Пам’ятаю, прийшла до мене Люба минулої осені, в самий листопад. Дощ тоді зарядив нудний, дрібний, все село сірою пеленою затягнув. Стукає вона, входить, а на ній обличчя немає. Сама сіра, як та осінь, хустка пухова збилася, руки тремтять, а пальці – всі в тріщинах. Робочі руки, селянські.
– Семенівна, – каже, і голос зривається, ніби струна лопнула, – дай чогось. Серце зараз вискочить.
Я її посадила, крапель накрапала. Сиджу, руку її в своїй тримаю – крижана рука, як у покійниці, прости Господи.
– Що сталося, – питаю, – Любашо? Знову Сашко?
Мовчить. Тільки сльози по зморшках котяться, в куточках губ збираються. Гіркі сльози, материнські.
Жила Люба важко. Чоловіка поховала давно, одна сина тягнула. Сашко у неї пізній, єдиний. Вона ж на нього не дихала. Сама недоїдала, а йому – найкращий шматок. У місто його вчитися відправила, всі жили з себе витягнула, щоб одягнений-взутий був не гірше за інших.
А повернувся Сашко через п’ять років. Не доучився. «Не моє це, матір, – каже, – там душно, там люди злі». Ну, мати є мати – прийняла, навіть зраділа. Думала, помічник буде. А він приїхав не один, а з молодою дружиною, Тетяною.
І ось живуть вони в Любиному будинку третій рік. Сашко все «себе шукає». То сторожем влаштується – виженуть за пи.цтво, то на пилораму – важко йому, спину ломить.
А Таня… ох, дівка, прости Господи. Нігті довгі, розписні, вийде на кухню до обіду, ніс морщить: «Фу, Любов Петрівна, знову ви капусту тушкуєте, сморід на весь будинок».
А Люба і рада старатися. Встане о четвертій ранку, корову подоїть, піч розпалить, млинців напече. А «дітки» сплять. Ходить вона по підлозі навшпиньки, дихати боїться, щоб сон їх дорогоцінний не злякати.
Того ранку, коли вона до мене прийшла, сталося у них страшне. Не пожежа, не повінь, а страшніше – байдужість.
Вирішив Сашко машину купити. «Без коліс, – каже, – я тут, у цій дірі, зовсім загнуся. А так хоч таксуватиму, в райцентр їздитиму».
Грошей у них, зрозуміло, кіт наплакав.
Пристав він до матері: «Продай Зірку».
Зірка – це її корова. Годувальниця. Розумна була тварина, ласкава, за Любою як собачка ходила. Люба її обожнювала, з нею розмовляла, їй свої прикрощі шепотіла, коли зовсім погано ставало.
– Як же я її продам, синку? – плакала Люба. – А молочко? А сметанка?
– Ой, мамо, – пирхнула Таня, закочуючи очі, – вічно ви зі своїми коровами. У магазині молоко купити можна, пастеризоване, без ваших мікробів. А Сашку розвиток потрібен.
Продала Люба Зірку. Як її забирали – це ж бачити треба було. Корова впирається, мукає жалібно, голову до Люби тягне, а Люба на паркані висить, виє вголос, ніби дитину ховає. Серце у неї тоді вперше і стиснуло по-серйозному.
Купив Сашко машину. Стару іномарку, биту-перебиту. Тиждень покатався, перед друзями похизувався, та й машина стала мерт.им вантажем біля воріт. Двигун стукнув.
Прийшла Люба додому з городу, спина не розгинається, картоплю копала одна – Тані на сонці не можна, шкіра ніжна. Заходить в хату, а там дим коромислом. Сашко сидить за столом, похмуріший за хмару, пінне п’є, Таня поруч пиляє його.
– Синку, – каже Люба тихо, – допоміг би картоплю в погріб спустити.
А він глянув на неї, очі каламутні, злі:
– Відчепися, матір! Бачиш, у людини горе? Машина зламалася! Це ти винна. Грошей пошкодувала, мало дала, ось я і взяв барахло. Будь ти розумнішою, кредит би на себе оформила, їздив би я зараз на новій.
Ось тут у Люби всередині щось і обірвалося. Вона сповзла по косяку на підлогу. У грудях – як розпечений кілок. Хрипить: «Сашко… швидку…».
А Таня навіть не встала. Каже:
– Ой, Сашко, ну починається. Знову цей театр. Зараз корвалолу вип’є і пройде. Зроби телевізор голосніше, а то її стогони слухати неможливо.
Ось після цього вона до мене і приповзла. Якось, по стіночці.
Я її напоїла, уколів наставила. Вона лежить на кушетці, маленька така, зсохла, як осіннє листя. Дивиться в стелю сухими очима і мовчить. І мовчання це страшніше за крик.
– Не піду я додому, Семенівна, – раптом каже пошепки. – Не можу. Душно мені там. См.ртю там пахне. Моєю см.ртю.
А куди йти? Родичів немає.
І тут – ось як доля повертає – заходить до мене дід Матвій. Наш пасічник. Міцний ще чоловік, хоч і восьмий десяток розміняв. Борода сива, очі з хитринкою, а сам медом пахне і воском. Дружина у нього років п’ять як пішла з життя, жив він один біля самого лісу.
Побачив він Любу:
– Привіт, Петрівна, – каже. – А я ось… палець, бачиш, нариває. Скалку загнав.
Подивився на неї уважніше, примружився. Він чоловік мудрий, зайвих питань задавати не став.
– Слухай, Люба, – каже він раптом, – а ти чого така похмура? Справа у мене до тебе є. Медогонка цього року знатна, а руки мої… ех, не ті стали. Суглоби крутить. Не допоможеш старому? Мені б рамки перебрати, та на кухні підсобити. А то одному тужно, хоч вовком вий.
Люба подивилася на нього, потім на мене. Я киваю: йди, мовляв. Все краще, ніж в те пекло повертатися.
– Надового?
– А хоч і назавжди, – серйозно відповів Матвій. – Місця багато. Будинок великий, теплий.
Вона пішла до Матвія.
Перший тиждень Сашко з Тетяною навіть не чесалися. Думали, мати до подруги пішла або в місто поїхала. Раділи свободі. Гулянки влаштовували, музика гриміла на все село.
А потім прийшло протверезіння. Їсти-то хочеться. У будинку бруд – підлоги не миті, посуд горою в раковині кисне, мухи роєм витають. Таня яєчню посмажити не може, щоб не спалити. Білизна не випрана. Гроші, що залишалися, скінчилися.
Люба тим часом у Матвія оживати почала.
Ви б бачили, як змінюється людина, коли її цінують. Матвій-то з нею ввічливий.
«Любушка, ти не перевтомлюйся», «Любушка, давай чаю вип’ємо».
Вона йому на пасіці допомагає, в білому одязі ходить, сітку на обличчя одягне – і в вулик. Бджоли її не чіпають. Відчувають, мабуть, що душа у неї добра, спокійна стала.
Запах там у них… Голову крутить! Медом, прополісом, димком від димаря, та пізніми яблуками. Вечорами сядуть на веранді Матвій їй про життя розповідає, про ліс, про звичку звірів. А вона слухає і посміхається. Вперше за багато років просто так посміхається.
Якось зустріла я її в магазині. Очі ясні, плечі розправила. Хустка нова, з візерунками.
– Знаєш, Семенівна, – каже, і голос дзвенить, як струмочок, – я ніби заново народилася. Адже я думала, що життя скінчилося, що я стара, нікому не потрібна. А виявляється, я ще й жінка. Матвій мені вчора шаль подарував. Просто так. Каже: «До твоїх синіх очей пасує».
Минув місяць. Притиснуло Сашка. Картопля в підвалі гниє – перебрати нікому. Соління скінчилися. Таня скандалить, вимагає грошей, а де їх взяти? Працювати Сашко не звик, а мати пенсію не приносить.
Дізналися вони, де мати мешкає. Примчав Сашко до будинку Матвія. Злий, неголений, перегаром за версту тхне. Почав у ворота стукати ногою.
– Мати! Виходь! – кричить. – Ти що надумала? Ганьбиш нас на все село! На старості років з мужиком сплуталася! Додому йди! Таня захворіла, доглядати треба!
Ми з Матвієм якраз у дворі були, я йому мазь принесла для суглобів.
Матвій хотів вийти, взяти вила, та прогнати паршивця. Але Люба його за рукав притримала.
– Не треба, Матвію, – каже тихо, але твердо. – Це моє. Сама.
Вийшла вона за хвіртку. Стала перед сином. Маленька, сухорлява, але погляд – сталевий. Дивиться на нього, як на чужого.
– Чого тобі, Сашко? – питає. Не «синку», а «Сашко».
– Ти це… припини дурити! – він знизив тон, навіть злякався. – Додому пішли. Там їсти нічого. І це… грошей дай. На ремонт машини треба.
Стоїть Люба, дивиться на нього. І я бачу, як в ній жалість бореться з правдою. Жалість звична, тягуча, та, що роками її в рабстві тримала. А правда – вона гірка, як полин.
– У тебе більше немає матері-слугині, Сашко, – сказала вона. Голос рівний, спокійний. – Скінчилася. Я вичавила себе до краплі заради вас. Тепер я для себе пожити хочу.
– Та як ти… Та ти зобов’язана! – розлютився Сашко. – Це мій дім!
– Дім твій, – кивнула Люба. – Живи. Будуй. Працюй. Картоплю перебери. Дружину свою борщ варити навчи. А до мене сюди дорогу забудь. Пенсію я тепер відкладаю, нам з Матвієм вистачає.
Повернулася і пішла до будинку. Спина пряма, голова гордо піднята.
– Мамо! – крикнув він їй у спину. Вперше з дитинства так крикнув – перелякано, жалібно, як маленький, якого в лісі кинули.
Вона на секунду завмерла. Плечі здригнулися. Я думала – повернеться. Кинеться, обійме, останнє віддасть.
Ні.
Важко зітхнула, перехрестила повітря перед собою і зайшла в хвіртку. Засув задзвенів. І цей звук був, як постріл. Крапка.
Минула зима.
Важка вона була для Сашка. Таня від нього втекла ще до Нового року. Поїхала в місто до батьків, сказала: «Не наймалася я в бруді копатися».
Залишився Сашко один у порожньому холодному будинку.
Півроку вживав по-чорному. А потім… голод не тітка. Продав він ту іномарку на запчастини за копійки. Влаштувався на ферму. Робота важка, брудна, зате годують і гроші живі.
Бачу я його іноді. Схуд, змарнів, подорослішав років на десять. Погляд інший став – не нахабний, а трохи пригнічений, задумливий. Почав вітатися з сусідами.
А у Матвія з Любою – благодать.
Пам’ятаю, заходила я до них провідати.
Літо в розпалі. Пасіка гуде рівно, заспокійливо. Повітря тремтить від спеки і запаху конюшини.
Будинок у Матвія перетворився. На вікнах – білі мереживні фіранки, які зв’язала Люба. На ганку палають квіти в горщиках. Чистота, килимки, піч побілена.
Сидять вони на веранді. На столі – вазочка з бурштиновим медом – свіжий, тільки відкачали. Млинці стопкою, рум’яні, маслом змащені.
Матвій щось стругає ножиком, дерев’яну ложку лагодить. А Люба шкарпетки в’яже.
– Заходь, Семенівна! – кричить Матвій. – Чай пити будемо!
Сіли ми. Люба мені меду в блюдце налила.
– Їж, – каже, – це липовий. Найкорисніший.
І таке від них тепло виходить, такий спокій, що йти не хочеться. Сиділа б ось так вічність, слухала бджіл, дивилася, як сонце за ліс сідає, золотячи верхівки сосен.
– А Сашко, – кажу обережно, – заходив?
Люба посміхнулася світло, вже без болю.
– Приходив, – каже. – Минулого тижня. Тверезий. Мішок картоплі
приніс. Своєї, каже, посадив навесні. «Візьми, – каже, – матір. Тобі це потрібніше». Постояв біля воріт, в будинок не зайшов. Соромно йому.
– А ти?
– А я взяла. І банку меду йому винесла. І шкарпетки ось в’яжу… до зими йому. Нехай живе, Семенівна. Нехай сам живе. Я за нього його життя не проживу.
Подивився на неї Матвій, долоню свою величезну, шорстку на її руку поклав. І стільки в цьому жесті було ніжності, що у мене ком у горлі став.
Поверталася я додому полем.
Сонце вже сіло, туман над річкою поповз молочний, густий. Пахне парним молоком, нічною фіалкою і землею, що остигає.
Йду і думаю: Господи, як же добре жити! Як добре, коли людина знаходить в собі сили скинути ярмо і випрямитися.
Знаєте, що я вам скажу наостанок? Не бійтеся змінювати життя, навіть якщо вам здається, що вже пізно. Пізнього щастя не буває, мої любі. Буває щастя вчасно. Те саме, яке ми самі собі дозволяємо.
Спеціально для сайту Stories
