-Мамо, ти не рада? Я ж не жити до тебе приїхала…
– Ой, Олено, як же так? Ти чому не попередила? Як же не вчасно!
-Що не вчасно, мамо? Ми два роки не бачилися, я приїхала у гості, а ти й не рада.
-Так Настя тут здивувала. При надії твоя сестра, Олено. Як це все не вчасно! Ми в лікарню зібралися їхати, а тут ти. Ти проходь, дочко, ми надвечір повернемося. Розберешся, мабуть, що тут і як. Настя, Ти готова? Давай швидше, незабаром машина приїде!
-Ви до лікаря на прийом? Одразу нехай на облік стає. Термін-то який, Настя?
-Та яка різниця, який термін? Головне, що ще не пізно все виправити. Ну яка зараз дитина? Не на часі зараз. Настя, ну ти довго там? Ворушись давай, вистачить сльози лити.
-Мамо, я не зрозуміла, ти що, знову? Тобі мене мало було? Що ти збиралася виправляти? Раніше треба було думати, та дітей як слід виховувати, а зараз нема чого вже виправляти! Тобі одного разу мало, ти знову за своє? Добре я, час інший був!
А зараз-то що не так? Знаєш, мамо, я не чекала від тебе такого! Я не дозволю зламати життя Насті, так і знай! Не реви, сестричко, прорвемося! Збирайся давай, поїдемо на прийом. Та не бійся ти, я тебе образити не дам.
У машині Люба сиділа, відвернувшись від дочок, які про щось шепотілися. Ось треба було Олені приїхати саме зараз! Ну приїхала б вона на день пізніше, і все було б інакше, вона, Люба, вже домовилася з лікарем, сьогодні вже все змінилося б, і не було б цієї небажаної вагітності. Так ні, з’явилася!
Ображена, подивіться на неї, життя їй зіпсували! Живе, нічого не потребує, професія хороша, квартира вже своя, чоловік кохає її, дурну, не чоловік, а золото, і діти вже дорослими дісталися, самостійними, ніяких пелюшок. А не втрутилася б я тоді, що б було?
Народила б у 16 років, ганьба на все місто, і ні професії, ні грошей, нічого не було б, сама на моїй шиї сиділа, ще й дитину довелося б утримувати. Так, що дітей тепер у Олени не буде, це погано, хоча, якщо подивитися, не все так однозначно, як здається. Ой, дівки ви дівки, скільки сивини ви мені додали!
Чи звинувачувала Любов Іванівна себе, що зламала життя старшої дочки? Скоріше ні, ніж так. Ні, іноді траплялося таке, що страшний звір на ім’я совість все ж таки відвідував жінку, і повільно, з особливим занудством вгризався в її підсвідомість.
Цей звір витягав назовні спогади про неприємні події, що трапилися багато років тому, але Люба швидко брала себе в руки, ховала совість глибше, і щоразу виправдовувала свої вчинки, переконувала сама себе в те, що не могла вчинити інакше.
Коли Люба дізналася, що її старша дочка, її гордість, її надія, примудрилася завагітніти у 16 років вона просто рвала і метала. Та як же так? На носі іспити, професія, а тут дитина! Як це все не вчасно! Невже й правду говорять, що мати повторює долю дочки? Не бувати цьому!
Її дівчинка обов’язково отримає професію, вийде заміж, а потім і діти підуть. Не зараз, зайве це, материнство у такому віці. І без Оленки вистачає матерів-одиначок. Он, Люба, сама народила в 17, і нічого в житті не бачила. З батьком Олени не зрослося, ростила доньку одна, батьки допомогли, чим змогли, але про мрії довелося забути.
Домовившись із ким треба, особливо не питаючи думки дочки Люба силоміць повела Олену до лікарні. Неповнолітня, нема чого з нею говорити, наробила справ, а матері тепер все це розгрібати. Довго Олена не могла прийти до тями, немов і не жила, так, існувала.
Ходила до школи, їла, пила, читала, писала, вчила, а в голові було порожньо. Закінчила школу, вступила до вишу, трохи розтанула, а матір пробачити не змогла. Поїхала з дому за багато кілометрів, аби лише рідше бачити її. На черговому медогляді лікар виявив проблеми зі здоров’ям.
Наслідки того, що змусили зробити матір. Зробили операцію, і вже потім лікар сказав, що дітей у Олени не буде. Ніколи. Скільки сліз пролила Олена в подушку, скільки різних думок промайнуло в її голові. Подзвонила матері, накричала на неї, висловила все, що накипіло.
Мати не визнала провину, вважала, що звинувачення безпідставні, мовляв, 16 років, не дитина вже, оскільки такими справами займатися навчилася. Головою думати треба було. Олена розуміла, що мати зі свого боку права, що дійсно, треба було думати самій, але ж і мати молодець!
Ніколи вони не говорили на цю тему, ніхто з нею не проводив розмови, ніхто не вчив, не застерігав. Мати тоді займалася своїм особистим життям, а дочка тільки плуталася під ногами, заважала. Хто знає, якби вчасно поговорила Люба з Оленою, може б і не сталося все це.
Та що тепер говорити, коли справа зроблена, і нічого вже не повернути. Олена не хотіла заміж. Що їй робити? Дітей не буде, а якому чоловікові потрібна така дружина? Кожен рано чи пізно захоче дитину, яку Олена не зможе привести у цей світ.
Вона просто жила, працювала, допомагала матері, у якої тільки-но недавно народилася Настя. Познайомилася із чоловіком. Нічого серйозного, спочатку просто спілкування, потім поодинокі зустрічі. Вдівець, старший за неї на 10 років. Двоє дітей, хлопчики. Олена ніяк не могла порозумітися з ними.
Чужі діти, не діти. Хоча вони до неї тяглися. Вона їх теж не відштовхувала, але прийняти не могла, вони для неї чужі. Толя пропонував з’їхатися і жити разом, але Олена вважала, що рано. Все вирішив випадок. Олена потрапила до лікарні. Нічого серйозного, так швидше для профілактики.
Анатолій справно відвідував її, а якось запитав, чи може він взяти з собою хлопчиків, вони хочуть її побачити. Олена внутрішньо скривилася – ще цього їй не вистачало, але вголос сказала, що можна. Хлопці з серйозним виглядом увійшли до палати, і тихенько встали осторонь.
Молодший, Федя, соромлячись підійшов до Олени і простяг їй малюнок, на якому була намальована Олена, Толя, а в середині двоє дітей, і кострубатим дитячим начерком виведені літери «Одужуй, Олено». Щось переломилося в душі дівчини.
Обійнявши маленького Федю, вона плакала, і вдихала цей чистий, дитячий запах. Хлопчик дивився на неї такими чистими очима, що не витримавши, вона заплакала ще дужче.
-Тату, Вова, ну що ви стоїте? Не бачите, Олена плаче? Її заспокоювати треба, а ви смієтесь! Олено, не плач! Тебе лікарі кривдять, так? Ти не бійся, розкажи, і ми тебе врятуємо. А хочеш, ми вночі вкрадемо тебе звідси і сховаємо?
Олена і сама багато разів запитувала себе, що ж сталося того дня? Може це малюнок так подіяв на неї, що втомилася від лікарняних стін, може та зворушлива ніжність, що походить від дитини, а може й що інше, а тільки своє ставлення до дітей вона змінила, і незабаром переїхала жити до Анатолія.
Ні, вона стала їх любити, як своїх дітей, вона не замінила їм маму, не витіснила її з їхньої дитячої пам’яті. Вона просто зрозуміла, що це діти не чужі, це діти її коханої людини та жінки, якої більше немає. Вона постаралася стати для хлопчиків другом, радником, наставником.
В неї це вийшло. Нехай не відразу, але Олена прийняла їх такими, якими вони є. Було непросто, було важко, подекуди навіть нестерпно, багато разів Олена готова була все кинути, і піти, адже діти – це не тільки милі обличчя, гарні очі та дитячий белькіт.
У них кожен має свій характер, свій внутрішній світ, своя позицію, думка, яку всі діти вважають єдиною вірною. Одружилися Олена з Толею лише через три роки після того, як почали жити разом.
-Мамо, давай так. Настя їде зі мною і житиме у нас. Документи з коледжу забираємо, та подаємо до коледжу за новим місцем проживання. Жодних проблем. Ти вибач, але з тобою я її не залишу. Ось народить, потім подивимося, що робити далі. Тепер головне – здоров’я її і дитини. Настя, ти як? Згодна?
Із сестрою теж було чимало проблем та турбот. І начебто вже не мала, 17 років, майже 18, а все ж таки дитина, підліток, зі своїми тарганами в голові. І дитина ця – чужа, незнайома, попри те, що рідна сестра, їм доводилося буквально знайомитись заново, але ні Настя, ні Олена жодного разу не пошкодували про своє рішення.
Настя народила привела у цей світ дівчинку, хоч і не без зусиль, але коледж закінчила, а коли доньці було три роки вона вийшла заміж. У рідне місто Настя повертатися не захотіла, так само, як і Олена лише раз на пару років відвідує матір.
Любов Іванівна ображається на доньок, і щиро не розуміє, що ж вона зробила не так, де припустилася помилки, і чому її дівчата, заради яких вона жила, такі з нею холодні. Настя дуже вдячна сестрі за те, що вона вчасно приїхала, і вберегла її від помилки.
Адже не з’явися Олена того ранку на порозі будинку, не народилася б ця маленька, чудова дівчинка, яку і мама, і тітка люблять без пам’яті. А Олена каже, що інакше і вчинити не могла. Вона сама пройшла через все це і просто не захотіла, щоб молодшу сестру чекала така доля.
