До Нового Року залишалося ще 8 годин, і мені чесно кажучи, хотілося втекти з дому, щоб мене не підпрягли прибирати в квартирі. Але просто втекти було неможливо, цього б ніхто не зрозумів, і тавро ледаря до мене приклеїлося б на віки. Треба було вчинити хитріше, тому я спитав маму, чи не треба в магазин сходити.
Мама якщо й запідозрила мій прохіндійський план, то не подала вигляду. Вона замислилась і сказала, щоб хліба купив. Я радісно вибіг з квартири, подякувавши сестрі, за те що та проворонила хліб. Зараз куплю хліба, а потім до Вітька можна завалитися години на три пограти, а вдома скажу, що хліб шукав . Я задоволений йшов своїм рідним містом, насвистуючи пісеньку.
Легкий морозець кусав мене за щоки. На вулиці було напевно градусів 6-7 морозу, в принципі не дуже холодно, якщо рухатися. Для початку, я зайшов у найближчий магазин, але там хліба вже не було. Продавщиця тітка Віра співчутливо зітхнула і спробувала допомогти мені, розпитавши знайомих, де ще є хліб. Я вийшов і неквапом поплентався, куди мені сказали.
Часу ще був вагон. Хороше все-таки у нас місто, майже всі одне одного знають так чи інакше. У цей момент я побачив Антона, це був мій однокласник, з яким я непогано ладнав, хоча друзями особливо й не були. Ми йшли до одного й того ж магазину і говорили про це. Головною темою була Танька, яка прийшла до школи із зеленим волоссям, шипованими браслетами та в косусі.
Панків у нашому місті майже не було і Танька була об’єктом пліток половини бабок у місті. Та й не лише бабок. Другою темою була ненависна фізичка, яка багатьом понаставила трояків у чверті, а комусь і 2 бали дісталося. З іншого боку вулиці йшла дівчинка в бежевому пальті та смішній шапочці з вушками. Це була наша однокласниця Олеся. Вона перейшла дорогу і підходила до нас.
Вона дружила з Антоном і не могла проігнорувати його. Підійшовши, вона привіталася з ним, а на мене навіть не подивилася. Антон, як справжній чоловік, виявляв дива дипломатії, щоб згладити незручну ситуацію. Олеся приєдналася до нас, а Антон йшов посередині і по черзі балакав то зі мною, то з нашою однокласницею.
Коли ми вже підходили до магазину, він запитав у нас обох, що робитимемо, якщо хліба і там немає. Ми замислилися. До пекарні було 3 км, а автобуси були переповнені, то ж доведеться йти пішки. Я прикинув решту варіантів і визнав, що мабуть це найвірніший план. Ми вивернули за ріг і побачили величезну чергу.
Ми запитали людей наприкінці черги про “ситуацію” і вони сказали, що хліб можливо привезуть за годину, але не факт, що його на всіх вистачить. Ми змирилися з цим невтішним прогнозом і вже зібралися йти в пекарню, але тут зупинилася машина і з неї визирнув батько Антона, а на задньому сидінні лежав свіжий та запасний хліб.
Антон розгублено глянув на нас, вибачаючись попрощався, і пішов до машини. “Ось це я втрапив – подумав я – і що мені тепер з цією Олеською робити, вона ж мене ненавидить. Антон, звичайно, той ще гад, запросив її і злиняв…”. Але давати задню було ще гірше і я спробував налагодити контакт із однокласницею. Ми пішли у бік пекарні і спочатку шли мовчки.
Я несміливо вибачився за те, що вона через мене впала зі стільця. Вона підвела очі і вперше подивилася на мене за всі ці 3 місяці. Помовчавши хвилину, Олеся відповіла, чому я тільки зараз вибачився. Відступати було нікуди і я пішов вабанк, розповідаючи, що хлопчаки просто дурненькі. Я глянув на неї і цей погляд здався мені вічністю, хоча тривав всього 5 секунд.
Але результату свого я досяг, у її блакитних очах з’явився вогник, а на губах посмішка. Ми йшли і балакали про те про це, про фізичку, про іспити, про фільми і про те, що кожен робитиме після школи. До її закінчення нам залишалося ще півтора року. Три кілометри пролетіли досить швидко, Олеся відмовилася цікавою співрозмовницею.
Ми зайшли в магазин і побачили порожні полиці. Що ж робити? Ми розгублено подивилися з Олесею один на одного і не знайшли відповіді. Продавчиня побачила наш погляд і щиро спробувала допомогти, розповівши, де ще міг би бути хліб. Ми знову подивилися один одному в очі і одночасно прийняли рішення – треба йти.
До військового містечка було ще три км, а назад ми мали йти всі 6 км. Час був уже 6 годин вечора, по хорошому треба було повертатися і готуватися до Нового Року, але в нас зіграла мовчазна впертість. Ми вийшли з магазину і пішли по кучугурах, що збільшуються, у бік військового містечка. Йти з Олесею було дуже тепло і приємно, навіть кусючий мороз пішов убік.
Чому я раніше з нею не спілкувався? Я глянув на Олеську, в її блакитні очі й на червоні щічки і зрозумів – а вона ж гарна… Дивно, що деякі очевидні речі просто не бачиш. Я навчаюсь з Олесею вже 6 років, але ніколи не сприймав її як дівчину. Швидше, як чудилу з погонялом Хіппуха за очі. А може вона розкрилася саме цього року?
Ми долали сотні метрів і продовжували балакати про кіно, музику та релігію. У нас виявилися дуже схожі смаки та погляди на багато речей. Як добре, що Антон покликав її, інакше я так і продовжував би вважати її чудилою, а вона мене дурним. Через хвилин 45 ми прийшли у військове містечко і замерзлі забігли до магазину. Зуб на зуб не потрапляв.
Найжахливіше, що всередині було холодно, не так як на вулиці звичайно, але прям холодно. У магазині було досить багато народу. На полицях хлібу не було, але нам сказали, що його мають скоро привезти. Чекати було ще 45 хвилин. Ми забилися в куток і від холоду навіть почали стрибати та пританцьовувати.
Я дивився на Олеську і бачив її сині губи. Бідолаха… І тут я наважився і запропонував її обійняти, щоб зігріти. Вона глянула в мої очі і мовчки кивнула. Я обійняв її і її холодний ніс уперся мені в шию. Це було холодно, але я терпів. Поступово ставало тепліше. І ще мене стало огортати дивне почуття, суміш турботи та ніжності до цієї тендітної дівчини.
Принаймні зараз я відчував її саме так. Я почав терти руками її спину, щоб більше її зігріти. Нестерпно захотілося сказати Олесі щось дуже приємне, тому сказав, що вона класна. Олеся підняла погляд і якось дуже тепло глянула на мене. Ми обидва засміялися і продовжили стояти обійнявшись. Я не помітив, як почав повільно гладити її по волоссю, а вона мене по спині.
Не хотілося зайвий раз ворушитися, щоб не зруйнувати це диво. Я відчував гаряче дихання Олесі на своїй шиї і розумів, що її губи практично торкаються моєї шкіри. Підкоряючись якомусь внутрішньому імпульсу, я поцілував її. Я очікував будь-якої реакції, але розумів, що не можу вчинити інакше. Начебто сам всесвіт у цей момент керував мною.
Олеся відразу відповіла своїми гарячими губами і я зрозумів, що все роблю правильно. Наш поцілунок був невмілим та незграбним, але це нас не зупинило. Ми жадібно припали один до одного, анітрохи не думаючи про те, що про нас подумають оточуючі і взагалі про те, що відбувається. У якийсь момент продавщиця крикнула, що хліб привезли.
Ми не звернули на неї жодної уваги і продовжили наш божевільний безперервний поцілунок. За вікном почалася завірюха, до Нового Року залишалося вже 4 години, до будинку було йти 6 км і як туди діставатися було абсолютно незрозуміло, але це було абсолютно байдуже. Ні Новий Рік, ні хліб, ні завірюха, ні продавчиня і навіть батьки – все зникло кудись. У всьому всесвіті були тільки я та Олеся…
