Тим паче, місце непогане, але я навіть подумати не могла, щоб так вчинити з рідною сестрою…

Попри те що ми з моєю сестрою завжди були різними, мама все-таки любила нас однаково. Тому перед тим як покинути нас, вона вписала обох у свій заповіт. Розділила все своє майно між мною і сестрою.

І це всупереч тому, що я особисто себе вважаю не найкращою донькою. Причин для цього достатньо. Ще в дитинстві я намагалася якось показати оточуючим свою винятковість. У школі я вчилася погано, часто тікала.

Не хотіла одягатися як усі, хоча час був такий, що по-іншому було ніяк не можна. Але я примудрялася якось по-особливому підшивати сукні; додавати до свого зовнішнього вигляду яскраву хустку або інший акцент.

Виходило, напевно, так собі. Але мені дуже подобалося. А тепер уявіть, що це було 40-45 років тому в не бідному, але все-таки селі. І люди тоді були не настільки м’якими. У той час школяркам такі витівки не спускали з рук.

Тож мої батьки часто були змушені за мене червоніти. З іншого боку, моя сестра привносила певний баланс між нами. Відмінниця, активістка і просто розумниця. Багато хто просив її спрямувати мою енергію в потрібне русло.

Однак нічого не вийшло. Між собою ми теж не були найкращими подругами. Я любила тікати далеко від дому, дружити з хлопчаками, ходити на річку. Вона ж сиділа за підручниками, займалася позакласними активностями.

Загалом, була занадто ідеальною маленькою дівчинкою, прямо як з якогось радянського плаката. Після школи я насамперед вирішила поїхати в місто. Все хотіла дізнатися, як там живуть.

Попрощалася з мамою, вислухала лекцію про те, що я роблю неправильно. Поплакала. Сестра мені тоді навіть побажала удачі. Наступного разу ми з нею і мамою побачилися тільки через три роки.

Я приїхала з нареченим, щоб усіх із ним познайомити. Потім почалося по-справжньому доросле життя. Я розлучилася, довго шукала себе. Вийшла заміж вдруге. Тепер уже вдало. З’явилися діти.

Я навчилася не сваритися з мамою і сестрою і приїжджала до них хоча б раз на півроку-рік, а сестра так і залишилася жити в селі. У неї був єдиний чоловік, троє дітей. І вона була щаслива. Втім, щасливою була не одна вона.

У мене було кілька виставок за кордоном – я обрала шлях художниці. Зрозуміла, що за всяким талановитим ледарем має бути надійний тил. Тож із чоловіком-бізнесменом це я не прогадала.

Загалом, можна сказати, що до своїх п’ятдесяти з хвостиком років я трохи змогла зрозуміти правила життя. І тут погані новини щодо мами. Ми з чоловіком приїхали відразу ж, щойно дізналися.

Я допомогла з усіма поминальними витратами, постаралася нарешті бути сестрою. Хоча ми обидві вже дорослі, та й не найближчі жінки, сльози лилися в три струмки. Мама залишила все нам двом, та ще й порівну.

Через цей факт мені було некомфортно. Я вже й почала забувати будинок, у якому виросла, а сестра до останнього залишалася в селі. З чоловіком, дітьми і мамою. Тому я спершу навіть не повірила словам нотаріуса.

Чоловік сказав, що це дуже непогані звістки. Місто розширюватиметься, і земля з нерухомістю тільки підростуть у ціні. Тим паче, місце непогане, але я навіть подумати не могла, щоб так вчинити з рідною сестрою.

Вона, звісно, не хапає зірок з неба, але й незаможною її назвати язик не повертається. І, тим не менш, будинок цілком і повністю дістався їй. По-перше, сваритися з сестрою через прибуток – це низько.

Тим паче, вона в цьому будинку прожила довше за мене. По-друге, якби ми ділили батьківський будинок, то, звісно ж, продали б його. А отже, там би оселилися незнайомі нам люди. Що ж це ще, якщо не зрада?

Обмірковувати щось не було жодного сенсу, а сестра була щиро вдячна. Тож я точно знаю, що вчинила правильно. Хотілося б, щоб кожна сім’я, так легко могла вирішити всі питання. Що означає невеликий матеріальний прибуток, якщо родичі ображені?!

You cannot copy content of this page