Я завжди відрізнялася від своїх одноліток. Поки дівчатка грали в доньки-матері, я лазила по гаражах разом із хлопчаками. Про те, щоб вийти заміж і займатися дитиною, я не мріяла ніколи.
Ба більше, мені здавалося, що я для такого просто не створена. Мені подобалася свобода, і я не хотіла ні від кого залежати. Проте заміж я все-таки вийшла. Тоді мені було 26, і годинник, як повторювати мати, вже цокав.
Вона постійно нагадувала мені про те, що народити дитину найкраще до 30. Мовляв, потім складніше і фізично, і морально, але я нікуди не поспішала. У глибині душі я знала, що не буду матір’ю ніколи. Мені це просто не потрібно.
Щоправда, чоловікові це не подобалося. Він часто говорив про те, що хоче стати батьком. Розповідав, що чудово уявляє себе в цій ролі. Тиснули на мене також і всі мої родичі.
Коли мені стукнуло 30, на сімейному застіллі буквально всі бажали мені нарешті завагітніти. Психологічно я була просто на дні. Почала відчувати провину за те, що не хочу бути матір’ю. І в якийсь момент просто здалася.
Я народила сина, коли мені виповнилося 33 роки. Попри попередження рідних і подруг, вагітність і пологи пройшли дуже легко. Але найголовнішого не сталося: я не відчувала абсолютно нічого щодо малюка.
Але нелюба дитина цього не розуміла. Вона потребувала мене, моєї турботи і любові. Я не хотіла засмучувати чоловіка. Намагалася щосили робити вигляд, що наш син мені цікавий.
Але за будь-якої зручної нагоди я тікала з дому, щоб просто побути наодинці з собою і не чути дитячий крик. Минали роки, але моє ставлення до дитини не змінювалося.
Хоча він ріс добрим і щасливим хлопчиком, мене це абсолютно не хвилювало. Напевно, я просто відчувала, що маю поставити його на ноги й відпустити у вільне плавання. Тоді моє життя нарешті налагодиться.
На тлі мого нестандартного ставлення до сина наш із чоловіком шлюб почав тріщати по швах. Як висловився мій чоловік, наша сім’я його не мотивувала. Раз я не намагаюся щось виправити, то і він не стане.
Чоловік пішов назавжди. Навіть аліменти платити відмовився, а я була занадто гордою і самодостатньою. Тягнула сина одна. Тоді йому було 10 років, і він усе розумів.
Хлопчик хапався за будь-яку можливість побути зі мною разом, розповісти мені щось. Звісно, я слухала його, але подумки була десь в іншому місці. Проте обіцянку, яку я дала сама собі, я дотримала.
Син здобув гідну освіту і пішов працювати за професією. Коли син повідомив, що хоче одружитися, я зробила все, щоб влаштувати йому найкраще весілля. І на квартиру грошей дала.
Загалом, не було до чого причепитися. Зараз він живе зі своєю дружиною та донькою в столиці. У нього є все для щасливого життя, а я нарешті стала вільною. Та син не полишає спроб налагодити зі мною контакт.
Він телефонує мені мало не щодня, і мене це страшенно бісить. Я просто хочу пожити для себе, щоб мене ніхто не смикав, але сина це не влаштовує. Він хоче, щоб у його дочки була бабуся, але дівчинка мене не цікавить.
Невістка здивована. Каже, що такого вона у своєму житті ще не бачила. Чому я маю перед кимось виправдовуватися за свої бажання і вчинки? Я зробила все, щоб моя дитина жила в достатку. Нехай тепер він зробить усе, щоб я жила в спокої.
