— Мамо! Я придумала, що подарувати мені на день народження! — Леся вбігла до кухні, не роззувшись.
Мама сиділа на кухні й щось рахувала, записуючи цифри в зошит і перебираючи дрібні монети з гаманця. Жінка обернулася на крик доньки й нахмурилася.
— По-перше, роззуйся, по-друге, йди помий руки.
— А по-третє, у мене скоро день народження!!
— Донечко, цього року ми не будемо його святкувати, вибач…
Леся скривила губи, готуючись заплакати.
— Як це не будемо святкувати? Я вже запросила подружок і сказала, що ти спечеш медовик, а подарунок уже вибрала — нову курточку! Ну, мамо, як так можна? Ти що, мене зовсім-зовсім не любиш? А як же мій подарунок?!
Жінка втомлено потерла чоло.
— Мила, потерпи трохи, зарплату знову затримують, татові теж не виплатили, Віті потрібні зимові чоботи…
— У вас ніколи немає грошей! Ніколи! Усім дівчаткам із класу дарують щось на день народження, а мені — нічого! Що я їм тепер скажу, наді мною будуть сміятися, — розмазуючи сльози по щоках, Леся розплакалася й вибігла з кухні, почувся звук дверей, що зачиняються.
Леся зачинилася у своїй кімнаті. Мама встала й почала підігрівати порожні макарони.
Йшов дев’яносто четвертий рік. Заводи закривалися один за одним, ті, що ще працювали, не виплачували зарплату по кілька місяців, іноді підкидаючи працівникам подачки у вигляді продуктів харчування в рахунок зарплати за завищеною ціною.
Люди брали, а що ж робити? Ось нещодавно на заводі, де працювали батьки Лесі та Віті, роздали по мішку макаронів і цукру.
Порожні макарони на сніданок, обід і вечерю, зі солодким чаєм… Син ходить в осінніх черевиках, скоро морози, треба обов’язково купити йому зимові чоботи з тих грошей, що залишилися. Про який день народження можна було говорити?
Знову сівши за стіл, жінка розплакалася. Хтось підійшов ззаду й погладив її по волоссю.
– Мамо, що з тобою?
— Вітя, ти прийшов, сідай поїж, макарони на плиті.
Старший син присів поруч із матір’ю:
— Леся доводить до сліз?
— Так, хоче день народження, подружок покликала…
— Я поговорю з нею.
— Не треба, вона має рацію! Адже це її свято, звичайно, вона засмутилася.
— Леся вже не маленька, пора дорослішати, — до кухні зайшов батько.
— Але тату, адже це її день народження.
— Вибирай: тобі зимові чоботи чи влаштуємо Лесі свято, га? — стукнув кулаком по столу чоловік. Вітя твердо подивився на батька:
— Нехай у Лесі буде свято. Вона ще маленька, а я дорослий, обійдуся.
Батьки переглянулися й кожен відвернувся в різні боки. Лесю порадували, сказавши, що свято буде і вона може запрошувати подружок.
Підстрибнувши від радості, дівчинка повисла на шиї у батька й розцілувала маму в щоки, не звертаючи уваги на те, як та краєм ока дивилася на старі осінні черевики сина.
Леся вже кілька тижнів ходила на ринок і дивилася на куртку, ось і цього разу прийшла:
— Скоро я тебе куплю, — сказала дівчинка.
— Батьків вмовила? — запитала з посмішкою продавчиня. Леся кивнула і, попрощавшись, побігла.
День народження у Лесі першого грудня, а двадцять дев’ятого листопада настала справжня зима.
Леся з подругами, щойно закінчилися уроки, вибігали у двір, щоб ліпити сніговика та кататися на санках.
— Леся, а чому твій брат не виходить гуляти? — запитала якось подруга дівчинку, а та невизначено знизала плечима.
— Звідки я знаю? Напевно, не хоче.
Прийшовши ввечері додому вся в снігу, струшуючи його залишки в коридорі, погляд Лесі затримався на черевиках брата. Щось кольнуло у дівчинки в грудях.
— Мамо, хочу чаю! — роздягнувшись, вона побігла на кухню. — Там такий мороз!! Снігу купа, Вітька, чому ти не гуляєш?— запитала вона брата, який читав книгу за столом.
— Не хочу, холодно.
— Ех, ти, мерзляк, — засміялася Леся.
— Мамо, бабуся сказала, що подарує мені гроші на день народження, і я попросила подружок, щоб вони теж дали мені грошей — мені якраз вистачить на нову куртку!
Мама швидко поглянула на сина, той, не моргнувши оком, попиваючи гарячий чай, продовжував читати.
Наступного ранку діти пішли до школи.
— Вітя, тримай! — хлопчик обернувся, і йому в шапку прилетів сніжок.
— Вітя, є час, давай трохи пограємо! — благала дівчинка брата, намагаючись його наздогнати. Вона побачила чорні черевики, які так безглуздо виглядали серед білосніжного снігу.
Вітя швидко йшов до школи, іноді провалюючись у сніг, і тоді зупинявся, витрушуючи його з взуття. Леся сповільнила крок, у дівчинки прокидалося невідоме раніше почуття, немов проліски ранньою весною.
«…Віті потрібні зимові чоботи…
…У вас ніколи немає грошей!… Вітька, чому ти не гуляєш?….” — промайнуло в голові дівчинки, і вона ковтнула слину. — «Але ж це моє свято і мій подарунок…»
Перше грудня почалося з запаморочливого аромату маминого медовика. З самого ранку Лесю почали вітати: спочатку батьки, потім брат, потім прийшли бабуся з дідусем, які, як і обіцяли, подарували гроші, трохи грошей подарували й подружки.
— Тобі вистачить на курточку? — посміхнулася мама ввечері, зайшовши до Лесі перед сном.
— Мені вистачає, — відповіла дівчинка.
Наступного ранку вони з подругою побігли на ринок, Леся зібрала всі подаровані гроші. Вони підійшли до прилавка, де висіла її курточка.
— Ну, приміряй, — нетерпляче сказала подруга. Леся завагалася, продавчиня послужливо подала курточку. Дівчинка одягла нову річ. Подруга заздрісно ахнула:
— Як тобі класно!
Леся покрутилася біля дзеркала, милуючись своїм відображенням.
— Бери, чого стоїш? — підганяли її.
Зітхнувши, дівчинка зняла курточку, дістала гроші, перерахувала їх. Потім підійшла до прилавка, де стояли зимові хлопчачі чоботи, і знову перерахувала гроші. Продавчиня з подругою з подивом дивилися на Лесю.
Вибравши пару, покрутивши їх у руці, перевіривши, чи теплі, дівчинка з посмішкою сказала:
— Беру, загорніть, будь ласка…
Того ж дня, після обіду, Вітя з Лесею вже щосили грали у дворі в сніжки. Сніг кружляв, діти гралися, а мама стояла біля вікна, плакала і не знала, чи сльози течуть від щастя, чи від горя…
Мати дивилася, як син упевнено бігає по кучугурах у нових чоботах, і як Леся, хоч і в своїй старенькій, трохи короткій куртці, сміється голосніше за всіх у дворі.
Дівчинка щохвилини дивилася на ноги брата, і її обличчя світилося гордістю, якої вона ще ніколи не відчувала. У цю мить старі дитячі образи повністю розчинилися у грудях, поступившись місцем чомусь значно більшому й теплішому за будь-який одяг.
Ввечері, коли вся родина зібралася за столом із залишками святкового медовика, батько підійшов до Лесі, мовчки обійняв її за плечі й міцно пригорнув до себе. У його втомлених очах більше не було суворості — тільки безмежна вдячність.
— Дякую, сонечко, — тихо мовив батько, підсуваючи їй свій найбільший шматок торта.
Леся усміхнулася, згадавши, як ще вчора чекала на нову курточку. Вона так і не отримала її цього року, але вперше в житті зрозуміла: найцінніший подарунок вона зробила собі сама, навчившись любити не тільки себе.
