– Роли вона замовляє . А сама приготувати не в змозі? Невідомо, що туди поклали, а ти цим мого сина годуєш, – Валентина Степанівна прийшла в гості, перевіряти, як я веду домашнє господарство.
Перед її довгим носом я прийняла замовлення і відпустила кур’єра, заплативши готівкою. Свекруха бачила, скільки купюр я віддала, і не змогла промовчати.
– Я б на ці гроші всіх сусідів змогла нагодувати, а ти ось так легко розлучаєшся з грошима, заробленими моїм синочком. І не соромно сидіти на шиї?
– Взагалі-то, я в декреті, – поставивши на стіл коробки, я увімкнула електричний чайник.
– І скільки ж за електроенергію платити?
– Не переживайте. Зовсім небагато, – я вирішила пригостити її чаєм, який мені привезла подруга з-за кордону, розклавши чайні пакетики в чашки.
– А заварник, навіщо я вам на весілля дарувала, щоб він припадав пилом за склом? – Валентина Степанівна сіла на стілець. – А де скатертина, яку я передавала з Костиком? І що за мода, стелити килимки на стіл? – тикала пальцем у силіконову серветку.
– Це, щоб ставити гаряче і не зіпсувати стільницю, – поставивши перед нею чашку, я дістала цукорницю.
– А це що? – Витріщивши очі на коробки з сумішшю, які стояли в ряд на полиці, вона злобно посміхнулася. – Годувати дитину штучним молоком? Та у тебе серця немає. Ти не мати!
– Пригадую, Ви цим же молоком Костика вигодували, – нагадавши їй, я сіла навпроти.
– А що це смердить? – свекруха опустила голову над чашкою і принюхалася. – Ти що мені підсунула?
– Китайський чай.
– Що? Звідки? А що, у нас іншого не продають?
– Індійський, але ми з Костиком любимо і китайський.
– Зовсім з глузду з’їхали! Фу! Дихати неможливо! Ти знаєш, чим ці китайці харчуються? Запах такий, ніби сюди собачої шерсті насипали! Прибери цю гидоту і дай мені води!
Я встала, відкрила нижню полицю і витягла пляшку з водою.
– А це ще що таке? – очі Валентини Степанівни ось-ось лопнуть. – Куплена?
– Так. Найчистіша. Ми її Славику даємо і самі п’ємо.
– З яких це пір? Та ми! Ми! З колодязя найчистішу діставали, коли до бабусі на літо приїжджали! Чистіше не буває!
– Вважайте, що ця теж з колодязя. Відкривати? – я дивилася на неї і ледве стримувала сміх, щоб не розлютити ще більше.
– Ну я з Костиком поговорю. Витрачати гроші на воду?! Це ж якими марнотратними треба бути? Так, – легенько стукнувши по столу, свекруха підвелася і підійшла до віконця, – герань недоглянута, зовсім засохла. У мене квіти десятиліттями стоять, а у тебе і двох років не живуть.
– З чого Ви взяли? Цю квітку мені сусідка дала.
– А де моя? Та, яку я на ваше новосілля принесла?
– Висохла.
– Ось бачиш, яка ти нечупара. У тебе навіть квіти в’януть. Скоро і мій Костечка засохне з такою їжею і марнотратством. Воду вони купують. Могли б і фільтр поставити.
– Стоїть, дивіться, – відкриваю дверцята під мийкою і демонструю фільтр нової моделі.
– І що це? – вона нахилилася, щоб краще бачити.
– Система фільтрації…
– Що за нісенітниця? У наш час була спеціальна насадка, а це що? І грошей, напевно, коштує…
– Шість тисяч, – випалила я, спеціально, щоб позлити.
– О Господи! – замахала руками Степанівна і мало не зомліла. – Скільки? Шість? Ой, люди добрі, що робиться! Вона ж мого синочка по світу пустити хоче!
– А ще ми посудомийку купили, – і мене понесло в рознос. – Ось.
Відкидаю дверцята вбудованої мийки і показую трипалубну щоглу.
– І навіщо це? – захрипіла свекруха, червоніючи, як буряк.
– Як навіщо? Щоб манікюр не псувати, – суну їй в обличчя недавно нарощені нігтики з наклеєними стразами.
– І для чого це? – свекруха повільно намацує стілець і садить на нього своє тіло, що коливається від нервів.
– А щоб Костику спину чухати, – саркастично зауважую я і спеціально відкриваю кухонний пенал.
– А там що? – голос мами чоловіка провалився за грудину і лунав вже звідти, вилазячи з роздутих легенів.
– А там у нас електрична м’ясорубка, міксер, мультиварка, йогуртниця, а це, – відсунувши мультиварку, я висунула вперед ма-аленьку річ, – а це підігрівач дитячих пляшечок.
– Підігрівач? Га? – притулившись спиною до стіни, свекруха двічі гикнула і витерла піт з чола.
– Ми свого часу ночами не спали. Дитина кричить, а ти встаєш і йдеш гріти на газу, у воді і ковші. Ніяких електричних приладів не було, все ручками, ручками. – Поглянувши на мене примруженим оком, вона поклала руки на коліна і плеснула в долоні, озвучивши те, що я чекала останні п’ятнадцять хвилин.
– Ах ти ж, ледарка, – її голова тряслася з боку в бік, щоб додати ганебних ноток моєму «ледарству». – У будинку не прибрано, підлоги не помиті, а вона сидить тут і чаї розпиває.
– Ну чому ж, миючий пилосос – найкращий помічник.
– Який пилосос?
– Миючий. Набрав води і вперед.
– І скільки разів на день миєш?
– Один, а там вже робот-пилосос справляється.
– Який робот?
– А ось він, сюди біжить, собачу шерсть засмоктувати.
Круглий роботяга з невеликим шумом прикотився в кухню і встав перед ошелешеною свекрухою. Покрутився на місці, пару разів стукнувся об її від страху загнуті всередину пальці і оббіг кухню, заглянувши в легкодоступні місця.
Знову приповз до свекрухи, моргнув датчиком і поїхав на базу – заряджатися.
– О Господи, – застогнала Степанівна, поклавши руку на серце в районі живота. – Ой, мені погано.
– Щоб полегшало, випийте чаю, він уже охолов, – моєму єхидству можна тільки позаздрити.
Валентина Степанівна приходить не вперше, але раніше вона не чіплялася до мене так прискіпливо. І про квітку знає, і про заварник. Але сьогодні, мабуть, особливий день, а можливо і свято під назвою «Проконтролюй невістку, і тобі на тому світі віддасться».
– Іди ти зі своїм чаєм, – очі свекрухи заблищали від сліз, що навернулися. – Мені Костя про пральну машину говорив, мовляв, в ремонт здали…
– Вже нову купили. Вона і пере, і сушить.
– Де сушить?
– У собі. Ходімо, покажу.
– Дякую, не треба, – Степанівна встала, зробила два кроки в бік передпокою, затрималася біля ванної і все-таки заглянула за двері.
– Стоїть, – переконалася в наявності пральної машини і пішла до себе додому. Мабуть, плакати від заздрості.
Увечері до мене прийшла подруга і віддячила за збереження її побутової техніки пляшкою червоного.
– Через двадцять хвилин вантажник приїде, а завтра чекаю на новосілля. Нарешті я купила окрему квартиру, подалі від батьків! – раділа вона.
Ближче до ночі з роботи повернувся Костик, сів на диван і втупився в телевізор. З його відстороненого погляду я зрозуміла, що сталося щось надзвичайне.
– Мати зовсім з глузду з’їхала, – переключивши на інший канал, він видихнув через ніздрі і втупився в мене.
– Вимагає посудомийку і якийсь ходячий пилозбірник. Що за збірник, я так і не зрозумів, але судячи з опису, вона бажає завести в будинку волохатого собаку. А я якраз біля під’їзду бачив оголошення:
«Віддам п’ятирічного комондора в хороші руки через сімейні обставини». Вранці заберу пса і відвезу мамі. Ось вона зрадіє!
Спеціально для сайту Stories
