– Степане, ти останнім часом дуже змінився, – сказала за вечерею Марина. – Я зачіску нову зробила, а ти нічого не помічаєш.
– Роботи багато, сама знаєш, що я підвищення одержав. Колись мене всі навколо помітять, – спокійно та холодно відповів чоловік.
– Я все розумію, – відповіла вона. – Тобі, може, ще одну котлету покласти?
— Так, котлетки в тебе, Маринко, завжди виходять дивовижні! – радісно сказав Степан.
Увечері Марина, коли була у ванній, подивилася на себе у дзеркало і подумала, що відбитки віку зафіксувалися на обличчі численними зморшками, дрібними та глибокими. Мабуть тому Степан втратив до неї інтерес. Коли вона вийшла з ванної і навшпиньки вирушила в спальню, побачила, що чоловік лежить на лівій стороні і громко хропе.
Наступного дня Марина почала розмову з колегою. Оксана Ігорівна була вже на пенсії, але ще продовжувала працювати. Вона часто давала поради молодим, і, треба сказати, що поради були досить слушними.
– Оксано Ігорівно, скажіть чесно, я сильно змінилася? Я маю на увазі, що трохи погладшала, та й постаріла.
– Що ти, Маринко! Ти в нас красуня! Я весь час дивлюся на тебе і думаю, що твоєму чоловікові пощастило.
— На жаль, він цього не помічає. Іноді мені здається, що йому взагалі байдуже, є я чи мене немає.
— І чи давно це почалося?
– Як вам сказати. На підвищення він пішов, тепер жодної хвилини в нього вільної немає. Весь час бігає, метушиться, ніби в нього нічого в житті немає, окрім роботи. Я вже й зачіску нову зробила, колір волосся змінила, халат коротенький придбала, а він холодний. Відвертається до стіни та засинає. Мені хочеться від цього плакати.
— Я, звичайно, не експерт у галузі сімейної психології, але скажу так: щось тут не те. Або він справді втомлюється так, що йому не до тебе, або … – Оксана Ігорівна замовкла, даючи Марині можливість самій домислити продовження.
— Ви думаєте, що у нього хтось є?
— Я цього не казала. Це твоє припущення. Давай працюватимемо, обідня перерва вже закінчилася.
Маринка задумалася і дійшла висновку, що колега має рацію. Степан приходить дуже пізно, на неї, як на жінку, не звертає ніякої уваги. Щось тут було не те, але як усе з’ясувати? Поділитися Марині своїми страхами більше не було з ким. Батьки старенькі, дорослий син поїхав навчатися до іншого міста. Був ще брат, вони підтримували дружні стосунки, але хіба з ним про таке поговориш?
Марина ще більше намагалася догодити Степанові. Готувала йому складні страви, витрачала на них багато часу та сподівалася, що скоро все зміниться. Степан здасть свої звіти і буде таким, як раніше.
Незадовго перед Новим роком Марина таки вирішила завести розмову з чоловіком і сказати йому, що вона переживає. Тільки сказати так нічого й не встигла, бо Степан сам заговорив із нею:
— Марино, у мене до тебе дуже серйозна розмова.
— Так, я тебе слухаю, — відповіла вона, сподіваючись, що він зараз запросить її кудись. Все-таки свято не за горами. Тільки Степан почав здалеку:
— Ми з тобою, Маринко вже майже двадцять п’ять років разом. Можна сказати, що знаємо одне одного добре, стали родичами. Ти мені дорога, зрозумій. Тому я не хочу більше тебе дурити.
– У сенсі? – не зрозуміла Марина.
— Я люблю іншу жінку, — сказав чоловік.
– Коли ти встиг? Ти весь час на роботі.
— Там ми й зустрілися, — винним голосом промовив він. – Сподіваюся, що ти розумна жінка і не почнеш скандалити та розбиратися. Я хочу піти по-людськи, мирно та тихо. Все ж таки у нас спільний син. Так що спілкуватися нам з тобою доведеться хоч би заради нього.
— Степане, скажи, скільки їй років.
— Навіщо тобі це?
– Треба. Вона набагато молодша?
— На вісімнадцять років, — гордо відповів він, наче це була важлива заява.
— Хм, і ти вважаєш, що тридцятирічній жінці ти дуже потрібний зі своїми болячками? Пам’ятаєш, як два роки тому я тебе виходжувала, коли…
— Не нагадуй мені про мої проблеми, — замахав Степан обома руками. З нею я почуваюся молодим та здоровим. Аллочка дуже добра та уважна.
– Ким вона працює?
— Зараз пішла на підвищення та стала моєю помічницею.
— Все зрозуміло, хитра жінка, яка вирішила отримати тепленьке містечко поряд із начальником. Знаю такий типаж. Тільки дивись, вона точно так і тебе кине заради когось багатшого чи перспективнішого.
– Ні, не говори так про неї! – наказав Степан. – Алла не така, вона щиро любить мене. Я їй потрібен, незалежно від мого становища. Вона приїхала з села, сама вступила до університету, добре вчилася. Отже, всього їй доводиться домагатися своєю працею.
– Як би не так, – посміхнулася дружина. – Жити ти де збираєшся?
— Можеш мені не вірити, але я зараз же зберу свої речі та поїду до неї. Поки будемо в орендованій квартирі жити, а потім, коли ти мені віддаси гроші за нашу квартиру, візьму кредит і щось нам куплю.
— Стривай, про які гроші ти говориш? Я тобі нічого не винна. Якщо ти забув, то нагадаю: цю квартиру нам на весілля подарував мій батько. Якщо нерухомість придбана поза шлюбом, вона не ділиться. Тож ти ні на що не претендуєш, це мої квадратні метри.
— У квартирі все зроблено моїми руками, отже, мені належить половина! – Заявив чоловік.
— А де моє? Я, на твою думку, гроші сюди не приносила? Так само працювала, як і ти. А ремонт роблять усі.
— Це ми ще побачимо. Я в суд сходжу, всю правду розповім, як горбатився, як клеїв, прибивав, доводив усе до пуття, як ти казала.
Марина дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Він став якимось далеким та чужим. Здавалося, що це не її Степан, а сторонній чоловік. Марина заплакала від образи на чоловіка, але того сльози дружини не чіпали. Він спокійно зібрав речі та пішов.
Марина не спала вночі. Вранці зателефонувала на роботу та попросила оформити їй тижневу відпустку без утримання. Займатися справами у такому стані вона просто не могла. Все валилося з рук, з голови не виходили слова чоловіка про розподіл квартири.
Марина тільки через два дні вийшла з дому лише для того, щоб поговорити з юристом. Вона по інтернету записалася на платний прийом. На щастя, юрист виявився грамотною та досвідченою людиною. Він пояснив, що нерухомість не підлягає розподілу, тож Степан не має вимагати своєї долі.
Морально Марину розчавили, а їй треба було піти на день народження братові. Як пояснити, чому вона сама, Марина не знала. Вона вирішила нічого не приховувати, а сказати правду. Її мама одразу заявила:
— Мені це “непорозуміння” ніколи не подобався. Я знала, що рано чи пізно він покаже себе у всій красі. Все так і вийшло.
— Сестро, не переживай і не гнівайся на нього, ще невідомо, кому пощастило. Як згадаю, скільки ти для нього зробила, коли він захворів, така злість бере. Це ж зрада з його боку, — сказав брат Вітя, а потім додав: — Повір, що нікуди він не дінеться. Трохи погуляє з молодицею своєю, а потім повернеться. Ще в ніжки впаде і побачення буде просити, але сподіваюся, ти не приймешь його.
— Навряд чи колись він повернеться, — невпевнено сказала Марина. Вона ще любила Степана. За стільки років, які вони прожили разом, було і добре, і погане, але вона згадувала світлі моменти і відмовлялася вірити, що чоловік став зовсім іншим.
Весь період, поки Степан і Марина розлучалися, жінку підтримувала її сім’я. Мама, брат і син , намагалися відвернути від сумних думок. Марина намагалася і сама знаходити собі заняття, щоб не зациклюватися на розлученні. Оксана Ігорівна запропонувала піти з нею до спортивної зали.
— Ти подивися, Маринко, яка я струнка, а старше за тебе! Ти давай від мене не відставай. Будемо разом займатись – і скоро твої зайві кілограми зникнуть безповоротно.
Марина почала займатися собою, щоб хоч якось зайняти свій вільний час, а її рідні постійно дзвонили їй, приїжджали та запрошували до себе. Намагалися зробити так, щоб вона не залишалася на самоті.
Минуло місяців п’ять, коли Маринка подивилася на своє відображення у дзеркалі та посміхнулася. Їй подобалася жінка, яка дивилася на неї. Вона стала стрункою і тепер виглядала молодшою за свої роки.
Залишалося піти на шопінг. Коли Марина повільно йшла торговим центром і дивилася на красиві вітрини, раптом побачила свого колишнього чоловіка. Вона вже хотіла розвернутись і піти назад, як він покликав її:
— Марино, це ти?
Відповідати йому не хотілося. Степан поводився під час розлучення так, ніби вони ніколи не жили разом. Заявив, що йому належить половина помешкання, вимагав гроші. Марина дивилася на нього і не розуміла, як вона взагалі стільки років з ним прожила. Вона таки зупинилася. Вирішила, хай колишній чоловік побачить, як вона погарнішала і помолодшала. Тому спокійно та з посмішкою відповіла:
– Так, це я. Невже я так сильно змінилася?
— Ну, як сказати, може, не сильно але виглядаєш чудово!
– Дякую за комплімент, – відповіла вона, – а де ж твоя Аллочка? Чому ти один? Напевно, подарунок вирішив вибрати?
— Ні, просто гуляю, щоб якось скоротати час. Слухай, а давай посидимо десь удвох? Тут стільки кав’ярень!
– Давай! – погодилася Марина. Їй було цікаво дізнатися, що скаже їй чоловік.
Вони замовили каву, і Степан почав розповідати:
— Ти мала рацію, Маринко. Не потрібний я Аллі був. Точніше, був потрібен для просування кар’єрними сходами. Я довіряв їй так само, як собі самому, а вона підставила мене. Дізналася про секретну інформацію і все злила нашим конкурентам. Тож мене понизили та позбавили місця начальника відділу. Алла пішла до іншого, а я залишився зовсім один, нікому не потрібний, — сказав Степан так трагічно, що на якусь мить Марині стало його шкода. Щоправда, вона одразу згадала, як Степан вчинив із нею, і вона холодно відповіла:
– Ну, все було передбачувано. Це ти ,нічого не хотів помічати, хоча всі довкола розуміли, що ти їй не потрібен.
— Не кажи це, будь ласка, мені й так боляче. Краще прийми мене назад.
– Як це? Адже ти не річ, щоб тебе з рук в руки передавати.
— Не знаю, як сказати… — зам’явся Степан. – Давай знову жити разом?
Марина посміхнулася. Вона вже пережила біль і образу і більше входити в ту саму річку не збиралася.
— Вибач, але я зі зрадниками справ мати не хочу. Зраджений раз, зрадить ще багато разів, — відповіла вона, а потім попрощалася і гордо попрямувала до виходу. Марина була впевнена: попереду у неї нове цікаве життя.
