Олексій, мій чоловік, разом зі своєю матір’ю дуже добре влаштувалися. Донедавна вони ледве ноги об мене не витирали, «пустоцвітом» називали, а як тільки дізналися про мою спадщину, одразу зацікавилися мною, але, знову ж таки, не до мене, а до перспектив, які цей самий спадок дає. Я сотню разів пошкодувала, що вийшла заміж за Олексія, а тут якраз слушний момент вирішити всі питання.
— Олексійчику, пам’ятаєш Риту, вона з тобою в одному класі навчалася? – Віолетта Михайлівна відправила до рота добрий шматок пирога з чорницею. – Сьогодні вранці її у магазині зустріла. Нещодавно двійню в цей світ привела, вихвалялася мені. Така дівчинка хороша, щоправда, розповніла трохи, але це нічого, їй навіть личить.
— Пам’ятаю я цю зубрилу, – відповів Олексій. – Та ще ботанічка була, контрольну писала за п’ять хвилин, а потім за другий варіант бралася. У результаті дві п’ятірки ставили, ми навіть її прозвали «Рита – дубль». Тільки вона в школі вже була повна, куди їй ще повніти?
— Ну, знаєш, розповім я тобі, любий мій, – тоном лектора почала Віолетта. – Раніше, минулого століття, був такий художник – Борис Кустодієв. Він малював часто-густо пишнотілих красунь, навіть таке поняття було – «кустодіївські форми».
— Зараз це називається бодіпозитив, – пробурчав чоловік. – Ні, мамо, це не мій ідеал краси, сильно на любителя знаєш.
Я сиділа і вухам своїм не вірила. Невже вони не помічають, що на кухні не одні? Ще й я присутня, мені досить неприємно, коли мій чоловік обговорює принади інших жінок.
— Якщо ви заговорили про цього художника, то поспішу помітити, що його дружина була досить худою, не те, що його моделі, – вставила я свої п’ять копійок. – Якщо ви, Віолетто Михайлівно, натякаєте на те, що в мене струнка постать, а вам хотілося б бачити більш вгодовану невістку, то одразу й кажіть. Таких алегорій наводити не треба.
— А ти раз така розумна, пироги навчилася б пекти! – розлютилася свекруха. – А то я не зрозумію, що переді мною – пиріг чи якась дивна маса.
— Проте з вашої легкої руки вже не стало рівно половини цієї неймовірної маси, – хмикнула я. – Під чайок нічого заходить, так?
Свекруха почервоніла, поперхнулася і відставила від себе тарілку:
– Дякую, наїлася! Якщо мені шматком хліба дорікають, то ніякого апетиту немає. А ти, Маріє, замість того, щоб гострити вкотре б подумала, що з тобою не так. Я внука хочу чи внучку! Стільки років у з Олексієм разом, а ніякого результату.
Знає, на що тиснути свекруха. Що правильно, те правильно. Я одружена з Олексієм вже сім років, а дітей в нас все немає. Що найцікавіше, всі фахівці в один голос стверджують, що все в нас добре, вони не бачать ніяких проблем зі здоров’ям, які могли б завадити
— Але якщо ви не бачите, до кого тоді мені звернутися? – дивуюся я. – Ви ж єдина інстанція.
Відповідь мене здивувала:
— А чому б вам у храм не сходити? Деколи бувають такі незрозумілі речі, що є сенс попросити допомоги у вищих сил.
Це звучало не зовсім професійно, я посміхнулася:
— Наслідуючи вашу логіку, мені не можуть допомогти вузькі, спеціально навчені фахівці, а сили небесні одразу допоможуть?
Так чи інакше, люди у білих халатах розводили руками, допомоги від них я не чекала. Мама підхопила цю думку:
— В нас є сусідка на третьому поверсі, Лариса Федорівна. Її донька Вікторія теж була приблизно в такому ж становищі, як і ти. Я вже не знаю, звідки вона взяла адресу, але є в нашому місті цілителька Анжела. Вона мало не за фото допомагає.
– Цікаво – цікаво, – посміхнулася я. – Це вже «Битва екстрасенсів» якась. І що Вікторія ця? Чи має дитину?
– Ти знаєш, так, – відповіла мама, – але є один нюанс, вона замінила кавалера.
– Цікаві справи! – засміялася я. – Ти мені що, мамо, пропонуєш з Олексієм розлучитися? Тоді й до Анжели йти не треба буде.
— Я ж бачу, як вони тебе гризуть із свахою, – зітхнула мама. – Добре, що ми з нею особливо із самого вашого весілля не спілкуємося. Неприємна у всіх відносинах жінка.
Що правдо, то правда. На нашому весіллі стався скандал, винуватцем якого стала безпосередньо свекруха. Мої батьки повністю оплатили весілля, Віолетта все скаржилася, що зайвих грошей у них немає. На самому весіллі вона почала критикувати все і вся: від музики до меню, але після того, як свято добігло кінця, вона почала збирати зі столу залишки страв, дбайливо складаючи їх в контейнери.
— Віолетто Михайлівно, не треба цього робити, – м’яко зауважила моя мама, батько намагався не влазити в ці жіночі справи, стояв осторонь.
— Якщо ви дуже багаті, то й не беріть нічого! – Заявила Віолетта Михайлівна, продовжуючи збирати зі столів недоїдки. – А я хочу завтра подруг увечері запросити, які на весілля не прийшли. Їм теж хочеться, між іншим.
— А яке ваше ставлення, пардон, подруги, мають до весілля? – Спитала мама. – Проте можете не відповідати на нього. Мене інше хвилює, що про нас подумають люди, що працюють у цьому ресторані.
— Мені начхати на чужу думку! – буркнула Віолетта. – А смаколикам пропадати не дозволю. Тут ще салатів, на Новий рік вистачить.
Мама потім мені зізналася, що того дня їй було дуже соромно, щоб цього почуття більше не виникало, вона не бажає мати зі свахою нічого спільного. Якщо чесно, я б теж якомога рідше бачила б свою токсичну свекруху, яка тільки й норовить зачепити мене за живе.
— Олексію, в чому причина, що твоя мама мене не любить? – Часто запитувала я чоловіка. – Мені здається, я не даю приводів для цього.
— Та вона взагалі нікого не любить, – насупився чоловік. – Як мій батько пішов від нас, характер мами різко зіпсувався. Тепер вона образилася на весь світ, нічого особистого, Марійко.
— Дивна справа, – здивувалася я. – Твоя мама весь світ ненавидить, а страждаю лише я. Не ображайся, але нехай вона якомога рідше буває в нас удома, добре? Або сам до неї в гості ходи.
Після цих слів ображався Олексій, навіть починав говорити словами матері, мовляв, я винна в тому, що ми не маємо дітей, а в його мами онуків.
– Ось як? – Здивувалася я. – Все ж таки материнський гіпноз не пройшов для повз. – А може, ти використовуєш свій розумовий потенціал на інші речі? Наприклад, подумав би про те, як нам власне житло придбати. Я втомилася сім років винаймати квартиру.
— Не знаю, як тебе, але мене все влаштовує, – заперечив Олексій. – Квартира чудова, ми зняли її на тривалий час, про що ще мріяти можна?
Я почала підозрювати, що з чоловіком каші не звариш. Він як той лежачий камінь, під який вода не тече. Я не знаю, скільки б ще тривало це лихоліття, якби не одна сумна історія. Річ у тім, що я маю старшого брата Івана, який жив у великому двоповерховому заміському будинку.
За свої 40 років він так і не обзавівся сім’єю та дітьми, працював він за кордоном, а вдома бував дуже рідко. Я завжди була улюбленицею брата, він мало не порошинки з мене здував. Одного дня подзвонила мама і повідомила, що його більше немає.
— Марійко, я колись його документи шукала, то знайшла дарчу на твоє ім’я, – зітхнула мама. – Ми з батьком вважаємо, що це дуже справедливо. Хоч вирішення питання з житлом.
Було дуже сумно вирішувати свої проблеми у такий спосіб, але відмовлятися від спадщини було дуже нерозумно. Я з’ясувала всі нюанси після того, як з честю провела брата в останню путь. Якщо чесно, поки що не було особливих думок, що мені робити з цим величезним будинком.
Він був на далеко від моєї роботи, та й від роботи Олексія було досить далеко. У мене горе, а чоловік зі свекрухою якось навіть підбадьорилися. Олексій став ніжнішим, уважнішим, навіть почав квіти дарувати, вперше років за п’ять.
– Втомилася з роботи? – зустрічав мене чоловік у коридорі. – Відпочивай, я там вечерю приготував, відчуваєш, як смаженим м’ясом пахне?
Я тільки дивувалась такій метаморфозі. Віолетта Михайлівна теж стала мало не шовковою:
— Марійко, я знаю, як ти любиш сливове варення, ось, принесла, з чайком воно добре, а це лечо, це фаршировані перчики, сама готувала. Їж, набирай форму в потрібних місцях, як кажуть.
Я повірила б, що вони все зрозуміли, усвідомили, зробили висновки, але ні. Цього не сталося. У чоловіка та його матері був підступний план, добре, що я дізналася про нього вчасно. Якось я повернулася з роботи, чоловік не вийшов мене зустрічати, але він був удома, це можна було зрозуміти по гучній розмові телефоном.
– Цей дім потягне на кругленьку суму, мамо! Всі у шоколаді будемо, навіть не сумнівайся. Я все порахував, що коли прийдеш у гості, ми з тобою детально все обговоримо!
– Ого, що я чую, – посміхнулася я. – Отож ви з Віолеттою Михайлівною такі добрі стали. Вже пиляєте мою спадщину? Молодці, нема чого сказати.
Олексій став у театральну позу та видав таке…
— На сімейній раді я та мама вирішили, що тобі потрібно продати свою квартиру, – заявив чоловік
– Дивні справи, – мої брови самі по собі полізли нагору від подиву. – А я до вашої ради не входжу? Без мене мене одружили? І що ви там вирішили?
— Як настає час, ти продаєш цей будинок, всі гроші віддаєш моїй мамі. Вона точно знає, як ними розпорядитись.
– Як це? – мені стало відверто кумедно слухати все це.
Олексій сходив на кухню. Випив водички, потім витяг звідкилясь список:
– Отже, почнемо. Моя мама дуже хоче купити собі машину, і це справедливо.
— А що тут справедливого? Не зрозуміла. Якщо хоче, немає проблем, нехай купує, я – то до чого?
– Не перебивай! Усі питання потім! – Голосно заявив Олексій, як лектор. – Їдемо далі. Мама мріє побувати в Туреччині, адже ти знаєш, вона просто обожнює турецькі серіали. Так от, треба її пошанувати. Далі у мами в квартирі ремонту не було років 10. Буде справедливо, якщо ми зробимо їй ремонт. Ну і так, по дрібниці, взуття, одяг, продукти…
– Це все досить мило, – хитро посміхнулася я. – А де я у вашому наполеонівському плані? Мене ви зовсім забули, а спадкоємиця – саме я.
— Ні, звичайно, ми про тебе не забули, квапливо відповів чоловік і відразу додав. – Про нас не забули. Мама вирішила видати нам гроші на початковий внесок, уявляєш?
— Дякую вам величезне, люди добрі, – засміялася я в обличчя чоловіка. – Що б я без вас робила? Прямо бачу, як я світом іду з простягнутою рукою, але все буде інакше.
— Як це «інакше»? – Не зрозумів чоловік. – Адже ми з мамою вже все вирішили…
— Я вас хвалю за самостійність, але ти забув, що будинок належить мені? – мені стало ніяково від такого вчинку родичів. – Ви до нього взагалі не маєте жодного стосунку, а так азартно його ділите, наче він ваш. Якщо чесно, мені навіть слухати тебе гидко.
— То як ми вчинимо з будинком? – Нерішуче спитав чоловік. – Мама чекає на відповідь…
— Якщо чекає, дзвони їй, – мило посміхнулася я. – Не можна, щоб така шановна людина, як Віолетта Михайлівна, чекала.
Олексій відразу набрав матір, на моє прохання поставив телефон на гучний зв’язок. Я відкашлялася:
— Доброго вечора, Віолетто Михайлівно. Я випадково стала свідком вашого розділу мого будинку. Що ж. вражає, хочу вас похвалити за креатив, кмітливість, але цього не буде.
– Як це не буде? – одразу обірвала Віолетта. – Ти не забувай, що живеш у сім’ї.
– Ага, – погодилася я. – Все так. Але є одна поправка. Я бачу сім’ю, не бачачи сім’ї. Зрозуміли, про що я? Я завжди була для вас персоною нон грата, а тут ви прямо мене люб’язностями обсипали. Ну звичайно, це можна зрозуміти, стільки всього на кон поставлено … Машина, Туреччина, ремонт … Краса просто.
– Твої пропозиції? – коротко спитала мене свекруха.
По голосу було зрозуміло, що вона не чекає від мене нічого хорошого і не помилилась.
– Зараз ваш розумний син збере речі і приїде до вас, – сказала я ангельським голосом. – Мені такі пасажири, як ви, даром не потрібні. Вирішили на мені руки нагріти? Ні, не вийде, любі мої.
Чоловіка та свекруху прорвало одночасно, вона кричала з телефону, Олексій – мені на вухо. Я знову вислухала, яка я недолуга. Не можу народити дитину і таке інше, але мені вже було нецікаво, я вже давно ухвалила рішення, ще на початку розмови. Пройшло близько двох років, у мене все добре, я розлучилася з Олексієм, знайшла собі гідного чоловіка.
Я чекаю на дитину, уявляєте? Я все зрозуміла. Доля не бачила мене поряд з Олексієм, от і не дарувала нам дітей. Наш шлюб просто взагалі не входив до її глобальних планів. Тепер все добре – поряд зі мною гідний чоловік, який зараз робить ремонт у нашому величезному будинку. Незабаром наше сімейне гніздечко стане просто чудовим і дуже затишним.
