– Вероніка, ти з глузду з’їхала! – злякано закричав Ігор, коли дружина несподівано повернулася додому. – Викинь негайно! Ти навіщо принесла це додому? Тобі ж не можна!
Мало того, що дружина прийшла раніше, ніж повинна була, так ще й не одна.
Точніше – не з порожніми руками.
В руках у неї було маленьке кошеня. І саме ця пухнаста грудочка так сильно налякала чоловіка.
– Що не можна? – втомлено запитала Вероніка, нахилившись, щоб зняти взуття.
Вона виглядала неважливо, її руки тремтіли, але чоловік чомусь зовсім не звернув на це уваги.
– Як це що? Тобі вуличних тварин чіпати не можна! Ти ж чекаєш дитину! – продовжував обурюватися він. – Ти хіба в інтернеті не читала, що в таких випадках може бути?
Вероніка нічого не відповіла.
Знявши взуття, вона пройшла на кухню, присіла на стілець і про всяк випадок міцніше притиснула кошеня до себе. Чоловік перебував у такому стані, що міг і силою відібрати кошеня.
– А я тобі скажу, що може бути: все дуже сумно може бути! І для тебе, і для нашої дитини. – Ігор зробив паузу, щоб перевести подих, після чого кинув погляд на кошеня. – Віддай його мені негайно.
– Навіщо? – Вероніка здивовано підняла очі на чоловіка. І тут же опустила. Вона зрозуміла, що треба все розповісти йому, інакше він не заспокоїться.
– У сенсі навіщо? Я віднесу його назад. На вулицю. Ми не маємо права так ризикувати. Ти вже незабаром народж..атимеш. Про що ти взагалі думала?
– А я взагалі не думала, – посміхнулася Вероніка. – І кошеня я тобі не віддам… Воно мені життя врятувало. Тому тепер буде жити з нами. Це не обговорюється.
– Що?!
Ігор так сильно витріщив очі, що, здавалося, ще трохи і вони… лопнуть.
– Це кошеня врятувало мені життя, – спокійно повторила Вероніка. – І не тільки мені, але і нашій дитині теж. Так що ти з нього пилинки здувати повинен і на руках носити.
– Що за нісенітниця? Ти жартуєш, чи що, зараз?
Вероніка, не випускаючи кошеня з рук, показала чоловікові на стілець, і коли той через «не хочу» і «не буду» все-таки сів, почала розповідати йому, що з нею сьогодні сталося.
І чим більше вона говорила, тим блідішим ставав Ігор і сильніше тремтіли його руки.
*****
– Бабусю, чому ти така похмура з самого ранку? За прогнозом сьогодні ніби дощу не обіцяли, – посміхнулася Вероніка, коли переступила поріг бабусиної квартири.
У її бабусі, Віри Михайлівни, останнім часом часто траплялися перепади настрою (вік все-таки – 85 років чотири місяці тому виповнилося), тому Вероніка не стала роздувати «з мухи слона», а просто спробувала розвеселити улюблену бабусю жартом.
Зазвичай їй це вдавалося.
А цього разу не спрацювало…
– Гриша мій приходив, – важко зітхнула Віра Михайлівна. – Хотів, щоб я з ним пішла.
– К-куди п-пішла? – раптом розгубилася Вероніка.
А по її спині пробіг неприємний холодок.
Пакунок з продуктами, який вона тримала в руці, шмякнувся об підлогу. Але ніхто цього навіть не помітив.
Бабуся повернулася до онуки спиною і мовчки пішла на кухню. А Вероніка так само мовчки пішла за нею.
І тільки одне питання не давало їй спокою…
– Куди він хотів, щоб ти пішла, бабусю?
– Ну куди-куди? Туди, напевно… – Віра Михайлівна присіла на стілець, з сумом подивилася на стелю і знову важко зітхнула. А потім потягнулася за пляшкою з серцевими краплями.
Вероніка налила в склянку води і поставила її на стіл. А сама сіла поруч з бабусею.
– Бабусю, тобі поганий сон наснився, чи що?
Гриша, про якого розповідала Віра Михайлівна, був її чоловіком, ну і, відповідно, був дідусем Вероніки.
Він пішов з життя сім років тому. Тому фізично прийти до бабусі ніяк не міг. Хіба що тільки уві сні…
– Так, Вероніка, сон мені приснився, – кивнула Віра Михайлівна, випивши ліки. – Тільки знаєш, сон цей такий реалістичний був, ніби наяву все відбувалося. Я як о пів на третю ночі прокинулася, так більше і не можу заснути. Ось стоїть він у мене перед очима і нікуди не йде. Рукою махає, кличе з собою. А я дивлюся на нього і плачу… – Віра Михайлівна кілька разів голосно шморгала носом, а потім дістала з кишені хустку.
Вероніка мовчки слухала бабусю. По всьому її тілу бігали мурашки. І холодок цей по спині неприємний…
– Я йому, звичайно, сказала, що теж сумую, але піти з ним не можу, – продовжувала говорити Віра Михайлівна. – Пояснила йому по-людськи, що правнучку хочу дочекатися.
– А він що?
– А він, онучко, образився. Гриша і за життя на мене часто ображався. З приводу і без… Ось і зараз знову за старе взявся. Зовсім за сім років не змінився. Загалом, відчуваю, що недовго мені залишилося… Не побачу правнучку, не потримаю її на руках. А так хотіла…
– Бабусю, ти давай припиняй це, добре? – Вероніка обійняла бабусю і поцілувала її в щоку. – Пам’ятаєш, як ти мені казала? Куди ніч, туди і сон. Відпусти ситуацію – нічого страшного не трапиться. Просто ти часто згадуєш дідуся, ось тому він тобі і наснився.
– А ти його не згадуєш, чи що? – посміхнулася Віра Михайлівна. – Тобі ж він чомусь не сниться…
– Ну це, напевно, тому що, крім дідуся, мені є ще про кого думати ночами, – посміхнулася Вероніка, погладивши свій живіт.- Бабусю, все буде добре. Не переживай так, добре? А то я разом з тобою буду переживати. А мені лікар сказав, щоб ніякого стресу.
– Добре, – посміхнулася Віра Михайлівна, витираючи сльози. – Чаю поп’єш зі мною? Чи вже побіжиш?
– Вип’ю! Я, до речі, купила тобі твої улюблені кекси, – Вероніка подивилася по сторонах, а потім згадала, що залишила пакет біля дверей і швидко пішла в передпокій.
Після чаювання, яке затягнулося на півтори години, Вероніка попрощалася з бабусею і пішла додому. А йдучи, знову сказала їй, щоб вона не накручувала себе даремно. Хто знає, що може наснитися…
Їй взагалі в дитинстві часто снилося одне і те ж кошеня, яке вона тримала на руках і гладила. І що?
А нічого. Дитинство давно вже минуло, але ніякого кошеняти у неї так і не з’явилося.
Ні того, що їй снилося, ні іншого. Вона, звичайно, дуже хотіла взяти когось додому з вулиці, але мама їй не дозволяла заводити тварин. Тому сон – це всього лише сон. Ігри підсвідомості.
А через три дні Віри Михайлівни не стало.
На похоронах Вероніка стояла бліда-бліда. Вона ніяк не могла повірити в те, що її улюбленої бабусі більше немає поруч.
– Як же так, Ігор? Як же так?.. – шепотіла вона чоловікові, який міцно тримав її за руку, щоб не впала.
– Вероніко, ну вік все-таки… Серце зупинилося. Рано чи пізно це мало статися.
«Ось саме! – думала Вероніка. – Рано чи пізно це мало статися… Рано чи пізно… А сталося чомусь зараз, через три дні після того, як Вірі Михайлівні приснився чоловік, який кликав її з собою. Невже бувають все-таки віщі сни?»
Віра Михайлівна пішла з життя, коли Вероніка була вже на сьомому місяці.
«Всього пару місяців їй не вистачило, щоб побачити свою правнучку», – думала вона. Думала і плакала.
– Кохана, я прекрасно розумію, як тобі зараз важко, – намагався підтримати дружину Ігор. – Але прошу тебе, подумай і про нашу дитину. Постарайся взяти себе в руки.
– Я постараюся, – пообіцяла Вероніка.
– Вона і сама розуміла, що дитина відчуває її настрій і хвилюється разом з нею. І нічого хорошого в цьому немає. Для дитини, в першу чергу. Та й для неї теж. Попереду п..оги, а вона… вона вже вся опухла від сліз.
Два місяці пролетіли непомітно. Начебто тільки недавно була на консультації у лікаря, а вже наступного дня їй їхати в пологовий будинок.
І перед цією дуже значущою для неї подією Вероніка вирішила записатися в салон краси. До перукаря. Щоб трохи привести себе до ладу.
Їй раптом захотілося зробити іншу зачіску. Красивішу, чи що. Або просто іншу…
Запис був тільки на завтра, тому сьогоднішній день Вероніка провела вдома, думаючи про те, що ще їй потрібно взяти з собою в пологовий будинок.
Вона вирішила зібрати все необхідне заздалегідь, щоб потім не бігати по квартирі галопом. Та й навряд чи вона зможе в той момент бігати, а довірити цю важливу справу чоловікові Вероніка не могла.
А вночі їй наснився дідусь.
Він йшов по асфальтованій дорозі, періодично обертався і махав рукою, пропонуючи йти разом з ним. Точніше навіть не пропонуючи, а наполегливо вимагаючи.
– Дідусю, я не можу! – злякано кричала Вероніка, не зводячи з нього очей. – Мені скоро народжувати.
Але дідуся така відповідь не влаштовувала. І врешті-решт, він почав тупотіти ногою, як часто робив це, коли Вероніка була маленькою і не хотіла їсти кашу разом з ним.
А коли і це не допомогло, то він схопився за серце і почав повільно присідати навпочіпки.
Ось тут Вероніці раптом стало страшно. Не за себе, а за дідуся. Незважаючи на те, що це був лише сон, вона цього не усвідомлювала, тому й не знала, що той, хто вже по.ер, не може по.ерти від серцевого нападу ще раз.
Тому вона і попрямувала в його бік. Маленькими кроками.
І раптом звідкись з’явилося кошеня. Вероніка його спочатку не бачила.
Тільки почула його гучне нявкання і обернулася. Кошеня знаходилося посередині дороги і прямо на нього мчав на величезній швидкості чорний позашляховик.
І Вероніка завагалася.
Вона не знала, що їй робити: йти до діда Гриші, який хапався за серце, або до кошеняти, якому загрожує небезпека…
Завагалася вона ще й тому, що кошеня, яке її кликало, було тим самим кошеням, яке снилося їй у дитинстві. Один в один… Ті самі очі, той самий триколірний окрас, який, як багато хто вважає, приносить удачу власникам тварини.
Вероніка так розгубилася, що довгий час не могла зробити правильний вибір.
А потім її розбудив чоловік…
– З тобою все гаразд?
– Що? – Вероніка дивилася на Ігоря переляканими очима і не розуміла, що відбувається.
– З тобою все гаразд? Ти просто так кричала уві сні, що я вирішив розбудити тебе. Ти як? Поганий сон наснився?
– Угу… – кивнула Вероніка.
– А ти це, знаєш, що скажи? Я в інтернеті читав… Зараз… А, згадав! Куди ніч, туди і сон. Кажуть, що допомагає.
Вероніка посміхнулася.
Ще зовсім недавно вона говорила те ж саме своїй бабусі, а тепер це говорить їй Ігор.
Стоп! «Але ж… Адже бабусі не стало після того, як їй наснився дідусь… А значить…»
Вероніці стало страшно. Страшно не стільки за себе, скільки за свою дитину, яка ще навіть не народилася на світ. Вона все розповіла чоловікові, але Ігор тільки посміхнувся.
– Це все дурниці, Вероніко. Я в інтернеті читав, що покійники, навпаки, сняться до довгого життя.
– Але дідусь кликав мене з собою, розумієш?
– Так, відставити паніку. Нічого не трапиться.
До ранку Вероніка трохи заспокоїлася. Потім їй зателефонували з салону краси і нагадали, що у неї сьогодні запис до перукаря. Їй, звичайно, не хотілося нікуди сьогодні йти, але підвести людину, яка її чекає, вона теж не могла.
Загалом, Вероніка пішла.
З огляду на те, який сон їй наснився, вона вирішила не їхати на таксі, а пройтись пішки.
Тим більше, що до салону краси не так вже й далеко було йти. Та й їй корисні прогулянки на свіжому повітрі.
Вероніка вже майже дійшла до перехрестя, де їй потрібно було перейти на інший бік вулиці по пішохідному переходу, і пришвидшила крок, тому що на світлофорі вже горіло зелене світло, і у неї в запасі було двадцять секунд.
І раптом Вероніка почула гучне нявкання за своєю спиною. Вона різко зупинилася, обернулася і, ви не повірите, але вона побачила того самого кошеня зі свого сну.
Він вже стільки разів їй снився, що вона добре його запам’ятала і без проблем впізнала б його з тисячі схожих один на одного кошенят.
І ось уявіть собі ситуацію: Вероніка стоїть за метр від пішохідного переходу, часу, щоб перейти дорогу, залишається все менше і менше, і тут це кошеня. Воно стояло на тротуарі і ніщо йому не загрожувало, але Вероніка не могла просто взяти і піти. Адже це кошеня сниться їй з самого дитинства.
А тим часом прямо за її спиною відбувалося щось надзвичайне.
З-за рогу вискочив великий чорний позашляховик. Людина, яка сиділа за кермом, була нетвереза, мчала на зелений колір, ледь не збивши кількох пішоходів, які в той момент йшли по пішохідному переходу. А потім крутнув кермо вліво і поїхав прямо на Вероніку.
Всього один крок відділяв її від см.рті.
Позашляховик пролетів буквально в сантиметрі від неї, пронісся по діагоналі через весь тротуар (слава Богу, що там нікого не було) і на величезній швидкості врізався в будівлю. Так, що штукатурка зі стін посипалася.
Якби Вероніка не зробила крок у напрямку кошеняти, то її б уже, напевно, не було.
Але завдяки щасливому збігу обставин вона залишилася жива. Ось тільки всю дорогу, що вона йшла додому (в перукарню вона, зрозуміло, не пішла), у неї тремтіли руки.
Вероніка ніяк не могла заспокоїтися.
І лише кошеня, яке вона міцно притискала до себе, допомагало трохи вгамувати тремтіння.
– Ти ж мій пухнастий ангел, ти ж мій рятівник… – ледь чутно бурмотіла Вероніка собі під ніс. – А я ось завжди знала, що ти не просто так мені снився. Вірила, що коли-небудь ми обов’язково з тобою зустрінемося. Ось і зустрілися.
Ти ж розумієш, що тепер я тобі життям зобов’язана? Розумієш, що я тебе тепер одного не залишу?
Кошеня подивилося на Вероніку і тихо нявкнуло кілька разів. Так, воно прекрасно це розуміло.
Хоча, навіть якби Вероніка його не забрала з собою, він все одно був би радий, що вона залишилася жива. Тому що «робота» у котів така: захищати людей від різних бід і напастей.
– Тепер ти розумієш, Ігор, чому я не можу цього кошеня кинути? – запитала Вероніка. – Якби не він…
– Вибач… Я ж не знав, що…
Домовити Ігор не встиг, бо Вероніка раптом округлила очі, потім схопилася за живіт і сказала:
«Ігор, схоже, почалося…»
*****
Через чотири дні Вероніка повернулася додому. Щаслива. Тому що в руках у неї була крихітна Поліна.
Всю дорогу вона милувалася своєю дитиною і попутно намагалася випитати в Ігоря, що з кошеням.
Ось тільки чоловік постійно переводив тему або не відповідав, так як йому необхідно було стежити за дорогою.
Але тільки-но Вероніка переступила поріг квартири, вона відразу зрозуміла, що з кошеням все добре.
Ася (саме таке ім’я вона їй придумала) лежала на в’язаному килимку поверх табурета, який стояв посеред передпокою.
Ігор спеціально поставив табурет саме в цьому місці, ніби Ася зустрічає свою господиню.
Кошеня кілька разів радісно нявкнуло, швидко зістрибнуло на підлогу і побігло до Вероніки.
– Я Асі нашій все необхідне купив у зоомагазині. Кращий корм, кращий наповнювач для туалету. І ще ми з нею ходили до кращого в місті ветеринара. Загалом, у неї тепер все найкраще буде, можеш навіть не сумніватися.
– А у нас з Поліною? – посміхнулася Вероніка.
– І у вас теж, зрозуміло! Ти голодна? Може, перекусимо. Я тут приготував дещо…
«Дещо» було трохи пересолене, тому що Ігор рідко коли готував щось, крім пельменів і яєчні. Так що йому можна було пробачити. Та й загалом, смачно вийшло.
– Смачно ж, Ася? – запитала у кошеняти Вероніка, простягнувши йому шматочок курки, запеченої в духовці.
Увечері, коли Вероніка заколисувала Поліну, Ігор носив на руках Асю і теж її заколисував. А ще пилинки здував. Тому що, якби не це кошеня, то…
Втім, все ж таки добре закінчилося, правда? Значить, і про погане говорити ми не будемо.
А щодо сну: чи був він дійсно віщим, чи це просто збіг – вирішувати вже вам, дорогі читачі. Головне, що ще одна бездомна тварина опинилася в надійних руках.
Спеціально для сайту Stories
