— Тетяно, ну що тобі на новосілля подарувати? — голос Олени звучав весело в трубці. — Може, гарну вазу або картину?
— Олено, давай краще тарілки, — Тетяна притулилася до стіни коридору. — У мене взагалі нічого немає поки.
— Серйозно? Навіть посуду?
— Тільки дві кружки і одна виделка, — розсміялася Тетяна. — Уявляєш?
— Господи, ну ти даєш! Добре, значить, куплю нормальний набір посуду.
— Дуже дякую, ти мене просто виручаєш.
— Та нема за що! Побачимося в суботу на святі.
Тетяна поклала телефон у кишеню джинсів. Тиша огорнула маленьку квартиру. Тридцять квадратних метрів у тихому спальному районі. Але це було її житло. Іпотека на двадцять років висіла важким тягарем, зате ключі лежали у неї в кишені.
Тетяна повільно пройшла по кімнатах. Голі стіни, порожні полиці, тільки матрац на підлозі в спальні. У холодильнику стояли йогурт і пачка молока. На підвіконні сумно стояла єдина квітка в пластиковому горщику. Але навіть ця порожнеча здавалася райською після всього пережитого.
Спогади нахлинули несподівано. Батьківський дім, де старший брат Андрій спав в окремій кімнаті, а вона — на розкладачці в кухні.
Мати завжди більше уваги приділяла синові. Купувала йому нові речі, водила до лікарів при найменшому нежиті. А Тетяна задовольнялася доношеним одягом і народною медициною.
— Андрій втомився в школі, — говорила мати щодня. — Не шуми, нехай відпочине.
Тетяна вчилася мовчати. Робила уроки на тісному кухонному столі. Мила посуд і прасувала білизну, поки мати допомагала Андрію з уроками. Поступово вона зрозуміла — вдома їй не місце.
Вступ до університету став порятунком. Бюджетне місце, гуртожиток. Підробіток у кафе у вихідні. Кожна копійка йшла в скарбничку майбутнього. Додому вона більше не повернулася.
Минули місяці. Тетяна потроху облаштовувала квартиру. Купила стіл і стільці для кухні. Повісила штори. Поставила невеликий диван у вітальні. Працювала допізна, приходила втомлена, але задоволена. Тиша стала її найкращим другом. Ніхто не командував, не критикував, не вимагав уваги.
Спокій виявився дивовижною розкішшю. Вранці можна було пити каву, не поспішаючи. Увечері — читати книгу або дивитися фільм. Вихідні проводила в парку або музеях. Впевненість у завтрашньому дні зростала з кожним днем.
У недільний ранок Тетяна сиділа на кухні з чашкою чаю. Сонце заглядало у вікно, підсвічуючи пилинки в повітрі. Тиша була ідеальною. Телефон задзвонив різко і несподівано.
На екрані висвітилося — «Мама».
Тетяна завмерла з чашкою в руках. Дивилася на миготливий екран і не рухалася. Дзвінок тривав, розриваючи ранковий спокій на частини.
Ні. Не сьогодні. Не в цей ідеальний недільний ранок.
Телефон замовк. Тетяна видихнула і відпила ковток остиглого чаю. Через хвилину мелодія зазвучала знову. Потім ще раз. Мати не здавалася.
На четвертий дзвінок Тетяна здалася. Провела пальцем по екрану.
— Чому ти не береш трубку? — голос матері відразу перейшов на крик. — Я вже півгодини дзвоню!
— Доброго ранку, мамо, — сухо відповіла Тетяна. — Навіщо дзвониш?
— Я що, не можу своїй дочці зателефонувати?
Тетяна відкинулася на спинку стільця. Знайомі інтонації, знайомі докори. Нічого не змінилося.
— Добре, мамо. Про що хотіла поговорити?
— У нас новини! — тон матері став урочистим. — Андрій одружується! Через два місяці весілля.
Тетяна мовчала, перетравлюючи інформацію. Брат нарешті зважився створити сім’ю. У тридцять років, живучи з матір’ю в її двокімнатній квартирі.
— Вітаю, — сказала Тетяна рівно. — Передавай привіт нареченому.
— І ти запрошена, звичайно! Будеш на весіллі?
— Буду.
— Чудово! Я вже…
Тетяна натиснула «відбій». Розмова закінчена. Телефон одразу ж задзвонив знову, але вона вимкнула звук і відклала його вбік.
Два місяці пролетіли швидко. Робота, облаштування квартири, рідкісні зустрічі з друзями. Тетяна майже забула про майбутнє свято. Згадала тільки напередодні. І поспішила зняти з картки гроші.
Двадцять тисяч. Пристойна сума для подарунка братові. Хоча він ніколи не цікавився її життям.
У РАЦСі Тетяна зайняла місце в останньому ряду. Андрій виглядав нервовим. Наречена — тихою мишкою з опущеними очима. Мати сяяла від щастя, поправляючи нову сукню.
— Тетянка! — мати підбігла після церемонії. — Як добре, що ти приїхала!
Брат підійшов слідом.
— Звичайно приїхала, — Тетяна простягнула конверт. — Вітаю.
На банкеті мати не відходила ні на крок. Говорила без угаву, розмахуючи руками.
— Бачиш, який Андрійко молодець? — шепотіла вона на вухо. — Став справжньою сімейною людиною. А ти все одна блукаєш. Коли вже заміж?
Тетяна кивала, посміхалася гостям, їла салат. Мати продовжувала.
— У твоєму віці час про дітей думати! Годинник цокає. А Андрій вже одружений, скоро подарує онуків.
— Мамо, може, досить? — Тетяна відклала виделку.
— Про що ти? Я ж правду кажу. Подивися на себе — одна, як перекотиполе.
Терпіння лопнуло. Тетяна розвернулася до матері всім корпусом.
— Зате я живу у власній квартирі, — чітко сказала вона. — А не в маминій двокімнатній в тридцять років. А тепер Андрій ще й дружину туди притягнув.
Мати замовкла. Її обличчя стало кам’яним.
— Як ти смієш? — прошипіла вона. — Андрій все одно більшого в житті досяг. І не тобі його судити!
Тетяна кивнула. Встала з-за столу, взяла сумочку.
— Звичайно, мамо. Усього найкращого.
Вона пішла, не прощаючись з братом. На вулиці дихалося легше.
Вдома Тетяна сіла на диван і заплакала. Тихо, без схлипів. Сльози текли самі собою. Нічого не змінилося за ці роки. Андрій, як і раніше, залишався улюбленим сином. А вона — просто перешкодою, яку терплять з ввічливості.
Минуло два місяці. Тетяна не дзвонила матері і не відповідала на її рідкісні повідомлення. Робота, дім, спокій — життя налагодилося без сімейної драми.
П’ятничний вечір Тетяна проводила з користю. Пральна машина гуділа на кухні, а вона складала чисту білизну в спальні. Вихідні хотілося провести без домашніх справ.
Дзвінок у двері пролунав різко і наполегливо. Тетяна кинула рушник на ліжко і пішла відкривати. Не дивлячись у вічко, повернула ключ.
На порозі стояла мати. Поруч з нею громіздко стояли три валізи, спортивна сумка і коробка. Тетяна завмерла у дверному отворі.
— Що відбувається? — видихнула вона.
— Пусти мене в будинок, — мати рішуче протиснулася повз дочку. — Потрібно поговорити.
Тетяна дивилася, як мати затягує речі в передпокій. Валізи ледь поміщалися у вузькому коридорі.
— Мамо, поясни, що це означає?
— Все дуже просто, — мати розстебнула куртку. — Оля чекає на дитину. Їм у двокімнатній стало тісно. Вирішили, що я виїду.
Тетяна притулилася до стіни. Світ перевернувся за п’ять хвилин.
— Куди ти з’їжджаєш?
Мати розвісила куртку на гачок з виглядом повноправної господині. Її рухи були розміреними, впевненими. Тетяна спостерігала за цією нахабною простотою і не вірила в те, що відбувається.
— Сюди, звичайно, — мати здивовано подивилася на дочку. — У старшого сина сім’я. А ти одна! Тому зобов’язана прийняти мене до себе.
Кров прилинула до голови. Повітря стало густим, важким. Тетяна стиснула кулаки і випрямилася. Двадцять п’ять років накопиченої образи піднялися грудкою до горла.
— Зобов’язана? — голос тремтів від обурення. — Після всього, що було?
Мати знизала плечима, ніби струшуючи пил. Байдужість в її очах була гіршою за будь-які образи.
— Про що ти говориш? — мати махнула рукою.
— Про те, що я спала на розкладачці, поки брат займав окрему кімнату! — Тетяна більше не стримувалася. Слова виривалися назовні, як вода, що прорвала греблю.
— Про те, що ти купувала йому нові речі, а мені діставалися обноски! Про те, що я ніколи не була улюбленою дитиною!
Мати скривилася, немов від неприємного запаху. Відвернулася до дзеркала і поправила зачіску.
— Вигадуєш дурниці, — відмахнулася вона байдуже. — Нічого такого не було.
Цих слів Тетяні вистачило. Лють накрила з головою. Руки затремтіли, дихання збилося. Вона розвернулася і відкрила вхідні двері настільки різко, що ті з гуркотом врізалися в стіну. Схопила першу валізу і витягла на сходовий майданчик.
— Що ти робиш? — завищала мати, кидаючись до валізи.
Тетяна була швидшою. Адреналін додавав сил. Друга валіза здалася легкою, як порожня коробка.
— Те, що мала зробити давно, — видихнула Тетяна, тягнучи багаж.
Мати металася коридором, намагаючись перегородити шлях. Її обличчя почервоніло, очі блищали від злості.
— Зупинись негайно! — мати намагалася схопити дочку за руку.
Тетяна відсмикнулася так різко, що ледь не впала. Остання валіза полетіла на майданчик з глухим стуком. Сумка і коробка пішли за нею.
— У тебе є чудовий улюблений син, — сказала Тетяна рівно, виставивши матір за двері. — Ось нехай він і вирішує, де тебе поселити. А цю квартиру я купила сама. І нікого сюди не пущу.
— Але це несправедливо! — кричала мати. — Ти егоїстка! Так не можна поводитися з матір’ю!
Тетяна зачинила двері так сильно, що задзвеніли шибки. Повернула ключ двічі тремтячими пальцями. За дверима лунали істеричні крики і вимоги відчинити.
Ноги підкошувалися. Тетяна притулилася спиною до дверей і повільно з’їхала вниз. Сіла прямо на підлогу, обхопивши коліна руками. Серце шалено калатало, в роті пересохло. Тетяна дістала телефон і набрала номер Олени.
— Олено, приїжджай до мене, — попросила вона. — Мені потрібно виговоритися. Спечу твій улюблений пиріг.
— Вже їду! — подруга не стала розпитувати. — За годину буду.
Тетяна підійшла до вікна. Мати стояла на вулиці біля під’їзду з речами, розмахувала руками і говорила по телефону. Напевно, дзвонила Андрію.
Сім’я втрачена остаточно. Але поруч є люди, які підтримають у скрутну хвилину. І цього достатньо для щастя.
Спеціально для сайту Stories
