Вадим простягнув Лені пляшку з водою. Дівчина взяла її тремтячими руками і вийшла з машини. Хлопець сів на сидіння водія, завів двигун і різко рвонув з місця, залишивши її одну на околиці лісу. Олена вмилася, зібрала розпатлане волосся, поправила одяг і повільними невпевненими кроками пішла у бік міста. Дівчина приїхала з села, щоб стати ветеринаром.
Вона вступила до коледжу та навчалася вже на останньому курсі. Успіхи в навчанні говорили, що вона серйозно ставилася до вибору професії. Дійсно, вона хотіла отримати спецальність, яка дозволила б їй не тільки вирватися з дому, подалі від злиднів і батьків, яким вона й не була потрібна, а й бути ближче до тварин, яких вона любила.
Того вечора однокурсниці покликали її на вечірку, яку влаштовував один із студентів-багатіїв. Вона спочатку відмовлялася, але вирішила, що трохи розвіятись буде непогано. Компанію іменинник зібрав велику. Було багато людей, гучної музики, що Олена не дуже любила. Тому більшу частину вечора вона сиділа на терасі зі склянкою соку в руці і насолоджувалася видом на озеро.
Вадим запропонував покататися на машині вечірнім містом і відпочити від галасливої компанії. Олена погодилася, але швидко зрозуміла, що це помилка. Він відвіз її за місто, перетяг на заднє сидіння. Подробиці цієї поїздки спливали в пам’яті дівчини яскравими спалахами, а кожен м’яз болів. Як дісталася до гуртожитку, вона не пам’ятала.
Олена закрилася в кімнаті, впала на ліжко і кілька годин ридала в подушку, перш ніж провалилася в глибокий, але тривожний сон. Вона пропустила кілька днів навчання. Весь цей час вона думала, що робити. Звернутися до поліції? Так ніхто її насильно в машину не садив і вона сама, наївна, поїхала вночі з незнайомим хлопцем.
Знайти втіху у матері? Це навряд чи, бо батьки постійно металися між гулянками і судомними пошуками грошей. Олена залишилася віч-на-віч з болем і приниженням. Минуло кілька місяців і дівчина практично оговталася. Вона ходила на навчання, спілкувалася із сусідками по гуртожитку і намагалася не згадувати той вечора. І це у неї майже вийшло.
Якось уранці вона прокинулася від нападу нудоти, ледве встигла добігти до ванної кімнати. Вона не надала цьому значення і списала все на невдалу вечерю, але історія повторилася знову і знову. Їй було лише 17, але вона швидко зрозуміла, що з нею відбувається. За кілька годин, сидячи з тестом в руках, Олена була бліда, як стіна…
«Мені не потрібна дитина. Тільки не так, не від нього. Щомиті він нагадуватиме мені про все, що тоді сталося. Ненавиджу його», – думала вона, намагаючись зрозуміти, що вона відчуває: страх чи огиду. Єдине, чого вона хотіла – це якнайшвидше позбутися цієї дитини, тому того ж дня вона пішла до поліклініки.
– Дитинко, це справа не складна, – говорила лікар, – але ти повинна розуміти, що я не хочу піти під суд. Ти неповнолітня і без згоди твоїх батьків та поліції нічого не вийде.
– Добре, я тоді з мамою прийду. Завтра.
Олена вийшла з кабінету, чудово розуміючи, що мати, навіть якщо прийде до тями, нікуди з нею не поїде. До повноліття ще сім місяців, а до можливої дати пологів шість, так що дівчині нічого не залишалося, як змиритися з тим, що ця дитина залишиться з нею.
– Ну що, зачекаю. Він мені все одно не потрібний. Народжу і позбудуся. Щось придумаю.
Летіли дні, місяці. Олена закінчила навчання і раділа, що живіт практично непомітний, хоч і був уже п’ятий місяць. Вона влаштувалась на роботу і зняла невелику квартирку на околиці. Вона була помічником ветеринара, так що в неї було чимало справ, які з кожним днем давалися все складніше. Якось, збираючись на роботу, вона відчула себе погано. Жахливо тягнуло живіт, а поперек просто розривало від болю.
– Не може бути, рано ж ще, – подумала Олена, але дитина вже поспішала з’явитися на світ.
Все сталося так швидко, що вона навіть не встигла щось зробити. Вже за кілька годин вона тримала його на руках. Хлопчик трохи пихкав, а потім заснув, ніби розумів, що кожним звуком лише дратує свою матір. Незважаючи на те, що Олена була ветеринаром, вона розуміла, як зробити все самостійно, тому в швидку телефонувати не стала і зробила все сама.
Вона лежала на ліжку, а поруч із нею, загорнутий у ковдру лежав її син. Щосили Олена намагалася себе змусити його погодувати або хоча б ще раз взяти на руки але не могла. Вона прокинулася посеред ночі. Дитина так і лежала поруч, мирно сопучи, загорнута в пухнастий плед.
– Пробач, – сказала Олена, дивлячись на нього, – я не можу.
Вона зняла з шиї хрестик, який колись подарувала їй бабуся, яка казала, що з ним вона буде під захистом, і маленька Олена вірила.
– Ось, нехай він буде в тебе. Мені він не допоміг, але може хоч тебе захистить, – сказала вона і одягла хрестик на дитину.
Вона почувала себе огидно, але відступати не збиралася. Дитина їй не потрібна. Олена щільніше загорнула його в плед і рушила до найближчого супермаркету. Там вона взяла візок, поклала дитину в нього і пішла не обертаючись.
Вона повернулася додому, швидко зібрала речі та пішла на вокзал. Через годину вона сиділа в поїзді, який віз її у невідомість. Головне – вона поїде подалі від усього, що їй нагадує про те, що сталося. Нове місто та нове життя, де не буде місця цьому кошмару. Минуло десять років.
Олена досягла всього, про що мріяла. Ну майже. Вже шість років вона була одружена, відкрила свою ветеринарну клініку. Здавалося б, все склалося якнайкраще, якби не одне «але». Як вона не намагалася, але ніяк не могла подарувати своєму чоловікові бажану дитину.
– Це карма, – думала вона, – це доля карає мене за помилки минулого.
Якось, повернувшись додому, вона побачила, що чоловік сидить на кухні з похмурим виглядом.
– Олексію, що трапилося? Ти чого такий?
– Олено, трапилося. Потрібно було раніше тобі сказати. Не так. Але, що тепер…
– Милий, не томи вже. Ти мене лякаєш.
– Олено, ти тільки зрозумій все правильно … У мене є інша жінка.
– Ось воно що, – прошепотіла Олена і сповзла на стілець.
– Це не все.
– Що ще? – Намагаючись стримувати тремтіння в голосі запитала вона.
– Я йду до неї. Вона чекає на дитину.
– Ну що ж, йди. Ти ж весь такий порядний, – сказала Олена, а про себе подумала, що вона на це заслужила.
Поки Олексій збирав свої речі, вона думала, що так чи інакше, доля карає її за те, що вона колись зробила. Як би не намагалася, не могла народити знову і це її покарання за те, що вона вже мала можливість стати мамою, але вона сама від неї відмовилася. Та ще таким жорстоким способом.
Чоловік, у якого вона обожнювала, покинув її. Боляче? Прикро? Ось тільки вона доросла і може подбати про себе. А що відчував її син, який залишилася лежати в візку супермаркету? Один, беззахисний, кинутий. Від роздумів Олену відвернув звук дверей, що зачинилися. Він пішов.
– Олено Вікторівно, у вас сьогодні перший запис уже на 9 годин, – сказала адміністратор, а за сумісництвом і помічниця.
– Так, Маріє, дякую. Я переодягнуся і буду готова. Нехай проходять.
Через кілька хвилин Олена увійшла до просторого та світлого кабінету, де стояв чоловік із котом у руках. Поруч із ним стояв хлопчик і гладив перелякану тварину.
– Зараз, Тимко тобі допоможуть, полікують. Правда, тату?
– Грицьку, давай ми спочатку покажемо його лікареві, а там видно буде. Я Ігор, а це ваш пацієнт.
Олена прийняла кота у чоловіків і приступила до огляду.
– Цей кіт у нашій родині вже давно. Моя дружина підібрала його на вулиці. Вона його любила. Відколи її не стало, Грицько від нього не відходить. Ви вже полікуйте його. Він уже два дні не хоче ні гуляти, ні грати якийсь млявий. Розумію, що він уже старий, але будь ласка…
– Так, звичайно, – почала говорити Олена, як раптом кіт вирвався і почав бігати по всьому кабінету з криками. Зробивши кілька кіл, він забився під стіл і почав загрозливо шипіти, як тільки вона намагалася наблизитися до нього.
– Давайте я. Він мене не скривдить. Правда, – запропонував хлопчик і швидко юркнувши під стіл уже ліз назад, тримаючи в обіймах пухнастого хулігана.
І тут Олену, як окропом обдало. Поки хлопчик залазив під стіл, з-під футболки випав хрестик. Той самий, що вона колись залишила своєму синові.
– Гриш, так виходить, що Тимко здоровий. Он як носився.
– Так, тату. Це ж добре, так?
Олена слухала їхню розмову, а в голові крутилася та сама думка: «Цього не може бути».
– Грицько, ти поки почекай у прийомній з Мариною, а я розповім твоєму татові про те, як зберегти активність Тимка і зробити так, щоб він більше не лінувався. Марино, придивись, будь ласка, – сказала вона, повернувшись до помічниці.
Коли всі вийшли, вона повернулася до чоловіка, але ніяк не могла підібрати слова, щоб почати розмову.
– Ви знаєте, колись давно я… Ні, не так.
– Олено Вікторівно, все добре? Ви якось зблідли, – стурбовано сказав чоловік і підійшов до неї.
– Ні, зі мною все гаразд. Я тепер це розумію.
– Так, Тимко здоровий, це очевидно, просто ми його розгодували і він…
– Господи, та я не про кота. Скажіть чесно, звідки у Грицька цей хрестик?
– Що, пробачте. Але яке вам діло?
Олена сама не розуміла, навіщо, але почала розповідати йому все, що з нею тоді сталося. Про те, як з нею вчинив цей мерзотник, про неблагополучних батьків, про вагітність. Вона нічого не приховала. Чоловік слухав мовчки. Коли вона закінчила, то чекала від нього якоїсь реакції, але він мовчав. Ошелешений, він довго дивився в одну точку. Хвилин десять вони сиділи в тиші.
– Ми з Варварою вже шість років були в шлюбі, а дітей все не було, – заговорив він. – Лікарі в один голос говорили їй, що сподіватися на щось безглуздо і настав час перестати витрачати гроші і час на марні процедури. Тоді ми вирішили взяти дитину із притулку. Того ж дня ми поїхали до дитячого будинку і зустріли там Грицька.
Йому було лише три роки, але вже тоді він був неймовірно веселим та відкритим хлопчиком. Ми полюбили його з першої хвилини. Він чудова дитина, найкраща. Минулого року моя дружина загинула і ми з Грицьком залишилися вдвох. Ми не говорили йому, що він прийомний. Не думаю, що це потрібне. Він мій син. Ось тільки тепер виходить, що ваш.
– Ви не подумайте, я ні на що не претендую. Я тоді зробила свій вибір. Так, він був жорстоким, неправильним, і я все життя мучилася і ненавиділа себе за це, але зараз я не ламатиму йому життя ще раз. Просто я не очікувала, що колись побачу його знову. Я навіть не уявляла, що через стільки років я щось відчую щодо нього, але я знову помилилась. Ви маєте рацію. Він чудова дитина. Він найкращий, але я також розумію, що він не мій син.
У кабінеті знову запанувала тиша. З-за зачинених дверей долинав сміх Грицька і з очей Олени мимоволі потекли сльози.
– Я розумію, що ви вже не зможете вдати, ніби сьогодні нічого не трапилося. Та й я не зможу. Давайте, ми йому нічого не скажемо, але ви завжди зможете приходити та спілкуватися з ним. Ну, якщо захочете.
Олена підняла на нього очі повні сліз.
– А можна?
– Ну, я думаю, Грицько буде тільки щасливий, якщо у Тимка з’явиться його особистий лікар. Можете приходити, коли захочете.
– Як щодо завтра? – Олена трохи помовчала, а потім додала, дивлячись на чоловіка вдячним поглядом. – Я стільки часу пропустила. Потрібно надолужувати.
Минуло два роки. Сьогодні Грицько знайомив Тимка з молодшою сестричкою, а Олена з Ігорем з розчуленням спостерігали за своїми дітьми.
