У нас із моїм чоловіком різниця у вісім років. Мені 53. Говорю відразу, що стосується віку, нас все влаштовує. Проблема у іншому. Він всього боїться і нікому не довіряє. Наприклад, на роботі всі хочуть відібрати його місце.
Хоча, чесно зізнатися, зарплата в нього не дуже. Не можна виносити сміття вечорами. Це привабить лихо. Усі жінки, на його думку, хочуть лише одного: спочатку зайняти, а потім розділити або зовсім відібрати його квартиру.
Не розумію, як це можливо, якщо у свої 45 він все ще живе з мамою. Причина банальна: недостатньо велика зарплата для оренди особистих апартаментів. Хоча людина вона хороша. Давно хоче створити сім’ю.
Любить ремонтувати старе радянське устаткування. Напам’ять знає, де, коли і на якому заводі було зроблено радіоприймач, телевізор чи якийсь ретро-холодильник. Я таких, як він, у житті не бачила. Але його страхи мені вже набридли.
Як ви розумієте, зустрічаємося ми в мене, але іноді, буває, заходимо і до нього в гості. Я добре знайома з його мамою, ми, можна сказати, навіть товаришуємо. Але про те, щоб коханий переїжджав до мене, навіть не може бути мови.
Хоч я й самотня, мене таке рішення не влаштувало б. По-перше, зарплата. Утримувати чоловіка у моєму віці – це моветон. По-друге, його постійний страх та невпевненість. Сил просто нема.
У мене немає відповіді, як може така чудова, розумна, ввічлива людина бути такою заляканою. Адже він насамперед чоловік. Давно не хлопчик. І з ним мені добре.
Але це до першої його реакції типу: «ох, щось голова розболілася, як би це не був перший дзвіночок» або «знаєш, біля мого будинку постійно гуляють собаки — може, позичиш мені грошей, я таксі візьму, не хочу пішки вночі додому йти». Що мені з ним робити?
