Дзвінок у двері продзвенів, коли Тетяна закінчувала готувати недільний обід. Донька Катя чаклувала над шкільним проєктом, чоловік Микола звично влаштувався в кріслі з ноутбуком – працював, незважаючи на вихідний.
– Я відчиню! – крикнула Тетяна, витираючи руки рушником.
На порозі стояла молода жінка з немовлям на руках. Розпатлане руде волосся, заплакані очі, пом’ята куртка.
– Ви до кого? – запитала Тетяна, машинально зазначаючи, що дитині не більше місяця.
– Я… я до вашого чоловіка, – голос незнайомки тремтів. – Можна ввійти? Не хочу на сходах…
Тетяна відчула, як земля йде з-під ніг. П’ятнадцять років шлюбу пронеслися перед очима, як кадри старого фільму.
– Проходьте, – вона посторонилася, пропускаючи непрохану гостю.
–
У передпокої з’явився Микола:
– Таню, хто там… – він зупинився, побачивши жінку з дитиною. Обличчя його стало білішим за крейду.
– Ти знаєш цю дівчину, Миколо? – запитала Тетяна, насилу впізнаючи свій голос.
– Я… це… – він безпорадно озирнувся на двері, немов прикидаючи шляхи до відступу.
– Мене звати Аліна, – тихо сказала гостя. – А це ваш син, Микола Сергійович.
У тиші, що настала, було чутно, як цокає годинник на кухні й шумить вода в батареях. Десь грюкнули двері – мабуть, Катя вийшла зі своєї кімнати.
– Мамо? Тату? Що відбувається?
– Катруся, – Тетяна насилу змусила себе говорити спокійно. – Іди до себе, будь ласка. Нам потрібно поговорити з… дорослими.
– Але мамо…
– До себе! – уперше в житті Тетяна підвищила голос на доньку.
Коли за Катею зачинилися двері, Тетяна жестом вказала незнайомці на кухню:
– Проходьте. Думаю, нам усім потрібно присісти.
Аліна незграбно влаштувалася на краєчку стільця, притискаючи до грудей спляче немовля. Микола застиг у дверному отворі, немов не наважуючись увійти.
– Розповідайте, – Тетяна опустилася на стілець навпроти гості. – Із самого початку.
Історія виявилася банальною до нудоти.
Корпоратив рік тому, випадкове знайомство, “нічого серйозного”. Коли Аліна виявила, що буде дитина, Микола вже давно перервав їхній короткий зв’язок.
– Я не хотіла, – схлипувала дівчина. – Думала позбутися дитини, але не змогла. А тепер… У мене немає грошей, мама хворіє, на роботу не беруть із таким малюком…
– І ти вирішила знайти татуся? – Тетяна говорила спокійно, занадто спокійно.
– Я знаю, ви мене зневажаєте, – Аліна витерла сльози рукавом. – Але мені більше ні до кого звернутися. Я не прошу багато чого – тільки допомоги з дитиною. Це ж син вашого чоловіка…
– Не смій! – Тетяна нарешті зірвалася. – Не смій називати цю… цю дитину сином мого чоловіка! Поки немає тесту на батьківство, він йому ніхто!
Немовля, розбуджене її криком, заплакало. Пронизливий дитячий плач немов розрізав напругу, що повисла в кухні.
– Тихіше, тихіше, маленький, – зашепотіла Аліна, заколисуючи сина. – Не плач, Миколо…
– Микола? – Тетяна істерично розсміялася. – Ти ще й ім’я йому батьківське дала? Яка зворушлива турбота!
– Тетяно… – подав голос Микола.
– Мовчи! – обірвала вона чоловіка. – П’ятнадцять років, Миколо! П’ятнадцять років я була тобі вірною дружиною. Подарувала доньку, створила дім, терпіла твої затримки на роботі, відрядження… А ти?
– Я винен, – він ступив у кухню. – Це була помилка, хвилинна слабкість…
– Хвилинна? – губи Аліни затремтіли. – Ти три місяці клявся, що кохаєш мене! Що підеш від дружини!
Тетяна повільно повернулася до чоловіка:
– Ось як? Уже не хвилинна слабкість?
– Я не збирався йти! – вигукнув Микола. – Вона все придумала!
– Значить, брехав обом, – кивнула Тетяна. – Їй – про кохання, мені – про вірність. Молодець, Колю. Далеко підеш.
Вона встала, підійшла до плити. Механічними рухами вимкнула конфорки під каструлями з так і не доготовленим обідом.
– Що ти хочеш? – запитала вона в Аліни. – Конкретно – чого ти добиваєшся?
– Допомоги, – тихо відповіла та. – Грошей на перший час. І… щоб Микола визнав сина.
– А тест на батьківство робили?
Аліна похитала головою:
– Ні, але…
– Тоді розмова закінчена, – відрізала Тетяна. – Спочатку тест, потім претензії.
– Я не брешу! – підхопилася Аліна. – Подивіться на нього – вилитий Миколай!
Тетяна вперше уважно подивилася на дитину. І похолоділа – з пелюшок на неї дивилося точно таке ж обличчя, як на дитячих фотографіях чоловіка. Ті самі пухкі щічки, той самий розріз очей, навіть родимка над бровою…
– Геть, – тихо сказала вона. – Обидва геть із мого дому.
– Таню…
– Геть!
Коли за непроханими гостями зачинилися двері, Тетяна повільно опустилася на підлогу просто посеред кухні. Її трясло.
– Мамо? – у дверях стояла заплакана Катя. – Я все чула…
Тетяна простягнула руки, і дочка кинулася до неї, уткнулася в плече:
– Матусю, не плач! Тато поганий, я його тепер теж ненавиджу!
– Ні, рідна, – Тетяна гладила доньку по голові. – Не можна ненавидіти батька. Він зрадив мене, але не тебе.
– Зрадив! – схлипнула Катя.
– У нього тепер інша дитина…- Яка ні в чому не винна, – твердо сказала Тетяна. – Запам’ятай це, донечко: діти не відповідають за гріхи батьків.
Наступний тиждень минув як у тумані. Микола жив у друга, дзвонив, надсилав повідомлення – Тетяна не відповідала. Катя навідріз відмовлялася розмовляти з батьком.
Аліна більше не з’являлася, але Тетяна знала – це ненадовго. Такі не відступають.
У п’ятницю зателефонувала свекруха:
– Тетяно, що у вас відбувається? Коля якийсь дивний, на дзвінки не відповідає…
– Запитайте у свого сина, – втомлено відповіла Тетяна. – Упевнена, йому є що розповісти.
До вечора примчала схвильована Валентина Петрівна:
– Господи, Танюшо, як же так? Я Колю розірвати готова! Але ж треба щось робити…
– Що саме? – гірко усміхнулася Тетяна. – Пробачити зрадника?
– Не пробачити – вирішити проблему! – свекруха рішуче підіткнула поділ халата. – Ось що я скажу: треба зробити тест.
– Навіщо? Я й так бачу, що дитина його – копія Миколи в дитинстві.
– Тому, що без тесту жодних аліментів вона не отримає! – відрізала Валентина Петрівна. – А якщо буде тест, то можна все офіційно оформити. І нехай котиться до своєї… хм… дівиці!
Тетяна здивовано подивилася на свекруху:
– Ви пропонуєте розлучення?
– А що робити? – зітхнула та. – Я сина люблю, але… таке пробачити не можна. Та й дитина там тепер…
– Яка, можливо, не його, – нагадала Тетяна.
– Тим паче треба зробити тест! – Валентина Петрівна стукнула долонею по столу. – Або доведемо, що вона бреше, або… будемо вирішувати проблему законним шляхом.
Того ж вечора Микола примчав із коробкою цукерок і букетом – як за часів їхніх перших побачень.
– Давай поговоримо, – він благально дивився на дружину. – Я все поясню…
– Поясниш що? – стомлено запитала Тетяна. – Як ти клявся їй у коханні? Або як обіцяв кинути сім’ю?
– Я ніколи… – він запнувся під її поглядом. – Гаразд. Так, я наговорив їй дурниць. Але я не кохав її! Це було просто захоплення…
– Просто захоплення ? – Тетяна гірко усміхнулася. – І як, чи вартувало воно того? Зруйнувати сім’ю, зрадити дружину, зганьбити доньку – заради “просто захоплення”?
У передпокої грюкнули двері – Катя повернулася зі школи.
– Тату? – вона завмерла на порозі. – Навіщо ти прийшов?
– Катрусю, сонечко…
– Не називай мене так! – в очах доньки блиснули сльози. – Ти тепер іншу дитину няньчити будеш!
Вона втекла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима.
– Бачиш? – тихо сказала Тетяна. – Ось що ти наробив. І знаєш, що найстрашніше? Якщо ця дитина справді твоя – ти зламав життя не тільки нам, а й їй. Тому що нормальні батьки не кидають своїх дітей, не зраджують їхніх матерів…
– Я зроблю тест, – перебив її Микола. – Завтра ж домовлюся з лабораторією.
– Добре, – кивнула Тетяна. – А тепер іди геть. Нам із донькою потрібен час.
Результати тесту прийшли через тиждень. Тетяна сиділа в кабінеті директора школи – вона працювала там учителем математики – коли зателефонував Микола.
– Мій, – глухо сказав він. – Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка…
Тетяна мовчки натиснула відбій. Вийшла з кабінету, дійшла до жіночого туалету. Зачинилася в кабінці й розридалася – уперше за ці кошмарні дні.
Увечері відбулася важка розмова з донькою.
– Значить, це правда? – Катя сиділа, обхопивши коліна руками. – У мене тепер є… брат?
– Єдинокровний брат, – поправила Тетяна. – І так, це правда.
– І що тепер?- Тепер твій батько платитиме аліменти. На обох дітей.
– А ти? Ти його пробачиш?
Тетяна подивилася на фотографію на стіні – їхнє весільне фото, такі молоді, щасливі…
– Ні, донечко. Деякі вчинки пробачити не можна.
– А як же… як же кохання? – у голосі доньки звучав розпач.
– Кохання живе там, де є довіра, – Тетяна обійняла доньку. – Де є повага, вірність, чесність. А там, де все це розтоптано… там залишається тільки біль.
Розлучення пройшло швидко і відносно мирно. Микола не сперечався ні про що – ні про аліменти, ні про розподіл майна. Немов поспішав скоріше закінчити з минулим життям.
Аліна більше не з’являлася – спілкувалася через адвоката. Тетяна була їй навіть вдячна за це.
Валентина Петрівна намагалася помирити їх:
– Тетяно, може, дамо йому шанс? Заради Катрусі…
– Ні, мамо, – Тетяна тепер називала її просто мамою, без по батькові. – Я не зможу жити з людиною, якій не можна вірити.
– Але він же кається! І хлопчика визнав…
– А в нього був вибір? – гірко усміхнулася Тетяна. – Тест усе довів. Знаєте, що найприкріше? Він навіть не кохав її. Просто, хвилинна слабкість… І заради цього зруйнував усе, що ми будували п’ятнадцять років.
Минув рік. Життя поступово налагодилося. Катя спілкувалася з батьком – спочатку неохоче, потім усе тепліше. Тетяна не заважала – донька не повинна страждати через помилки дорослих.
Маленького Миколу вона бачила тільки на фотографіях у телефоні доньки. Хлопчик ріс копією батька – ті самі очі, та сама посмішка… Серце щеміло щоразу, коли вона думала про нього. Безневинне дитя, що розплачується за гріхи батьків.
Одного разу Катя повернулася від батька притихла.
– Що сталося? – стривожилася Тетяна.
– Тато… він тепер живе з цією… з Аліною, – дочка ледве добирала слова. – Каже, так краще для Колі. Щоб ріс у повній сім’ї…
– А як ти до цього ставишся?
– Не знаю, – Катя знизала плечима. – Вона ніби нічого… турботлива. І Микола славний малюк. Але все одно дивно – рік тому в мене була нормальна сім’я, а тепер…
– А тепер у тебе дві сім’ї, – м’яко сказала Тетяна. – І знаєш що? Може, воно й на краще.
– Чому?
– Тому що тепер ти точно знаєш: кохання – це не красиві слова і не клятви вірності. Кохання – це вчинки, відповідальність, готовність відповідати за свої рішення. І коли ти виростеш, ти будеш мудріша за нас. Будеш краще розбиратися в людях.
Катя обійняла матір:
– Знаєш, мамо… я раніше думала, що розлучення – це найстрашніше, що може трапитися. А тепер розумію: найстрашніше – це жити у брехні.
Тетяна гладила доньку по голові і думала про дивацтва життя. Про те, як одна помилка може зруйнувати роки щастя. Про те, як із попелу зради іноді виростає нова мудрість. І про те, що кохання справді живе тільки там, де є правда – якою б гіркою вона не була.
У такі моменти вона майже не шкодувала про те, що трапилося. Зрештою, вона зберегла головне – свою гідність, повагу доньки і віру в те, що справедливість існує. Нехай не така, як у казках, де всі лиходії покарані, а герої нагороджені. Життя складніше за будь-яку казку.
Але саме в цій складності, в умінні ухвалювати правильні рішення навіть коли боляче, і полягає справжня мудрість.
А десь в іншій родині підростав маленький хлопчик, так схожий на свого батька. І Тетяна щиро бажала йому одного: щоб він виріс кращим, чеснішим, гіднішим за свого батька. Бо діти не повинні повторювати помилок батьків. Вони повинні вчитися на них.
