Бабуся готувала неймовірний борщ, хоча завжди говорила, що готувати не вміє. Вона занурювала ополоник у підкопчену часом каструлю, зачерпувала обпікаючий вміст і ніжно наповнювала різномасні тарілки. Може хтось у цьому домі й хотів однаковий посуд, але тут у кожного була своя особлива тарілка та чашка.
Костик сидів за столом, від нетерпіння стукав п’ятами по дивані, втягував повітря. Зовсім не зважав на докірливий погляд мами. Він був у гостях у бабусі. Тут можна було схитрувати, схуліганити, сховатись за теплу руку. Тут навіть найсуворіший мамин погляд ламався об кокон бабусиних обіймів.
В цей момент погляд мами незмінно теплішав, світлішав і закінчувався помахом руки. «Робіть як хочете», – навмисне сердито говорила мама, але усмішка вже виглядала з її карих очей. Очі Ба були такі ж тягучі карі. Іноді вона наближала обличчя до дзеркала, розглядала щось.
Потім вона примружувалася, відсувалась і кидала, пирхнувши: «Ніколи не була красунею, що тепер переживати», або «Добре, що діти в батьківську породу пішли». Або щось подібне. Щось однозначно визначальне, що Ба красивою чи гарненькою себе ніколи не вважала, але змиритися з цим не змогла.
Костик не розумів, чому Ба так каже. Удома мама показувала синові фотографії молодих бабусі та дідуся. Ніжно погладжувала куточки фотоальбому і завжди говорила, що вони дуже гарні. І сміялася. Костик сміявся разом із мамою і намагався зрозуміти: чому обов’язково треба бути гарним.
І що таке взагалі «гарний»? У світі Костика було багато чудових речей: кругле блискуче колесо машини; хвилююче крило метелика; Ба, що залишається в пам’яті постійною теплою хмарою. І якось Костик зрозумів, що Ба просто не знає.
Напевно, хтось колись сказав їй, що вона негарна і повірила, але ось прийшов день, коли Костик не міг найбільше терпіти. Він з усією серйозністю заявив бабуся, що вона гарна. Ба розсміялася, махнула коричневою в родимках рукою, поцілувала онука в маківку.
Костик здивовано зрозумів, що Ба йому не повірила. Наступну спробу він зробив, коли доїв і відніс тарілку до раковини. Уткнувся Ба в живіт, швидко подякував за суп і також швидко, голосно, впевнено додав, що вона дуже гарна.
Та знову засміялася, потріпала онука по голові і з усмішкою відповіла, що вона не може бути гарною, бо стара і має купу зморшок. Костик розгубився. Ба вірила в розповідь про кота-парашутиста, вигаданого минулого тижня. Вірила, що це не він узяв цукерку і багато чого іншого.
Ба завжди вірила Костику. Завжди. А тут вона наполегливо заперечує очевидне. Увечері за Костиком прийшла мати. І Костик втретє сказав Ба, що вона дуже-дуже гарна! Але Ба знову засміялася і почала відмовлятися. Костик розгнівався.
Тупнув ногою і навіть крикнув суворо, що бабуся в нього дуже гарна, і відразу розплакався від досади. Ба сплеснула руками. Спробувала обійняти Костика, але він вивернувся. Так, ображений, і пішов додому. З гіркотою повечеряв, засмучено розклав машинки на місцях і подався спати, не ставши слухати казку.
Вже лежачи в ліжку, він насторожено запитав у мами, чи знає вона, що вона гарна. Мама відповіла, що знає це, і посміхнулася, лише тоді Костик нарешті трохи заспокоївся, а в іншій квартирі перед дзеркалом стояла Ба, роздивляючись себе то з одного боку, то з іншого.
Хмикала, цикала, розгладжувала спідницю, збивала волосся. Спати вона лягла з легкою сором’язливою усмішкою. Лежала під теплою ковдрою і обіцяла собі, що завтра не сперечатися з Костиком. Нізащо. Хоч би як їй цього хотілося.
