Чоловік притиснувся до дружини, обійняв її і прошепотів на вухо:
— Доброго ранку, Юля.
І солодко засопів, продовжуючи спати далі.
А Уляна прокинулася. Відкрила очі і лежала, боячись ворухнутися. Від жаху вона вся замерзла всередині. Як це сталося? Що могло статися? Адже все було добре? Чи ні?
Чоловік заворушився, позіхнув.
— Уляно, яка ти холодна, з мене навіть сон зійшов. У тебе все гаразд? Літо на дворі, а ти під ковдрою мерзнеш. Я зараз чай заварю.
І чоловік Семен, ніби нічого не сталося, пішов на кухню, насвистуючи бадьорий мотивчик.
Уляна ще трохи полежала, потім мляво встала, пішла вмиватися.
Ноги були ніби ватяні. У голові якийсь білий шум. Може, справді, чаю випити треба.
Чоловік Семен попросив оладок. Уляна похмуро на нього подивилася.
— Ти назвав мене Юлею.
— Що, люба?
— Семен, не прикидайся дурнем. Ти вранці назвав мене Юлею.
— Тобі причулося, люба. Уля, Юля, причулося спросоння. Ти тому така холодна і похмура? Ох, жінки. Сама придумала, сама образилася. Поїду на роботу голодним.
***
Уляна ще побродила по дому, намагаючись прийти до тями, полила квіти, напекла оладок, швидко одяглася і поїхала до чоловіка на роботу. Напевно, справді почулося. Уля, Юля. Справді.
*** *** ***
У приймальні чоловіка виявилася нова секретарка. У Уляни в голові знову заворушилися ранкові страхи.
Секретарка була молода, красива, грива рудого кучерявого волосся, груди колесом.
— Семен Юрійович зайнятий і сьогодні не приймає. Я можу вас записати до нього на наступний тиждень.
— Краще себе до нього на прийом запиши, тобі буде потрібніше, — несподівано вирвалося з Уляни.
— Що, вибачте? — Секретарка округлила і без того великі очі. — Жінко, ви хто?
— Уляна Вікторівна. Дружина Семена Юрійовича. Відійди.
І тут динамік сказав радісним голосом Семена:
— Юленька, а принеси-но мені кави.
Юленька?
Уляна хмикнула.
— Ну, роби давай. А я віднесу.
***
— Уляночко? — забелькотів Семен, побачивши дружину з підносом у себе в кабінеті. — Щось сталося?
— Ось твоя кава. А я принесла тобі оладок. Заяву на розлучення отримаєш поштою. Смачного.
— Уляно, чорт забирай, що відбувається? — почав сердитися чоловік. — З самого ранку як відьма на мітлі.
— Відьма у тебе в приймальні сидить. Чому у неї волосся не прибране? Такий солідний дантист і така вульгарна секретарка, дешево якось, Семен Юрійович.
— Уляна, припини. Досить. Я не терплю істерик. Знаєш що? Я тиждень на дачі поживу. Почекаю, поки ти заспокоїшся. Охолонеш — подзвони.
— Пізно, Семен. Я серйозно. Я не буду терпіти зради. Я таке не прощаю. Просто скажи, на майбутнє, щоб знала: чому?
Семен втомлено зітхнув, ковтнув кави і скривився.
— Варвара звільнилася. Юлю я взяв за її рекомендацією.
— Давно?
— Місяць тому, — неохоче відповів Семен, відводячи погляд.
— А мені чому нічого не сказав? Ти завжди ділився новинами.
— Я не розраховував, що Юля у мене затримається. А вона чудово справляється.
— Не сумніваюся.
— По роботі! — почервонів Семен. — Вона чудово справляється з роботою!
— І не тільки.
— Це вийшло випадково! Я не хотів!
— Не хотів би, не зрадив би. Я сьогодні ж зберу речі і переїду.
— Куди? — почав нервувати Семен. — Я ж сказав, я тиждень поживу на дачі, просто заспокойся. Уляно, я не хочу розлучатися!
— Але доведеться. Я не можу чути своє ім’я з твоїх вуст. Уля, Юля. Твоя руда секретарка постійно буде стояти у мене перед очима. Не руйнуй мені психіку остаточно. У мене і без того робота нервова. Я з дітьми працюю.
— Куди ти підеш? Залишайся в квартирі.
— Навіщо мені твоя квартира? У мене є свій будинок.
— У цій глушині? Старий дерев’яний будинок?
— Це мій будинок. І крапка.
*****
Будинок залишився від батьків і навіював тугу. Уляна захотіла плакати. Стільки спогадів. І немає нічого. Тільки затхлий запах.
Подруга Неля поруч теж канючила:
— Ти не зможеш тут жити, Уляно, не дури. Повертайся в квартиру. А там щось придумаєш. Продаси цей будинок, візьмеш іпотеку. А там, дивись…
— Не треба там дивитися, проїхали. Я не зможу. А ти б змогла?
— Не знаю, як би я повелася, опинившись на твоєму місці.
Уляна пройшлася по будинку і всюди відкрила вікна.
— До речі, тут можна буде чудово жити. Згодом. Будинок добротний. Від селища до міста п’ятнадцять хвилин їзди на машині. Я дивлюся, міські це селище облюбували. Скільки будинків побудували. Напевно, комунікації вже давно всі підведені. Я тут за п’ять років і не була жодного разу.
— Так-то воно так, але це ж скільки роботи! А жити прямо ось сьогодні треба. Може, у мене трохи поживеш?
— Де? У коморі?
— Сашка поїхала на канікули до моєї мами, — ображено сказала Неля. — У її кімнаті можеш пожити до осені.
— Кімната підлітка недоторканна, що ти за мати. А ще педагог.
— Та ну тебе, — Неля махнула рукою.
— Відчуваєш, як пахне? — раптом запитала Уляна. — Травою пахне. Дитинством.
— Так, трава тут виросла, звичайно. Косити треба. Улька, ти не впораєшся.
— Я розберуся. Зараз можна замовити бригаду, щоб ділянку перекопали. Накопичення у мене є. Непогані, напевно. Я ці п’ять років, як Семен відкрив приватну клініку, на його гроші жила. Він вважав мою зарплату розвагою. Так і казав, щоб відкладала на розваги.
— Хороший же чоловік, — зітхнула Неля.
— Я теж так думала. А воно ось що. Важко на душі.
— Так, уявляю.
— Навіть не уявляєш. Думала, цій Юлі порахую передні зуби, нехай потім Семен їй нові робить. Та куди мені. Вона молода, здорова, як би сама без зубів не залишилася.
— А ти стара і хвора, так? — пирхнула Неля. — У сорок років життя тільки починається.
— Як це все пояснити Поліні? Навіть думати про це не хочу. Розлучимося — повідомлю. А то навчання кине, приїде мирити, вмовляти, не хочу.
— Її можна зрозуміти. Адже двадцять років разом. Не шкода?
— Відчепися, — відмахнулася Уляна.
— Ти жорстока, — здивувалася Неля. — Я думала, будеш ридати.
— Не дочекаєтеся.
— Це у тебе стрес так позначається.
— Можливо. Гаразд. Ти мене підтримати хотіла? На. Відро потримай. Зараз воду набирати підемо. Підлоги помию, вікна, пил протру.
— Краще б у готелі пожила. А потім би… Ні, ти справді збираєшся з цим будинком возитися?
— А чому ні? Це будинок моїх батьків. Не хочу його продавати.
— Ну і найняла б дизайнерів і будівельників, нехай би тут все до ладу привели, а то зірвалася ось так відразу. Це ж ваша спільна квартира.
— Не хочу там залишатися.
— Ти її ділити не будеш, чи що?
— Думаю, Семен нам з дочкою її залишить, у нього дача. А там вже як Поліна вирішить. В принципі, це її квартира. Мені вона не потрібна.
— Так, Семен таку дачу побудував, елітний котедж, краще б його вам залишив. І туалет там є, і вода.
— І тут все буде. Досить нити, підтримки від тебе, звичайно… На колонку побігли, якщо не передумала.
— А колодязь?
— Не люблю я колодязі. Та й прогулятися хочеться. Околиці оглянути.
*** *** *** ***
Колонки на колишньому місці не виявилося. Там виявився новий і красивий будинок за досить високим парканом.
— Ну, я не здивована, — скептично вимовила Неля. — Стільки років минуло. Дивись як ваші будинки поруч стоять. Точно захочуть розширитися.
— З чого ти взяла?
— А ти обійди будинок. Обійди. У них паркан з трьох боків. А з боку твого будинку тільки кілочки. Шукали, напевно, хто господар будинку, а тут ти.
— Може, паркан ще поставити не встигли.
— Ну-ну. Ой, дивись, машина сюди їде. Ніяк господарі.
— Тобі, Неля, тільки казки розповідати.
— Життя, часом, дивовижніше за казки. Ой, дивись, який чоловік, нічого такий?
— Нелька, замовкни. Я переживаю розлучення і зраду. Мені не до чоловіків.
— А чого ти тоді стоїш тут, як приклеєна?
— Запитаю в цього чоловіка, де колонка, мені вода потрібна.
— Ну-ну.
Уляна рішуче не знала, з чого її подруга прийняла цього чоловіка за “нічого такий”. Непривітний. Навіть головою не кивнув. Стоїть біля своєї машини, руки в кишенях, і мовчить. І Нелька, головне, мовчить. А так її не заткнеш. Подруга, називається.
Чоловік, нарешті, кашлянув.
— Вам щось потрібно? — поцікавився.
— Так, дров наколоти, — відгукнулася Уляна.
Чоловік погойдався з п’яти на носок.
— Можна і наколоти. Ви не з цього будинку, випадково, господине?
— Саме з цього. Взагалі-то, тут раніше була колонка. Мені вода потрібна.
— Ну, вибачте. Можете у мене в колодязі набрати.
— А інших колонок тут немає?
— Давно вже немає.
— Гаразд, до свого колодязя піду.
— А чому ж відразу до нього не пішли?
— Не люблю я колодязі, ясно?
— У тебе питна вода є? — прошепотіла Неля.
— Та вже не дурна, взяла. Слухай, їдь вже додому, тільки нервуєш.
*** *** ***
Вранці Уляну розбудив свинячий вереск. Як у дитинстві. Тільки в будинку не пахло пиріжками. Ніхто не ходив. Не грюкали двері. Знову навернулися сльози. Ось дурна, навіщо сюди приїхала? Це від стресу, напевно.
Але тут знову пролунав вереск. Так, звідки тут свиня?
А ще кроки. Уляна чула, як за вікном хтось ходив і шурхотів травою.
-Гей, хто тут? Я поліцію викличу!
-Не бійтеся, це сусід. Мені потрібно забрати у вас Гектора.
Уляна, як була в піжамі, вийшла на ґанок.
-Який Гектор? Що ви мені голову морочите?
-Гектор! – не слухаючи сердиту Уляну, крикнув чоловік вглиб зарослого городу.
Трава заворушилася, пролунало похрюкування, а потім з заростей з’явився поросячий п’ятачок.
— Гектор, не бійся, виходь, ходімо додому, дурнику.
Порося вибралося з трави і обережно обійшло Уляну. Воно було невелике і чорне. Уляна таких ніколи не бачила.
— Породистий?
— Чесно кажучи, я в поросятах зовсім не розбираюся.
— Навіщо ж вам порося?
— Воно не моє. Забрело якось до мене на ділянку і оселилося в сараї. Я все селище об’їздив, ніхто ніяких поросят не шукає. Та й прив’язався я до нього, чесно кажучи. Не дуже старався шукати. Гектор — друг. А раптом його хотіли того, він втік, а я його назад поверну?
— Як ви опинилися в селищі з таким мисленням?
— З яким? — образився чоловік. — Тут природа, свіже повітря, тихо, спокійно, місто поруч. Ви теж, дивлюся, не сільська.
— З чого ви взяли?
— По-перше, я за три роки вас тут вперше бачу, по-друге, у вас город травою заріс. А ще ви красива.
— Так, чоловіче, — спалахнула Уляна, — Давайте обійдемося без усього цього. У мене розлучення через тиждень, у мене стрес. І психоз. Я і покалічити можу. Взагалі-то, я тут виросла, тут тоді у всіх поросята були. Припиніть так дивитися на мої руки. .
— Гектор, ходімо, нам тут небезпечно. Тільки ви не дуже нервуйте, будь ласка. Я ще паркан поставити не встиг, Гектору ваша трава дуже подобається.
— Дітей і тварин не ображаю. До побачення.
*** *** *** *** ***
Наступного ранку Уляну розбудив собачий гавкіт. То свині, то сусіди, то собаки, а вона, можливо, сюди приїхала, щоб побути наодинці і розібратися з думками.
Вчора за весь день так нічого і не зробила. Блукала по околицях і зайшла в місцевий супермаркет. Навіть не викликала нікого, щоб ділянку перекопали. Ну, перекопають її, і що? Нехай вже краще трава росте.
Гавкіт повторився прямо під вікном. Уляна зітхнула, вийшла на ґанок, побачила цуценя.
***
Сусід довго не відчиняв ворота, Уляна вже почала нервувати. Нарешті, клацнув замок і сонний сусід з’явився перед її поглядом. На ньому була піжама, майже як на Уляні. Поруч похрюкував Гектор.
— Це ваше цуценя? — з нетерпінням запитала Уляна.
— З чого ви взяли?
— У вас немає паркану, поросята до вас заходять, може, і собаки теж.
— А ви не хочете собі цуценя залишити? У приватному будинку собака потрібний. Я якраз на тижні збирався до собачого притулку їхати.
— У мене ніколи не було собаки. А ви навіть з поросям не розібралися.
— Ну, що ж. Буду вважати це вашим сусідським подарунком. Дякую. А хочете, ім’я йому придумайте.
— Ну, нехай буде Арс. Красиво.
— Тільки не Арс. Мене Арсеній звуть. Недобре якось називати свого собаку своїм ім’ям.
— Тоді нехай буде Блек.
— Блек? Чудово! Дякую вам ще раз! А вас як звати?
— Уляна.
— Гарне ім’я.
— Ну, я піду, — нерішуче сказала Уляна, залишаючись на місці.
Іти не хотілося. Тут і порося, і щеня, а у неї — туга і спогади.
— Піти ви завжди встигнете. Давайте займемося цуценям. Я навчу вас поводитися з собаками. А там і свого пса заведете. Буде ваш будинок охороняти, — запропонував сусід, помітивши розгубленість Уляни.
А він дійсно нічого такий, як сказала Нелька.
— А що у вас тут? Піжамна вечірка? — раптом почула Уляна голос чоловіка Семена.
*** *** *** *** ***
— Знайомтеся, — зітхнула Уляна. — Семен, це Арсеній. Арсеній, це Семен. Мій чоловік. У перспективі — колишній. Ти навіщо сюди? І як мене знайшов?
— А що тут шукати? А у тебе хвіртка навстіж. І двері в будинку. А потім я тут, що хотів запитати, чи не передумала ти розлучатися. Але бачу, що ні. А ще сцени мені розігрувала, сама теж, так? І давно це у вас?
— Давно, — раптом серйозно сказав Арсеній. — Уляна не хотіла вас засмучувати. Але раз вже все так вийшло… Якого числа у вас розлучення? Ми в цей день і одружимося, так, кохана?
Уляна гикнула і вирішила тримати нейтралітет.
— Зрозуміло, — простягнув Семен. — Дочка тут до мене навідувалася. Думала, дача порожня. З хлопцем приїхала. Ти з дочкою поговори. Вона, напевно, дзвонить тобі. А ти тут красуєшся.
Семен махнув рукою і вийшов за ворота. Уляна запитально подивилася на сусіда.
— І навіщо ви так?
— А як інакше? У вас будинок старий. Ні води, ні газу, туалет на вулиці, ви ж постійно до мене бігати будете. І всіх вуличних тварин до мене перетягнете. Тож давайте відразу. Переїжджайте до мене. Все одно мені від вас не позбутися. Я, до речі, не проти.
Ми з дружиною давно розлучилися. Одному нудно. А випадкові жінки мені не потрібні. Ви погоджуйтеся. Дітей народжувати не будемо. Нам тварин вистачить. У вас дочка вже є.
У мене їх цілих дві. Так що поживемо в своє задоволення. І будинок я ваш перебудую. Вам, напевно, там нудно. І, може, почнемо на «ти»?
— Чоловіче, ви в своєму розумі? Звідки я знаю, може, ви злодій. Не наближайтеся до мене. Я переживаю розлучення і зраду. Я вас попередила.
******
Через рік вони одружилися і завели кота.
Спеціально для сайту Stories
