Попри те що ми з моєю сестрою завжди були різними, мама все-таки любила нас однаково. Тому перед тим як покинути нас, вона вписала обох у свій заповіт. Розділила все своє майно між мною і сестрою.
І це всупереч тому, що я особисто себе вважаю не найкращою донькою. Причин для цього достатньо. Ще в дитинстві я намагалася якось показати оточуючим свою винятковість. У школі я вчилася погано, часто тікала.
Не хотіла одягатися як усі, хоча час був такий, що по-іншому було ніяк не можна. Але я примудрялася якось по-особливому підшивати сукні; додавати до свого зовнішнього вигляду яскраву хустку або інший акцент.
Виходило, напевно, так собі. Але мені дуже подобалося. А тепер уявіть, що це було 40-45 років тому в не бідному, але все-таки селі. І люди тоді були не настільки м’якими. У той час школяркам такі витівки не спускали з рук.
Тож мої батьки часто були змушені за мене червоніти. З іншого боку, моя сестра привносила певний баланс між нами. Відмінниця, активістка і просто розумниця. Багато хто просив її спрямувати мою енергію в потрібне русло.
Однак нічого не вийшло. Між собою ми теж не були найкращими подругами. Я любила тікати далеко від дому, дружити з хлопчаками, ходити на річку. Вона ж сиділа за підручниками, займалася позакласними активностями.
Загалом, була занадто ідеальною маленькою дівчинкою, прямо як з якогось радянського плаката. Після школи я насамперед вирішила поїхати в місто. Все хотіла дізнатися, як там живуть.
Попрощалася з мамою, вислухала лекцію про те, що я роблю неправильно. Поплакала. Сестра мені тоді навіть побажала удачі. Наступного разу ми з нею і мамою побачилися тільки через три роки.
Я приїхала з нареченим, щоб усіх із ним познайомити. Потім почалося по-справжньому доросле життя. Я розлучилася, довго шукала себе. Вийшла заміж вдруге. Тепер уже вдало. З’явилися діти.
Я навчилася не сваритися з мамою і сестрою і приїжджала до них хоча б раз на півроку-рік, а сестра так і залишилася жити в селі. У неї був єдиний чоловік, троє дітей. І вона була щаслива. Втім, щасливою була не одна вона.
У мене було кілька виставок за кордоном – я обрала шлях художниці. Зрозуміла, що за всяким талановитим ледарем має бути надійний тил. Тож із чоловіком-бізнесменом це я не прогадала.
Загалом, можна сказати, що до своїх п’ятдесяти з хвостиком років я трохи змогла зрозуміти правила життя. І тут погані новини щодо мами. Ми з чоловіком приїхали відразу ж, щойно дізналися.
Я допомогла з усіма поминальними витратами, постаралася нарешті бути сестрою. Хоча ми обидві вже дорослі, та й не найближчі жінки, сльози лилися в три струмки. Мама залишила все нам двом, та ще й порівну.
Через цей факт мені було некомфортно. Я вже й почала забувати будинок, у якому виросла, а сестра до останнього залишалася в селі. З чоловіком, дітьми і мамою. Тому я спершу навіть не повірила словам нотаріуса.
Чоловік сказав, що це дуже непогані звістки. Місто розширюватиметься, і земля з нерухомістю тільки підростуть у ціні. Тим паче, місце непогане, але я навіть подумати не могла, щоб так вчинити з рідною сестрою.
Вона, звісно, не хапає зірок з неба, але й незаможною її назвати язик не повертається. І, тим не менш, будинок цілком і повністю дістався їй. По-перше, сваритися з сестрою через прибуток – це низько.
Тим паче, вона в цьому будинку прожила довше за мене. По-друге, якби ми ділили батьківський будинок, то, звісно ж, продали б його. А отже, там би оселилися незнайомі нам люди. Що ж це ще, якщо не зрада?
Обмірковувати щось не було жодного сенсу, а сестра була щиро вдячна. Тож я точно знаю, що вчинила правильно. Хотілося б, щоб кожна сім’я, так легко могла вирішити всі питання. Що означає невеликий матеріальний прибуток, якщо родичі ображені?!