Багато хто пропонував їй відключити дочку від апаратів, що підтримували її життя. Одна подруга так і сказала:
– Ну вона ж овоч, навіщо мучити себе і її?
Женя більше не спілкувалася з цією подругою. Вона взагалі перестала спілкуватися з усіма, хто не вірив, що Кіра колись прийде до тями.
Як і будь-яка інша трагедія, цей страшний день поділив їхнє життя на «до» і «після».
Кіра поїхала з класом на екскурсію, і біля однієї з ущелин в горах вирішила зробити селфі. Земля під її ногами обвалилася, і ніхто не встиг зреагувати і простягнути їй руку. Вона впала, і тільки завдяки оперативній роботі рятувальників взагалі залишилася жива.
– Якщо це можна назвати життям, – похмуро додав чоловік, на що Женя страшенно ображалася.
Вона єдина вірила в те, що Кіра прокинеться – щодня проводила біля її ліжка по кілька годин, читала їй книги, робила масаж, пробувала нові методики, які знаходила в інтернеті: то вмикала їй записи як б’ється серце, матері, поки дитина знаходяться в животі, то тиснула на акупунктурні точки. І, між іншим, медсестри і санітарки, які доглядали за такими ж нерухомими пацієнтами, хвалили Женю.
– Вони все чують, – сказала їй одна, кучерява жінка з ласкавим поглядом. – Був випадок, як мати читала синові підручники, а він потім прокинувся і навіть іспити склав.
І Женя теж у це вірила. Вона не тільки зі своєю дочкою розмовляла, але при можливості і з іншими дітьми, не до всіх з них приходили батьки. Хоча такі, як вона, теж були – Женя вже впізнавала їх: батька хлопчика, якого збила машина на пішохідному переході, маму дівчинки, яка ледь не потонула в річці.
Кіра не приходила до тями вже рік. І вже рік Женя розривалася між домом і лікарнею, з роботи взагалі довелося звільнитися, чим чоловік був вкрай незадоволений.
– Женя, я хочу нормальну сім’ю! У мене вже гастрит через те, що вдома ніколи не буває гарячої їжі! А Павло? У нього тик, ти хоча б помічаєш це? Його до лікаря потрібно зводити, хоча я і без лікаря можу тобі сказати – йому потрібна мати! Кіри більше немає, з того світу не повертаються!
З кожним днем вони сварилися все сильніше. Женя вмовляла чоловіка, пояснювала йому, просила почекати – її материнське серце відчувало, що Кіра обов’язково прокинеться! Але чоловік у це не вірив – він ніби вже поховав Кіру і жив новим життям, без неї.
Після однієї такої сварки він зібрав речі і пішов.
– Я подаю на розлучення, – сказав він. – І май на увазі, що я не зобов’язаний тебе утримувати. Виходь на роботу, досить грати в лікаря.
Дивно, але найболючіше було не те, що він покинув її, а його останні слова, ніби вона і справді грається, розважається, а не намагається врятувати їхню дочку.
Женя була впевнена, що чоловік говорив несерйозно, коли погрожував, що не даватиме грошей – адже на сина він повинен давати, не покине ж він і його теж. Але вже через пару днів Женя виявила, що на картці, якою вона розплачувалася, нульовий баланс, при цьому холодильник був порожній, у школі вимагали здати гроші на подарунки вчителям і на екскурсію в ботанічний сад, а для Кіри потрібно було купити дорогий крем від попрілостей, який економ не економ, а все одно швидко закінчується.
Вона зателефонувала чоловікові (поки вони не розлучилися, це ж все-таки чоловік?) і запитала:
– Ти не можеш переказати трохи грошей? Павлу потрібно на екскурсію, і…
– Ні, – перебив він і кинув трубку.
Офіційно на розлучення чоловік не подавав, а, значить, і аліменти вимагати від нього можливості не було. Женя могла і сама піти подати на розлучення, але тоді вийшло б, що це вона зруйнувала їхню сім’ю. А цього Женя зовсім не хотіла.
Жити стало зовсім складно. Вона влаштувалася прибиральницею на півдня – тільки таку роботу вона могла поєднувати і з лікарнею, і з сином, за яким тепер доводилося самій ходити до школи і відводити його на гуртки.
Підлоги вона мила з шостої до десятої, потім бігла додому, де варила синові кашу, годувала його сніданком і вела до школи на другу зміну, поки він був у школі, їхала до лікарні, де годину читала Кірі вголос підручники і книжки, потім бігла назад за сином, відводила його на айкідо, за яке в наступному місяці вже не було чим платити, чекала його там, вивчаючи в інтернеті нові статті на тему реабілітації пацієнтів у вегетативному стані, відводила його додому, годувала порожніми макаронами і знову їхала до лікарні.
Після місяця такого життя вона остаточно виснажилася. Павло весь час плакав і скаржився, що хоче, як раніше: щоб тато був вдома, щоб він купував Павлу чіпси і шоколадки, і щоб давав свій телефон пограти в Роблокс.
Женя при синові трималася, а ночами плакала в подушку – вона не знала, що їй робити. Кілька разів вона не встигала забирати сина зі школи, коли потрапляла в затор на зворотному шляху з лікарні, і син плакав, говорив, що мама його кинула, як і тато.
Кілька разів не змогла з’їздити до лікарні, коли син хворів, і потім знаходила у дочки пролежні, через що сильно засмучувалася – адже вона так ретельно доглядала за нею!
А потім стало ясно, чому чоловік не подав на розлучення відразу – він збирав докази. Докази того, що Женя не може виховувати їхнього хлопчика, і, крім заяви про розлучення, він подав на визначення місця проживання Павла з ним.
– Ти не можеш так вчинити! – кричала вона в трубку. – Він мій син, ти не забереш його від мене!
– У тебе є Кіра, – відповів він. – А хлопчикові потрібне нормальне життя!
Це було останньою краплею. Коли ввечері Павло почав нити, що хоче чіпсів, а Женя навіть до лікарні до дочки не змогла сьогодні з’їздити, бо грошей не було, вона рішуче одягла куртку і сказала:
– Будуть тобі чіпси!
У магазині вона сховала пачку чіпсів і банку коли під куртку, благо та була об’ємна, і, як ні в чому не бувало, пройшла повз каси.
– Жінко!
Шлях їй перегородив охоронець – високий, широкоплечий, з похмурим впертим обличчям.
– Ви забули заплатити, – сказав він, вказуючи на куртку.
Женя відчула, як густо червоніє.
– Я не розумію, про що ви.
Вона спробувала сказати це впевнено, але замість цього її голос прозвучав пискляво.
– Жінко, не змушуйте мене вести вас на огляд, заводити адміністративку – вам це потрібно?
– Адміністративку? – злякалася Женя.
– Ну так, до в’язниці вас, звичайно, не посадять, але штраф…
– Мені не можна адміністративку! – злякалася Женя.
– У мене чоловік сина відібрати хоче. Каже, що я погана мати. Може, воно й так, звичайно, тільки я справді не винна.
У мене дівчинка, їй п’ятнадцять років, вона лежить у лікарні в комі ось уже цілий рік. У неї в горлі трубка, вона не рухається і не дихає сама. Робила селфі і розбилася в горах. Не треба було її туди відпускати, свекруха мені казала.
Кіра щоліта їздила до неї в село, а тут не захотіла – ну вже ж велика дівчинка. І я відпустила. А треба було не відпускати, треба було до свекрухи відправити!
Погана я, напевно, мати, раз синові чіпси не можу купити. Ви розумієте, я за освітою хімік, не можу знайти таку роботу, щоб і сином встигати займатися, і до дочки в лікарню їздити. Їй же ніхто там не займається, а як вона прийде до тями в такому випадку? Ніяк.
І потім, я не хочу, щоб вона думала, що я її кинула. Мені потрібно до неї їздити. А син, Павло, він цього не розуміє, ще маленький. Йому тільки чіпси подавай, більше нічого для щастя не потрібно. Ви вибачте, я зараз все поверну на місце.
Охоронець мовчки вислуховував її висловлювання, і коли Женя вже повернулася назад до торгового залу, він схопив її за руку і сказав.
– Зачекайте.
Заліз у кишеню і дістав звідти купюру.
– Ось, – сказав він. – Тримайте. Купіть синочку що-небудь. У мене брат теж був лежачий, мати п’ять років його виходжувала.
– І що, він прийшов до тями? – з надією запитала Женя.
Охоронець відвів очі.
Женя подякувала йому за гроші і пообіцяла все повернути з першої ж зарплати. Синові вона купила не тільки чіпси і колу, але ще снікерс і шоколадні кульки. І на дорогу до лікарні тепер гроші були…
А на другий день пролунав дзвінок у двері. Женя нікого не чекала і злякалася – може, це вже прийшли з суду забирати її сина? Вона погано розбиралася в цьому всьому, нібито знала, що спочатку суд повинен пройти, але хто їх там знає.
На порозі стояла свекруха. У квітчастій хустці, чорній куртці і з величезною сумкою на коліщатках.
– Марія Степанівна?
Свекруха звично зітхнула – вона не любила, коли її називали на ім’я та по батькові, «немов якусь вчительку», говорила вона. Але мамою називати її Женя відмовилася – мама у неї була одна, ось уже сім років як похована поруч з татом.
– Ну не королева ж Єлизавета, – пробурмотіла свекруха і увійшла всередину, ретельно витираючи чоботи об килимок.
– Марія Степанівна, я не знаю, чи говорив вам ваш син, але він тут більше не живе…
– Та знаю я, – відмахнулася свекруха. – Розповів він мені, телефони у нас працюють.
Женя не могла зрозуміти – а що тоді вона тут робить? Або… Невже він її викликав, щоб та Павла у Жені відібрала?
– Значить так, – сказала свекруха, знімаючи куртку. – Жити я буду у тебе. Павлом займатися сама будеш, інакше суд на його бік стане, скаже, що ти з ним не справляєшся. А до Кіри я буду їздити, і робити все, що треба, ти мене тільки навчи.
Женя не могла повірити своїм вухам – про що це вона? Вони ніколи не були дружні зі свекрухою, і Женя була впевнена, що та стане на бік сина.
– Дітки з мамою повинні жити, – пояснила свекруха. – А я мало поро ла цього поганця, що він вирішив у тебе сина відібрати.
Спочатку Женя не вірила, що у свекрухи щось вийде, та й не могла вона нікому іншому довірити дочку.
– Я їй бабуся чи хто? – ображалася свекруха. – Впораюся, не така вже я недалека.
Вона продала свою корову, і на виручені гроші допомогла Жені впоратися перший місяць, поки вона влаштовувалася на нормальну роботу за професією.
У лікарні відразу знайшла спільну мову не тільки з санітарками, але і з лікарями, а вже через тиждень знала всіх по іменах, цим навіть сама Женя похвалитися не могла.
І читала вона Кірі добре, правда, коли Женя не бачила, замість Гаррі Поттера читала Біблію, але Женя робила вигляд, що цього не помічає.
Чоловік, тепер уже майже колишній, один раз посварився по телефону з Женею, один раз зі своєю матір’ю, після чого змирився з тим, що сина йому не отримати.
Тепер Женя все встигала: вона влаштувалася на пів ставки в комерційну фірму, і з ранку все одно моталася до Кіри в лікарню, після чого відводила сина до школи і йшла працювати.
Після роботи забирала сина з групи подовженого дня, і вони разом йшли в магазин, де купували продукти і готували вечерю. До вечері поверталася свекруха, яка розповідала новини з лікарні.
– Мені здається, вона мене чує, – заявила якось свекруха. – Я сказала про це Петру Сергійовичу, але він мене серйозно не сприймає, вважає сільською бабцею. А я і є сільська, то що – від цього очей у мене немає, чи що, і вух?
Женя знала цього Петра Сергійовича – він взагалі був скептик.
– А Денис мені порадив звернутися до лікаря с синім волосям. От ти мені скажи – хіба у нормального лікаря може бути синє волосся?
З синім волоссям була Аліна Євгенівна. Вона була ще зовсім молоденька і кидалася до кожного пацієнта, як в останній бій.
– Який Денис? – не зрозуміла Женя.
Свекруха подивилася на неї з докором.
– А ось він знає, як тебе звати. Тато Сергія, якого збила машина.
Звичайно, вона в обличчя його знала, але по імені…
– Я сама поговорю з Аліною Євгенівною, – вирішила Женя.
І ось того дня сталося диво, Женя сама бачила – свекруха запитала у Кіри, чи чує вона її, і повіки дівчинки здригнулися.
– Ось бачите! А ще вона пальцем ворушила, – задоволено заявила свекруха.
Аліна Євгенівна провела ряд тестів і сказала:
– Спробую домовитися з однією клінікою, там мій друг працює. Взагалі, вегетативних вони не беруть на реабілітацію, але там у них такі проривні методики…
Взяти Кіру в ту клініку погодилися. Але потрібні гроші, і чималі – ні коровою, ні зарплатою хіміка-технолога тут не обійдешся.
– Ну, у дитини є батько, – сказала свекруха і зателефонувала синові.
Вислухавши, що він відповів на питання про гроші, вона поклала трубку і сказала:
– Так, погано я сина виховала, пробач мене, донько.
А Женя й не сподівалася, що колишній чоловік дасть грошей – за два місяці він і сина відвідував тричі.
Наступного дня Женя сама пішла до Аліни Євгенівни – питати, чи немає там у клініці якоїсь розстрочки або чогось такого.
– На жаль, ні, – розвела вона руками. – Може, вам кредит взяти? А взагалі, спробуйте квоту, правда, там черга така…
Женя засмутилася – тільки-но проблиснув промінь надії, і ось знову!
Але тут сталося друге диво. Точніше, спочатку сталося горе – одного дня вона виявила ліжко Сергія порожнім і сподівалася, що він прийшов до тями, але ні, медсестра сказала, що все, відмучився і Сергій, і його тато. І цей тато, ім’я якого Женя весь час забувала, подзвонив їй і сказав:
– У мене є гроші, візьміть їх для Кіри.
І Женя взяла. Не просто так, а в розстрочку, домовившись, що все віддасть протягом року або двох, хоча Денис і говорив, що повертати нічого не потрібно.
– Яка хороша людина! – ніяк не могла повірити свекруха. – Просто святий!
Навіть у клініці, яка прийняла Кіру, яка на той час і справді явно ворушила пальцями у відповідь на питання, не вірили в те, що вона зможе повністю відновитися. Вірили тільки Женя і Марія Степанівна.
І їхньої віри вистачило на те, щоб через два місяці Кіра зробила перший невпевнений крок. Усі говорили – це диво, такого не буває! Навіть колишній чоловік подзвонив і зі сльозами просив у Жені вибачення за те, що ніколи не вірив у те, що їхню дочку можна повернути. Він навіть просився назад, але Женя не захотіла – якось вона вже звикла без нього.
Через півроку, коли Кіру остаточно виписали додому, свекруха зібралася назад у село.
– Я ж курей своїх сусідці дала, – пояснила вона. – І козу Настю, не змогла я з нею розлучитися. Привласнить ще собі і не поверне. Ти краще дітей мені на літо відправляй, а якщо цей поганець аліменти знову перестане платити, ти мені подзвони – я з нього три шкури спущу!
Женя проковтнула незрозумілий ком у горлі і сказала:
– Дякую, мамо. За все-все дякую.
Вони обійнялися. І Марія Степанівна прошепотіла їй на вухо:
– А на побачення з Денисом сходи. Хороша людина, свята – нема чого себе ховати, ти ще молода.
Женя засміялася – і все-то вона знає, навіть про побачення!
– Я подумаю, – пообіцяла вона, хоча саме в цей момент і вирішила – піде.
Спеціально для сайту Stories
