У мене ніби відключається мозок. Якщо раніше я могла увірватися в розмову, то тепер я ніби боюся вставити слово….

Через те, що мене цькували в школі, я стала дуже замкненою і полохливою людиною. Потім почалася студентська пора. Я вирішила все змінити і стати яскравою та товариською. Було тяжко, я старалася.

Мені важко було відразу вливатися у велику компанію, і мені здалося, що якщо в мене буде якась подруга, з такими ж проблемами, як у мене нам буде простіше. І на першому курсі я наче знайшла таку дівчину. Потоваришували.

Разом обідали, разом йшли додому, бо жили близько одна від одної, а потім вона раптово перестає спілкуватися зі мною. Просто замість вітальних обіймів, вона пройшла повз, нічого мені не сказавши.

Через якийсь час вона кинула мені в обличчя відповідь на моє запитання: «Чому ти перестала зі мною спілкуватися?». — «Я хочу спілкуватися з компанією, а не з таким простушкою на зразок тебе».

У компанію нашого курсу я так і не влилася. Закінчився університет, настав час роботи. Я була пішла до психолога, вона порадила мені бути в собі впевненіше.

Послухавши ці поради, я спробувала стати впевненішою і дещо нахабнішою. Я така собі принцеса, я поважаю себе. Спочатку, це все справді працювало. У мене були і знайомі, і друзі з’являлися.

Я навіть на якийсь час ставала душею компанії. До моєї думки прислухалися, зі мною радилися і кликали на прогулянки, але потім щось у мені переклинило. Отак різко.

Я раптово перетворююся на дурне та найпохмуріше створення на світі. Не можу відповісти на запитання. Заїкаюся. Розповідаючи щось, я забуваю навіть найпростіші слова або підходящий до місця жарт.

У мене ніби відключається мозок. Якщо раніше я могла увірватися в розмову, то тепер я ніби боюся вставити слово. Я боюся дивитися людям у вічі, хоч буквально вчора, я з усіма обіймалася і навіть пустотливо цілувала в щічку.

Мене перемикає, і з душі компанії я перетворююсь на мямлю. У такому стані я взагалі ні на що не здатна. Мозок вимикається. Причому, повернути назад той, впевнений у собі стан, я не можу. Хоч би скільки намагалася.

І такий «амебний» настрій чисто фізично тисне на мене, і я в ньому досить довгий час. За цей час я встигаю втратити своє місце в компанії, а також розгубити всіх, хто міг би стати хорошим другом.

Мене перестають кликати, мене перестають слухати, а коли я щось запитую, то від мене відмахуються. Найдивніше, що крім здатності до спілкування, я також починаю припускатися помилок у роботі.

Нервуючи і лаючи себе за чергову сказану дурість, я не можу зосередитися. Крім цього я боюся підійти до начальства і перепитати щось по роботі, хоча раніше я мало не з ноги відчиняла двері до кабінету і з жартами вбігала.

Через це я змінила дуже багато робіт. Апогеєм всього стала випадково підслухана розмова між моїм нареченим та його другом із його дівчиною. Вони, певне, думали, що я сиджу в навушниках.

Почула розмову, мовляв, квиток в кіно стоїть стільки. На ТРЬОХ вийде така сума. Ой, бери квитки на 22:30. Спочатку я вирішила, що мені здалося, але потім вони втрьох збиралися.

На цілком закономірне питання: куди? — мій наречений відповів, що його друзі йдуть додому, а він їх проводить. І ось нареченого немає, вже дві з половиною години. Збіг? Не думаю.

Враховуючи, що він якось розповів, що я цьому його другові та його дівчині я не подобаюсь. Що робити? Як стати нормальною людиною, знайти друзів та нормально нареченого за компанію?

You cannot copy content of this page