Я пам’ятаю той маленький конверт, перев’язаний синьою стрічкою. Мами не було вдома три дні. Коли вона повернулася, вони приїхали з татом. І принесли в руках згорток. Обидва були втомлені, але щасливі.
Того ж вечора ми наповнили ванну. Поки мама возилася з шампунями, батько розгорнув згорток і поклав малюка на долоню. Смішно — він майже повністю на ній помістився! Але варто було опустити його у воду, як цей маленький шматочок радості різко скрикнув і заплакав.
Я з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається, плутаючись під ногами батьків. Але тут зрозумів, що треба допомогти. Як-небудь розвеселити хлопчика. Хотів його полоскотати — як лоскочуть кошенят і цуценят. За маленький, рожевий животик.
Простягнув руку, висунувши вказівний палець. І тут… Він немов від відчаю, як за останній шанс у короткому житті, схопився за мій палець своїми маленькими долоньками – розміром трохи більше, ніж лапка кота. І стиснув так міцно-міцно, як тільки міг.
Я знаю — немовлята не посміхаються. Але готовий посперечатися — він тоді посміхнувся. Заспокоївся. І перестав плакати.
Так у моєму житті з’явився молодший брат.
***
Кажуть, я був важкою дитиною. Погано вчився, регулярно прогулював школу. Одного разу взагалі втік на вокзал — хотів сісти на поїзд, поїхати до батька. До рідного батька — не до маминого чоловіка.
Вона пішла від нього за два роки до цього. І я ніяк не міг зрозуміти — чому? Мій тато був нормальним чоловіком – працював слюсарем…
Але мамі завжди хотілося більшого. Хотілося в столицю. Якось вона поїхала на море за путівкою з роботи. Сама. І там познайомилася з дядьком Михайлом. Коли повернулася, то через два місяці зібрала речі, схопила мене під пахву – і вирушила на вокзал.
Ще через два дні ми були в Києві, де я й залишився. Уже з новою родиною. І з відчуттям зруйнованого світу…
Напевно, тому я так себе поводив. Ніби на знак протесту. З вокзалу мене, до речі, повернули. Затримала поліція.
З народженням Петра все змінилося. У той самий момент, як він схопив мене за палець, боячись потонути в теплій ванні, я буквально усвідомив – тепер у цьому світі є хтось, хто на мене дуже сильно розраховує. Кого я повинен захищати. Охороняти, як старший брат, усіма доступними засобами.
Мені було всього 10 років, але я відчував себе дуже дорослим. І навіть ставлення до вітчима тоді серйозно змінилося.
Він ніколи не підвищував на мене голос. Тим більше – не піднімав руку. Мама могла – не раз і лаяла, і карала. Але він завжди намагався мене захищати. Робив зі мною уроки, дарував іграшки. Водив на футбол. І нічого не вимагав натомість – тільки просив називати його «татом».
А я не міг. Так і називав «дядьком Михайлом». Поки не з’явився молодший брат.
Можливо, в той момент я усвідомив, що ми – сім’я. Та й рідний батько вже довгий час не виявляв до мене великого інтересу. Дзвонив двічі на рік — на Новий рік і в день народження. На листи відповідав час від часу. Його життя теж рухалося далі.
Я був маленьким, але розумів — мені в ньому місця немає. Тим більше, нас розділяло майже 1000 км.
А маленький Петро – ось він, поруч. Сопе, пускає бульбашки у своєму ліжечку. І я стежу за ним, поки мама і тато (тепер уже – тато) намагаються заснути у своїй кімнаті.
***
Батьки працювали без перепочинку. А з Петром поки що сидів тільки я. І мені це подобалося!
Мені подобалося з ним займатися. Малювати на восковій дошці найпростіші приклади і просити їх вирішувати. Змушувати вивчити напам’ять усі європейські столиці – задовго до того, як він пішов до школи. Ліпити фігурки з глини в селі у бабусі, куди нас відвозили на літо.
Ходити з ним на риболовлю на ставок. І читати йому книжки.
Ми спали в одній кімнаті, на загальному дивані. Коли Петро був маленьким, він дуже боявся темряви. Довго не міг заснути, прислухаючись до кожного шурхоту. І щоб його заспокоїти, я вигадав «бяку» і «буку».
Складаючи руки в кулак, відстовбурчуючи два пальці – середній і вказівний. Виходили такі кумедні фігури. І розігрував сценки, де добра «бука» завжди перемагала дуже злу «бяку».
Петро сміявся, відволікався, заспокоювався. І засинав. Ще була гра — боротьба за окраєць. Коли я забирав його зі школи, ми завжди купували батон. Свіжий, щойно з заводу – вже не теплий, але хрусткий і все ще пахнучий! Ну як не з’їсти окраєць? Кожна дитина знає – це найсмачніше!
У підсумку перший завжди відкушував я – за правом старшого «за званням». А ось другий ми розігрували вдома. За простими правилами – треба було би.ися. Хто опиниться зверху і торкнеться своїм чолом чола суперника – той і виграв.
Звісно, у Петра тоді не було шансів – все-таки 10 років різниці. Але я старанно піддавався йому. Тільки грамотно — через раз. Щоб він не зрозумів, що я весь час підіграю. А щоб думав, що сам переміг.
І цей призовий окраєць він потім з’їдав з такою швидкістю – аж за вухами свистіло! І вираз хлопчачого щастя на його блідому обличчі було не передати.
***
Коли мені було 18 років, йому виповнилося 8. І я зробив брату подарунок – віддав свою колекцію машинок. Всього – 32 штуки. Він завжди на них дивився, облизуючись. Але батьки йому не дарували. Машинки коштували недешево, а він – ще маленький. Не оцінить, зламає…
Мені ж батько намагався купувати – раз на два-три місяці точно. Але в 18 років тебе більше хвилюють дівчата та гулянки з друзями. А не якісь там машинки. І я без жалю віддав їх Петру. З однією умовою – щоб беріг.
І він беріг.
Потім було всяке. Батьки, як і раніше, ґарували на роботі, налагоджуючи бізнес. А я, як і раніше, возився з «малюком». Замість прогулянок з дівчиною в парку – роби з Петром уроки. Замість посиденьок у дворі під гітару — лягай з ним спати, а то він не засне… Це було нестерпно. Часом дуже жорстко.
Я міг і дати йому стусана. Міг розірвати його зошит із чернеткою домашнього завдання через дрібну помилку. Міг накричату за брудну тарілку або крихти на килимі (вгадайте, хто в цей період виконував усю роботу по дому?).
Ні, Петро ніколи мені про це не згадував. Але я знаю, що він ображався. І сильно. Просто тримав усе в собі. Батькам не скаржився. І мені потім не докоряв – навіть коли ми стали старшими. Але мені дуже соромно, що я так поводився в той час.
***
Коли Петро закінчував школу, я вже жив окремо – орендував квартиру, купив машину. У мене були гроші – небагато, але все ж. І був уже якийсь досвід у житті – розставання з дівчатами, непорозуміння з «друзями», яких вважав досить близькими, але які підводили в складних життєвих ситуаціях.
Напевно, саме в той момент я зрозумів, що нікого ріднішого за брата у мене немає. Тим більше, що стосунки з батьками теж не складалися. Але це — інша історія. Ми знову стали дуже близькими.
Мені подобалося «занурювати» його у «доросле життя». Я навчав його водити машину на своєму старенькому «Форді» і дуже пишався, коли він з першого разу здав на права.
Ми часто збиралися в батьківській квартирі, коли вони були на дачі. Могли сидіти на кухні до ранку обговорюючи дівчат. І так само часто збиралися на дачі, коли батьки були в місті – запрошуючи знайомих подруг із сусідніх селищ, щоб посидіти ввечері біля каміна. У ті моменти я забував, що мені вже майже 30, а Петру– ще немає й 20. Це був чудовий час!
Хто хоче кинути в мене каменем, мовляв, подав поганий приклад – будь ласка! Але кожен нормальний зрозуміє, що подібне в житті хлопчика – безцінне. Краще погуляти зі старшим братом, ніж у незрозумілій дворовій компанії… Тим більше, це не входило в звичку. Петро не любив пити нічого міцнішого за пінне.
Я бачив, як він ставав дорослим. Як він одружився з Наталкою — своєю однокурсницею, з якою зустрічався з 18 років. Як народилися їхні доньки – Светка та Ірка. Як він влаштувався на роботу, почавши непогано заробляти в торговій компанії.
Як вперше полетів до США – йому тоді щойно виповнилося 23 роки. Петро, в принципі, багато подорожував світом. Але щоразу, коли повертався, завжди дзвонив мені – я жив поруч. І ми зустрічалися, пили пінне на лавочці влітку або в під’їзді – взимку. І він завжди дарував келих – з назвою міста, звідки приїхав.
Так склалося з його першого відрядження, коли він запитав: «Сергій, що привезти?» І я відповів: «Всі привозять мені келихи». Насправді ж їх ніхто не привозив.
За 8 років таких келихів набралося півсотні. І майже всі з них — від Петра. По суті, вся моя колекція була його колекцією. Він, звичайно, про це все знав. Але ніколи на це не вказував. Зате зародилася традиція – зустрічаючись із братом, ми наливали пінне в ці келихи. Дивилися на їхні стрункі ряди на полицях кухні в моїй новій квартирі. Вибирали. І говорили щось на зразок:
– Я сьогодні з Мюнхена!
– А я – з Португалії
ІУ якийсь момент у мене був складний період. Розлучився з дружиною. На роботі – проблеми. Пішов з життя рідний батько. Я сам по собі досить похмура людина, а тут – зовсім погано.
Петро завжди приїжджав — за дзвінком, без дзвінка… Просто відчував — він мені потрібен. Вислуховував. Щось радив. Кивав. Підбадьорював. І якщо нічим не допомагав, то, сидячи поруч, штовхав мене плечем у плече. І казав: «Не будь боягузом. Ти – бука! Ти завжди переможеш». Не знаю чому і як, але мене це розсмішило. Ставало значно легше.
***
Петра не стало, коли йому було 30. Просто прийшов з роботи, сів у крісло – і не прокинувся. Зупинилося серце. «Так буває», – сказали лікарі.
Навіть під час похоронної церемонії мене не полишала думка: «Як це?» Гаразд, ось я – похмурий, замкнутий у собі, трохи депресивний, з особистим життям, що не склалося. Але чому Петро? Адже він був душею будь-якої компанії! Успішний. Позитивний. З чудовим почуттям гумору.
Життя з нього просто виривалося! А як він любив дружину і двох доньок… Може, тому так рано й згас?
Пам’ятаю, як на дев’ятий день, після обіду, Наталка – його дружина – відвела мене до його кабінету. І показала на стелаж – дорогий, засклений. Там були ті машинки, які я йому подарував. Рівно ті самі 32 штуки.
Звісно, я й раніше його бачив. Бачив, з якою турботою Петро цю полицю оберігає. Нікого не підпускав до машинок – включаючи власних дочок. Пил протирав білими пензликами для малювання.
– Сергію, я думаю — забери. Петро так і хотів би, — сказала Наталя.
З тих пір минуло 10 років. Стелаж змашинками стоїть у моїй квартирі. Не знаю, з чого їх робили, з якого металу відлили, але з часом вони перетворилися на руїни. Візьмеш модель у руку – і вона розсипається. Хоч як я обережно їх тоді перевозив, а все одно пару зіпсував – потім дбайливо склеював. Зараз же навіть пил не витираю – на щастя, стелаж закритий з усіх боків.
Боюся, розсиплються. Як розсипаються спогади.
***
Зараз я часто їжджу до брата. Майже щомісяця. І, загалом, один.
Наталка знову вийшла заміж і до Петра давно не навідувалася. Я її не звинувачую – їй треба жити далі. Але ми часто спілкуємося – залишилися рідними людьми.
Племінниці виросли. Світлані– старшій – вже 18, навчається в університеті. Іра – молодша – ходить в 11-й клас. Красиві, модні. Тата пам’ятають і люблять. Але зрозуміло – у їхньому віці свої інтереси. Навіщо їм поїздки на клад..ище?
Батьки їздять регулярно. Тільки їм важко. І вік дається взнаки, та й живуть у сусідній області – далеко добиратися. Ми зустрічаємося біля місця спочину. І говорити особливо нема про що. Так і сидимо: у руках чарки, я палю, мама з татом зітхають.
Частіше я все ж приїжджаю сам. Так спокійніше. І навіть затишніше.
Я згадую про машинки, які йому подарував. І які мені повернулися. Згадую про келихи, які привозив Петро. І думаю про те, що колись ми зустрінемося. І знову виберемо собі по одному келиху. Наллємо пінного. Поговоримо. Обіймемося. І знову, якщо я замислюся, то він штовхне мене в плече — і згадає про «бяку» та «буку».
А дивлячись на його світле обличчя на сірому відбитку на чорному пам’ятнику, я бачу ті самі пронизливо-блакитні очі, які дивилися мені в душу. Тоді, давно. Приблизно 40 років тому. Коли маленький Петро своїми долоньками вперше схопив мене за палець….
Спеціально для сайту Stories
