Вадим зійшовся з Ритою, коли його дружина втекла з коханцем, кинувши і чоловіка, і двох маленьких дітей.
Те, як Вадик кохав свою дружину Ларису, не піддавалося жодній логіці. Вони всі втрьох були знайомі з дитинства. І якщо Рита завжди мовчки зітхала, дивлячись на Вадика, то він так само зітхав за Ларисою. Чому вона вийшла за нього? Усе просто. Її напоумила мати.
– Чого тобі дадуть твої круті хлопці, на мотоциклах, та з гітарами? А Вадик вчиться, професію отримує. Кохаєш тебе знову ж таки – будеш за ним, як за кам’яною стіною.
Лариса до матері прислухалася. Не хотіла повторювати її шлях. Коли в доньки немає батька, і доводиться багато працювати, щоб одягнутися-взутися і продуктів на стіл купити.
Вадик не знав, чому Лариса раптом вирішила вийти за нього. Та йому це було й неважливо. Не знав він і того, що після весілля Лариса зрідка продовжувала зустрічатися зі своїм колишнім – Павлом.
– От дурепа! – лаялася мати. – Вадик дізнається, кине. І кому ти потрібна будеш?
Лариса відмахувалася.
Потім з’явилася донька Настя. А потім і син Ігор.
– Слава Богу, діти хоч на батька схожі! – хрестилася мати Лариси.
Вадик багато працював, а приходячи додому, займався домашніми справами. Про це ніхто не знав – це була їхня внутрішньосімейна справа. А то б друзі засміяли. Вадику було байдуже, що він такий – той, хто звалив на себе все по дому. Головне, кохана була поруч.
Але Лариса пішла від нього. І від дітей.
– Ти їх краще виростиш, – сказала вона. – Яка з мене мати? А я з Павлом в столицю поїду. Він там місце знайшов, де музику свою грати буде. Спочатку в ресторані, а потім видно буде. Загалом, ти вибач мені, Вадику.
– За що? – хрипло запитав він. – Гаразд, зі мною. Із дітьми так… за що?
– Та годі тобі, вони малі ще зовсім! Що вони розуміють?
Вірна подруга Рита, з дитинства закохана у Вадима, прийшла допомогти з дітьми. А потім якось сладилося само собою. Стали жити. Рита хотіла свою дитину, але нічого не виходило.
– Не плач! – втішав Вадик.
– Та я хіба плачу? – здивувалася Рита. – Мені твоїх вистачає. Я їх як своїх люблю.
У Павла з Ларисою в Києві все склалося вдало. Він спочатку грав у ресторані, а потім пройшов прослуховування в групу, і став учасником музичного колективу.
Лариса ходила по кастингах. Побачивши її, один продюсер зацікавився і покликав у серіал на роль жінки важкої долі. Виявилося, у неї талант. Зіграно було добре, щиро.
Вадик натиснув на пульт, вимкнув телевізор.
– Хто б міг подумати! – сказав він, намагаючись угамувати тремтіння в голосі.
“Так, що ж він ніяк не забуде її!” – Рита повела дітей спати.
Десятирічна Настя покрутилася і сказала:
– Я тебе люблю. Ти моя мама!
Рита ледь стримала сльози:
– Я тебе теж дуже люблю, дівчинко моя!
Вона й справді змирилася, що своїх немає. І вважала дітей Вадика рідними. З Настею стосунки склалися теплі, а з Ігорем складніше. Він то зривався і ображав Риту, кажучи про те, що вона – ніхто. А його мама, справжня мама – зірка. А то, отримавши прочухана від сестри, і розсудившись, просив вибачення.
Рита обіймала Ігорка і говорила, що не злиться. Вона розуміла Ігоря. Хоч би як Рита старалася, а він знає, що його мати – Лариса. Не може цього забути. Злиться, що відлучений від матері. А Рита для нього – “ворог” – жінка, яка зайняла мамине місце.
Згодом Ігор перестав ображати Риту. Вадик із самого початку життя з новою дружиною відчув різницю. Коли приходив додому: порядок, смачна вечеря, і діти доглянуті.
Він був задоволений – вдячний Риті. Намагався відплатити за турботу й увагу. Одне тільки не давало йому спокою – Вадим не міг забути Ларису. Часто ночами лежав без сну і думав про неї. Йому було б краще, якби в неї нічого не склалося. Щоб життя покарало її за те, як вона вчинила з ними. А в Лариски все було добре, і вона стала такою нескінченно далекою, що просто жах. Коли ж, ну, коли він перестане згадувати її?!
Насті виповнилося шістнадцять. Вони готувалися до випускного . На нервовому ґрунті дівчинка схудла, і сукня, куплена заздалегідь, виявилася вільною.
– Мамо, що ж робити? – сумно запитала Настя, прихопивши тканину, що бовталася на талії.
Ігор, який валявся тут же на дивані і грав у телефоні, звично поморщився, як і завжди, коли Настя називала мачуху мамою.
Інстинктивно, але це відбувалося щоразу. Сам він звик до Рити, змирився з нею, але кликав тільки на ім’я.
– Знімай. Я тобі його вшию, – сказала Рита. – Ігорю, допоможеш машинку дістати?
– Зараз, дограю. Дві хвилини залишилося.
Настя пішла в кімнату, Рита сховалася у ванній кімнаті. І тут у двері подзвонили. Ігор пішов відчиняти. На порозі стояла Лариса, обвішана різнокольоровими пакетами.
– Ну, ніфіга собі, ти вимахав! – захопилася вона. – А сестра де? Я з подарунками.
– Мама… – нерішуче сказав він, і тут же заволав. – Мама приїхала! Настя, йди швидше.
Настя вийшла з кімнати. Рита стояла на порозі вітальні бліда, поклавши руку на груди.
Дівчинка побачила її розгубленість і вийшла в передпокій.
– Чого кричиш? – запитала вона в брата. – Моя мама вдома. А вас, хто сюди кликав?
– Як неласкаво ти мене, донечко, зустрічаєш! А я старалася. Пакунки з Києва перла.
– Могла б і не старатися.
– А що там за мама в тебе? Дай хоч подивлюся.
Лариса, потріпавши сина по маківці, пройшла у квартиру. Побачивши Риту, усміхнулася:
– Ти? Могла б і здогадатися. З дитинства Вадику в рот заглядала. Ну, що? Поговоримо?
– Діти, ідіть до себе, – видавила з себе Рита. – Нам поговорити треба.
– Ігорю, ти подарунки відразу забери, я телефони вам нормальні привезла. Сукня Насті на випускний.
Дівчинка, не відповівши, розвернулася і пішла в кімнату. Ігор, підхопивши пакети, рушив за нею.
– Ти чого така? Могла б хоч для вигляду зрадіти. Мати старалася…
– Вона мені не мати! – відрізала Настя. – Вона нас кинула! Тобі тоді всього три роки було. Три!
Рита з Ларисою пройшли в кухню. Лариса відразу взяла бика за роги:
– Я ненадовго. Ти не думай. У мене в Києві все налагоджено. Але тиждень хочу побути вдома. З дітьми. Сподіваюся, це не проблема?
– Як ти собі це уявляєш? Будемо спати втрьох?
– Я на дивані можу, у вітальні. Слухай, ти б не вихилялася! Я прописана тут. Але, думаю, ти й так це знаєш.
Рита подумала про свою квартиру. Залишатися в одному приміщенні з Ларисою їй не хотілося. Було страшно за Вадика. Точніше, страшно його втратити. Але вигнати Ларису вона не могла.
– Діти, я якийсь час побуду у себе, – сказала Рита, входячи до дітей. – Поспілкуйтеся з мамою.
– Можна я з тобою? – тут же запитала Настя.
– Крихітко, я буду тільки “за”. Але ти впевнена? Адже вона ненадовго приїхала.
– Як ненадовго? – скинувся Ігор, відриваючись від нового айфона.
Настя взяла свою сукню, яку Рита обіцяла вшити, зібрала деякі речі і пішла з названою мамою. Рита видихнула вже на вулиці й зателефонувала Вадиму.
– Так?
– У тебе вдома Лариса. Попросила дати їй можливість поспілкуватися з дітьми. Я піду поки що до себе, а Настя зі мною.
– Звідки вона взялася? – помовчавши, запитав Вадик.
– Із Києва. На тиждень, каже, приїхала.
– Гаразд. Я тоді після роботи теж до тебе.
– Правда? – зраділа Рита.
Але Вадик не прийшов після роботи. Рита сиділа біля вікна і дивилася в небо, що темніло. Настя підійшла ззаду й обійняла її.
– Мамо, не плач! Вони того не варті.
– Я не плачу. Ти чого?
– Я так не хочу дорослішати! Кохання – це емоції. Проблеми. Пекло непроглядне! – заявила Настя.
Рита розсміялася.
– Не обов’язково ж має бути так.
– Ти тепер тата кинеш, так? Не пробачиш?
– Я не знаю, донечко. Я нічого не знаю.
І вона все-таки заплакала. Впустивши голову на складені руки. Настя тихенько гладила свою нерідну маму по голові і співчувала їй усім своїм незміцнілим юнацьким серцем.
У квартирі у Вадима був незвичний вечір. Лариса замовила доставку їжі. Ігор уже куштував японську кухню і не перейнявся нею.
– Треба було попередити, – дорікнула Лариса.
– Наступного разу піцу замовимо.
– А готувати ти, що, зовсім не вмієш?
– Коли мені готувати, синку? – вона розгублено потріпала його по голові й запитала у Вадика.
– Чим же мені Настю переконати? На подарунки дівка не ведеться.
Вадик, якому роли подобалися, сьорбнув напій і закусив вугром:
– А навіщо,Ларисо? З принципу? Ти ж усе одно поїдеш!
– Мамо, а можна з тобою! – подав голос Ігор.
– Синку, я б із радістю! Але в мене божевільне життя. І готувати я не вмію.
– А коли ти ще приїдеш?
– Як тільки зможу – обов’язково приїду!
– Ще через одинадцять років, – хмикнув Вадик.
– Ігорю, йди в кімнату. Нам із татом треба поговорити.
Ігор сидів у кімнаті й думав, що десь він зробив помилку. І піци він не хоче. Точніше, хоче. Тієї, що Рита сама пече. З беконом і помідорами – тонку і хрустку. І взагалі, мачуха якась… тепла й рідна, чи що. А мама виявилася зовсім чужою. Він зателефонував Насті:
– Чого робите?
– Сукню вшивали. Скоро спати ляжемо. А ти?
– Заберіть мене, га? – заскулив Ігор. – Тут тухляк. Заберіть.
– А не треба було кричати: “Мама-матуся”. Ось сиди тепер там.
– Що там? – почув Ігор голос Рити.
– Забрати його просить.
– Так нехай виходить. Я зараз за ним підійду. Зовсім то поруч.
– Ура! – тихенько сказав Ігор. – Рита ти найкраща.
У кухні Лариса говорила, кокетуючи:
– Я не вірю, що ти не хочеш згадати минуле. Вадику! Нам же було добре разом.
– Не хочу, – брехав Вадим, тремтячими руками утримуючи надто активну Ларису подалі від себе.
– Ларисо, поводься нормально. Ти ж до дітей приїхала? А до мене не лізь.
Він би здався і поступився їй, – усе єство Вадика наполягало на цьому. Але тоді він втратить Риту – найкращу дружину у світі. Господи, допоможи встояти!
– Тихо! Що за шерех там?
– Немає ніякого шереху…
– Ну, Вадик! Та є, я тобі кажу!
Він вийшов і виявив Ігоря, який взувався в темряві. Поруч стояв пузатий рюкзак.
– І куди? – суворо запитав батько.
– Та там… це… до Рити, коротше.
– Час одинадцять!
– Вона зустріне. Ми вже домовилися.
Лариса вийшла в передпокій і подивилася на сина. Ігор шмигнув носом і відвів очі. Вадим зітхнув, узяв з вішалки куртку і ключі.
– Та ви знущаєтеся всі, чи що?! – вигукнула Лариса.
– Вибач, – знизав плечима Вадик і вони з Ігорем вийшли з квартири, зачинивши двері.
Лариса дивилася у вікно, як ідуть Вадик із Ритою, а Ігор між ними. Дивно… Лариса думала, що хоч він їй зрадів. Даремно. Треба було їхати відпочивати на острови, як і хотіла. У неї всього тиждень, а потім знову зйомки. Це її життя, і воно її влаштовує.
У Рити вдома всі потихеньку вгамувалися і розійшлися по кімнатах. Вадик почав щось їй говорити, але вона зупинила його:
– Почекай. У мене на нервах гул у голові. Зараз заспокоюся, і поговоримо.
– Ну, ти ж нічого не подумала?!
– Подумала. Ти ж не прийшов після роботи, як обіцяв?
– Мені просто треба було її побачити. Не більше.
– Т-с-с. Я зрозуміла. Зараз, дітей перевірю і повернуся.
У дверях Рита зупинилася і обернулася:
– І що? Живе твоє кохання до неї? – з іронією запитала вона.
Вадик пирснув. Він зрозумів дещо важливе: не завжди велике кохання – справжнє. Іноді це тінь минулого. Хто звертає увагу на тінь? Ніхто! Вона просто є і нічого не значить.
Рита увійшла до дітей. Настя спала. Вона поцілувала її в щоку. Підійшла до Ігоря і здригнулася: очі звикли до темряви, і Рита побачила, як хлопчик дивиться на неї.
– Ти чого? Налякав мене. Спи!
Рита потягнула ковдру до його шиї, Ігор перехопив її руку. Прошепотів:
– Вибач мені. Я думав, що ти не рідна. А виявилося, що все навпаки.
– Спи! Пізно вже.
Вона нахилилася і чмокнула Ігоря в щоку.
– Я обов’язково навчуся.
– Чого?
– Називати тебе мамою.
