстко, безапеляційно.
Галці було прикро. Вона спіткнулася на рівному місці, порвала колготки, засмутилася.
А тут ще й мама…
Кожного разу, коли дівчинка робила щось не так, як хотіла мати, одразу починалися порівняння: «А ось Оленка… А ось у Мариночки…».
Набридло! До тремтіння в колінах набридло! Кожен день, кожен крок — порівняння. Не так одягла сукню — «А ось у Світлани…». Не так причесалася — «А ось у Оленки…». Не так відповіла на уроці — «А ось у Тетянки…».
Найбільше Галі не подобалося, коли мама з подругами збиралися у них на кухні. Тут починалося справжнє видовище.
Надія накривала стіл, діставала з серванту чайний сервіз, наливала чай, різала торт. А потім починалися нескінченні розмови про досягнення чужих дітей.
— Моя Лідочка на фортепіано ходить, — гордо говорила подруга Лариса, поправляючи на голові модний начіс. — Вже ноти знає, недавно нам щось навіть зіграла, аж мурашки по шкірі!
— А наша Маргарита співає як прекрасно, — вторила їй слідом інша подруга, Валентина, погладжуючи свої пишні форми. — Ох, не дарма ми її в будинок культури віддали.
А Галя що? Слуху музичного немає, голос скрипучий. Ніяких талантів. Благо вчиться добре. Але цим хіба похвалишся? Вчиться добре — це якось само собою зрозуміло. Це не предмет гордості.
Ось і сиділа Надія (мама Галі), вся сіра від злості. Злилася на подруг, злилася на себе, злилася на дочку. Хотілося їй теж чимось похвалитися, але не було чим.
Але найдраматичніше починалося, коли подруги розходилися по домівках.
— Ну чому ти у мене така …? — голосила Надія, коли за подругами зачинялися двері.
— Он у Валі дочка… А у Лари!..
Галина відчувала, як всередині все стискається від образи і безсилля. Вона знала, що зараз почнеться ще одна порція порівнянь, докорів, але нічого не могла вдіяти.
Галину все це страшенно дратувало. Але перечити матері вона не сміла. Надія була з тих жінок, які могли покарати ременем, якщо щось не влаштовувало.
Галя пам’ятала ті часи, коли мати, розлютившись, брала її за руку і тягла в кут. На щастя, до ременя справа доходила рідко, але осад залишився на все життя.
Так минуло дитинство Галини, почалася її юність. І як тільки з’явилася можливість покинути батьківський дім, вирватися з цього пекла порівнянь, Галина нею відразу скористалася.
Після дев’ятого класу вона вступила до училища. Навчалася добре, отримувала стипендію, жила безкоштовно в гуртожитку. Стала самостійною, незалежною.
Звикла справлятися з усім сама, у матері не брала ні копійки. Працювала влітку, збирала гроші, купувала собі одяг, косметику. Нарешті відчула себе вільною.
Але, як тільки приїжджала на канікули додому, починалася та ж пісня.
— У бухгалтера нашого на заводі, — заводила мати вже знайому розмову, — дочка в інститут готується вступати. Я ось що думаю. Даремно ти в цю свою шарагу поперлася. Треба було теж в інститут йти після одинадцятого.
Галина тільки кивала у відповідь.
Їй було огидно слухати ці слова, вони дратували її до зубного скреготу. Але вона звикла не реагувати на них. Сперечатися було марно. Мати все одно залишиться при своїй думці.
— Як там з хлопцями у тебе? Познайомилася з кимось? — несподівано запитала Надія. Раніше вона не вела таких розмов з донькою. Мабуть, вирішила, що пора. Час йде, а Галя все вчиться та вчиться.
— Так… Є знайомі… — відповідала Галя, соромлячись.
— А то, дивлюся, донька Лариси, вже давно по наречених ходить! Я думаю, може і тобі пора, а то ж розберуть всіх нормальних хлопців.
«Знову двадцять п’ять! — подумала Галя.
— Плювати їй на те, що у мене. Все на чужих дочок дивиться!».
Після цієї розмови Галина стала ще рідше приїжджати додому. Шукала будь-яку можливість уникнути зустрічі з матір’ю.
Тільки б не бачити ці вічно незадоволені очі, тільки б не чути ці нескінченні порівняння.
Згодом у Галі з’явився молодий чоловік. Василь. Працьовитий, надійний, простий хлопець. Вони зустрічалися майже рік, а потім вирішили одружитися.
Весілля було дуже скромним: посиділи в кафе з батьками і близькими родичами, навіть «гірко» не кричали.
Зате скільки неприємного довелося вислухати Галині з цього приводу, коли вона проводжала матір на автобус додому.
— Он, у Лебединських— весілля як весілля: ресторан, гостей сто чоловік, не менше. Ось це я розумію, наречений! — почала Надія, стоячи на зупинці.
— Мамо, я не зрозуміла, — не витримала Галя. Вона була готова виплеснути все, що накопичувалося в ній всі ці роки.
— Ти зараз вже мого чоловіка з іншими хлопцями порівнюєш? Мало того, що мене все життя з кимось порівнювала, так тепер і до Василя мого добралася? Тобі взагалі плювати, що у мене в житті відбувається. Аби було, як у інших!
І Галя висловила матері все, що думала про неї. Вона пригадала їй кожну дрібницю, розповіла, як страждала через її порівняння, як комплексувала з цього приводу.
Як їй було боляче, як вона хотіла бути іншою, як мріяла бути кращою, але ніколи не могла виправдати материнських очікувань.
Мати образилася.
Вона навіть не стала сперечатися. Відійшла вбік, нічого не сказавши дочці. Зате всю дорогу сиділа в автобусі, кліпала очима і бурмотіла щось на кшталт: «Ну нічого! Зате людиною виросла!». Так вона себе виправдовувала.
Довгий час Надія з дочкою не спілкувалася. Обидві тримали образу. Галина — за все те, що їй довелося пережити. Надія — за те, що дочка посміла заперечувати, висловити їй все, що вона думає.
Але коли у Галі народилася дочка, Василь наполіг на тому, щоб вони помирилися.
Зустрілися. Поговорили. Сльози, образи, вибачення. Начебто все налагодилося. Надія, звичайно, не змінилася. Але Галя вже навчилася ставитися до її слів спокійно, з гумором.
Здавалося б, мати зробила висновки, але, як виявилося, ненадовго.
Одного разу мати попросилася погостювати у Галі з Василем. Сказала, що хоче більше часу провести з онукою. Молоді батьки, звичайно, зраділи.
Думали, хоч якась допомога буде. Але незабаром зрозуміли, що особливого бажання спілкуватися з онукою у бабусі немає.
Цілими днями Надія сиділа перед телевізором. Дивилася серіали, новини, ток-шоу.
Багато спілкувалася з подругами по телефону. Дзвонила їм з будь-якого приводу. І ось одного разу, коли Галя займалася приготуванням їжі на кухні, вона випадково підслухала розмову матері зі своєю подругою.
— Я в місті, у дочки, — говорила вона комусь у слухавку. Голос Надії був тихим, але Галя все чула.
— Онучка? Так, ходить тут. Дуже примхлива. Ну, так батьки виховують. Я не лізу. А ось онучка Беззубенків: вони з нею суворі — ось там виховання!
І Галя почула, як її рідна мати нахвалює чужу дитину, порівнюючи її зі своєю онукою. Ось воно що! Нічого не змінилося — мати все та ж!
Увечері Галя вирішила помститися матері. Тихо, але справедливо. Щоб вона відчула те саме, що відчувала Галя все своє життя.
— Мамо, а ти не хочеш завтра з Софією погуляти? — запитала вона Надію за вечерею.
— У парк сходити? Качок погодувати? На каруселях покататися?
— Та ні, Галю, куди мені? — відповіла мати, розводячи руками. — Я вже стара для таких справ! Та й погода погана…
Надія продовжила вечеряти, а Галя сіла навпроти чоловіка і, ніби матері й не було поруч, завела з ним розмову.
— А ось у Філімонових бабуся молодець: все на ній, і вдома допомагає, і онуків відводить, кого до школи, кого до садочка. І ще при цьому гроші заробляти намагається, хоча сама вже давно на пенсії. Молодець баба Олена!
Надія відразу все зрозуміла. Вона знала, про кого говорила Галя. Бабусі Філімонових було років на десять більше, ніж їй. Це було докором на її адресу, і вона це зрозуміла.
Обличчя Надії витягнулося. Вона перестала їсти.
Мовчки встала з-за столу, прибрала тарілку.
Наступного дня Надія зібрала свої речі і поїхала додому. Не попрощавшись. Не сказавши ні слова.
Галя проводжала матір до зупинки. І всю дорогу почувалася погано. Вона, звичайно, хотіла помститися, хотіла, щоб мати зрозуміла, як це — бути предметом порівняння. Але їй було шкода матір. І було соромно за себе.
Вони не дзвонили одна одній, не спілкувалися. Галя дуже сумувала за матір’ю, але не знала, як почати розмову.
Минуло кілька місяців. Зима вступила в свої права. Галя з Софією сиділи вдома. За вікном падав сніг. Було тихо і спокійно.
Раптом задзвонив телефон. Галя взяла трубку. Дзвонила мати.
— Галю, привіт. Як ти? — голос Надії звучав невпевнено.
— Привіт, мамо. Все добре, — відповіла Галя, намагаючись говорити спокійно.
— А ти… Ти не ображаєшся на мене? — запитала Надія, трохи помовчавши.
— Та що ти, мамо… — Галя відчула, як до горла підкочується клубок.
— Я тут… — Надія запнулася. — Я тут подумала… Я, звичайно, все життя була неправа… Все порівнювала, лаялася… Ти вже пробач мене, донечко.
Галя заплакала.
— Мамо, ну що ти… — схлипувала вона.
— Я просто хотіла сказати… Що я люблю тебе, Галю. І онучку свою люблю. І дуже хочу, щоб у вас все було добре. Хочу, щоб ви були щасливі… І я постараюся змінитися. Обіцяю.
Галя витерла сльози.
— Я теж тебе люблю, мамо, — сказала вона. — І я знаю, що ти змінишся.
Настали довгоочікувані вихідні. Останні перед новорічними канікулами. Галя і Софія прикрашали ялинку. Несподівано у двері подзвонили. Галя відкрила. На порозі стояла мати. Вона прийшла. З подарунками для Софії. І з надією в очах.
І Галя зрозуміла: все буде добре.
Нарешті, все буде добре.
Порівнянням прийшов кінець.
І потрібно було просто сказати, просто висловитися…
Спеціально для сайту Stories
