Ось уже чотири роки у мене в душі засіла сильна образа на тата. Почнемо з того що, я дуже його любила, завжди його слухала, повністю довіряла і у всьому на нього покладалася. З часів школи, він раз у раз говорив мені, щоб я добре вчилася і вступила до університету.
Все інше він обіцяв, що піднесе мені на блюдечку, посилаючись на те, що у нього дуже багато друзів, які працюють у престижних організаціях і високо сидять. Я повністю піддалася навчанню, вступила до університету і там успішно відучилася без жодних проблем.
Закінчивши університет, тато направив мене працювати у дуже престижне місце, я там працювала, виправдала довіру, була дуже відповідальним працівником. Мені подобалася робота і колеги, все мене влаштовувало. Час минав, а батькова рідна сестра закинула мене до списку старих дів.
Тато її тоді поставив на місце, і справді більше вона не лізла до мене. В цей час активно по черзі виходили заміж мої двоюрідні сестрички. Якось я зателефонувала татові і покликала до себе на роботу поговорити. Я дуже слабонервна і тому розмова відразу почалася зі сліз.
Кажу йому: «ти обіцяв налагодити моє життя після того, як я закінчу навчання і попрацюю небагато, гадаю, час уже підтискає». Він відповів так: «Ти дочко, ні про що не переживай, все зроблю, почекай трохи». Тим часом мама з моєю молодшою сестрою тиснули на мене, сватаючи з хлопцем.
А тато мій, мабуть, знав про пресинг мами та сестрички, тому хвацько уникав мене, ми практично вдома не бачилися. Одного вечора мама мені заявила, що якщо я не вийду заміж за того хлопця, то вона заборонить мені гуляти з подругами, ходити на корпоративи. Загалом тупо на роботу і додому.
Мовляв, скільки ще так житиму, скоро 30, тому треба створювати сім’ю. Ціла лекція, і так щодня. Я, сподіваючись на тата, попросила дати мені трохи часу, вона й дала, а тато все тікав. У результаті настав день сватання. Я ніби намагалася змиритися, та й наречений мій здався принцом.
А насправді просто пускав пилюку в очі. Наступного дня після весілля хотілося втекти. Загалом жила, як за інерцією. І ось через чотири місяці настав мій день народження. На цьому дні народження, навіщось мій батько серйозно посварився з родичем чоловіка.
Я думала, що він то згаряча мовляв, зайвого наговорив, слово за слово. Навіщо посварився з ним у будинку, де я живу не зрозумію. Наступного дня зателефонував мені і каже: «Я ж правильно все зробив». Начебто помирилися всі, все забули, минув час і на дні народженні моєї дитини було дуже багато гостей.
Я до тата кілька разів підійшла і сказала прямим текстом: «ні з ким не надумай сваритися». Я, правда, неначе відчувала, кілька разів його попередила. Ближче до кінця вечора я помітила, що батько відкликав убік дядька, з яким і був конфлікт, і про щось бурхливо сперечається.
Я підійшла до них, підійшли ще кілька людей і моя мама і тут мій батько тупо попрямував до виходу. Як щур із корабля біг. Не описати словами мій стан тоді. Природно, після таких витівок мого батька ставлення родичів чоловіка до мене докорінно змінилося.
Батько не дзвонив мені, я йому написала у смс все, що я про нього думаю. Я їздила до мами лише тоді, коли його не було вдома. Через рік, він почав потихеньку надсилати привітання на всякі свята, і регулярно закидати гроші на телефон. За тиждень буде рівно два роки, як ми з батьком не бачилися.
Іноді він сам дзвонить, і ми розмовляємо не більше трьох хвилин, я намагаюся швидко завершити розмову. Мені з ним не хочеться спілкуватися, я не сумую за ним, не хочу його бачити і розмовляти. Вийшла заміж я не вдало, чоловік у мене не поганий, але він мене не влаштовує, ми різні люди.
У моменти, коли мені дуже важко, я звинувачую свого батька, часом навіть ненавиджу його дуже сильно. Я на нього так сподівалася, а він… Ось усіх можу пробачити, я взагалі не уразлива людина. Мені посміхнуться, заговорять, і я відразу все прощаю і забуваю, як ні в чому не бувало, а батька не можу.
Хоча розумію, що багато в чому сама винна, треба було тільки сподіватися на себе. Ось не можу ніяк заспокоїтись і відпустити це все. Я вважаю, що мій батько винен у моєму невдалому заміжжі. Мені потрібно позбутися цього почуття образи.
