– Усе добре, я здорова, у гостях. Коли приїду, не знаю. У вас усе гаразд? – Марія не стала поки нічого розповідати доньці

Марія була рада, коли донька оголосила, що виходить заміж. Вже час. У дівках засиділася. З хлопцями зустрічалася, але до весілля справа не доходила.

Михайлу вже тридцять вісім, на десять років старший за Катерину. Звичайно, розлучений. У такому віці майже всі чоловіки з минулим. Та й кому потрібен мамин синочок, якому одружитися мама не дозволяла?

Марія зустріла його насторожено, як будь-яка мати, що бажає для своєї єдиної доньки щастя. Видний чоловік, симпатичний. Не сподобалося, як він оцінювально оглядав їхню невелику квартиру.

– Потрібно зробити суміщений санвузол. Буде просторіше, навіть пральна машина встане. Кухня зовсім крихітна. Я б об’єднав її з кімнатою. У таких квартирах давно так роблять, – міркував Михайло, анітрохи не соромлячись.

Вона спробувала його очима подивитися на свою квартиру. Так, звісно, тільки де стільки грошей узяти? Як чоловік пішов з життя, жодного разу ремонт не робили. Марія вже два роки на пенсії. Вони з донькою нещодавно купили великий телевізор, новий диван. Їм не було тісно.

Вона згадала, як вони з чоловіком раділи, коли отримали квартиру. До цього жили майже в такій самій разом із його батьками.

А Михайло прийшов і розкритикував цю саму квартиру. Виходить, що і її життя теж. Адже тут Марія прожила більшу частину свого життя. І їх із чоловіком усе влаштовувало.

Міг би свою думку при собі тримати. Марія промовчала. Не перетворювати ж перше знайомство на взаємне сперечання. Але неприємний осад залишився.

Коли до весілля залишалося зовсім небагато часу, донька обережно поцікавилася, чи не буде мама проти, якщо вони з Михайлом поживуть у неї.

– Йому ж не сподобалася наша квартира? Сказав, що тісно, – відповіла Марія. – Не впевнена, що це гарна ідея. Як ми тут утрьох розмістимося?

– Раніше жили якось, коли тато був живий, – не приховуючи образи, відповіла Катерина.

– У нас сім’я була. А він чужа доросла людина, зі своїм характером і звичками. Не ображайся, Катруся, але краще вам із самого початку жити окремо. Рано чи пізно виникнуть претензії. Не дай Боже, сваритися почнемо, ти будеш його захищати, і ми станемо ворогами.

Ми з твоїм батьком теж із батьками жили, знаю, про що говорю. Коли цю квартиру отримали, які ж ми щасливі були. А що, у нього своєї квартири немає?

– Він її дружині й доньці залишив під час розлучення.

– А чому розійшлися? Доньку без батька залишив. Не добре це, – похитала головою Марія.

– Значить, причина була, – знехотя, відповіла Катерина.

– Ось як? А де зараз він живе? – не відставала Марія.

– Квартиру знімає і збирає на перший внесок, планує взяти квартиру в іпотеку.

– До нас прийде, щоб жити за наш із тобою рахунок і збирати собі на квартиру? – не вгамовувалася Марія.

– Мамо, ти завжди бачиш у людях тільки погане. Він не сподобався тобі? Добре, я зрозуміла. Ми будемо жити окремо, – надулася донька.

– У мене досвіду більше, ніж у тебе. Ти довірлива, тим більше, закохана. Не хочеш бачити очевидних речей, – спробувала пояснити свою позицію Марія.

– Усе, припини! Або ми посваримося, – з роздратуванням сказала Катерина і закрилася у своїй кімнаті.

Цю тему вони більше не порушували. Катерина все частіше залишалася ночувати в Михайла. Марія почувалася винною. Виходило, що вказала власній доньці на двері.

Багато разів хотіла сказати їй, що згодна, потерпить, вона ж мати. Але згадувала, як часто їхні стосунки з батьками чоловіка були на межі грандіозного скандалу, і стримувала себе.

Вона звикла жити сама. А тут доведеться миритися з недоліками Михайла, буде соромитися зайвий раз вийти зі своєї кімнати, коли він удома. Неминуче доведеться вирішувати матеріальні питання. Куди ж без них?

Як відомо, де замішані гроші, там не може бути миру і спокою. Ні, вона все зробила правильно. У всякому разі, вона збереже хороші стосунки з дочкою.

Після весілля Катерина переїхала до чоловіка. Марія за звичкою готувала, а кому їсти? Чи багато їй одній треба? Віддавала майже все Катерині, коли та забігала провідати її. Після роботи доньці не доведеться стояти біля плити. А їй готувати в радість. Нехай молоді збирають на квартиру. Поки немає дітей можна і на орендованій квартирі пожити.

Одного разу Марії дуже захотілося риби. Не перемороженої з магазину, а свіжої. Вона пішла на ринок. Ходила між рядами прилавків із рибою.

Чоловік, одягнений так, ніби щойно приїхав із риболовлі, розхвалював свій улов. Марія підійшла і подивилася на великих рибин, які тремтіли в тазу з водою.

– Беріть, пані, не пошкодуєте. Півгодини тому вони ще плавали в річці.

– І де ж таку зловили? – запитала Марія, не відриваючи очей від великої рибини зі сріблястою лускою.

– Недалеко, Оріль. Чули про таку річку? – охоче повідомив чоловік.

– Не тільки чула, а й виросла на ній, – сказала Марія.

– Земляки, значить? А де саме жили? Вибачте, за нескромне запитання. Раптом ми з вами… – чоловік замовк і безцеремонно втупився на Марію.

– Марусю, ти? – запитав він. – Не впізнала? Я Василь. Ми з тобою на одній вулиці жили.

– Василь? – Марія притиснула руку до грудей. – Не може бути.

– Може. Я це. А я майже відразу впізнав тебе. Сумнівався тільки, а як сказала… Маруська! Усе життя мріяв, як ми з тобою зустрінемося. Ти майже не змінилася.

– А ти постарів. На вулиці не впізнала б. Як живеш? – запитала Марія.

– Живу помаленьку…

– Скільки коштує риба? – прицінилася жінка, яка підійшла до них.

Василь відповів. Поклав у пакет дві найбільші рибини і подав Марії.

– Скільки з мене? – запитала вона.

– Ображаєш. Я зі своїх грошей не беру, – відповів Василь.

– Дякую. – Марія взяла пакет.

– Звішайте мені… – почала нетерпляча покупчиня.

– Та почекайте ви, – обірвав її Василь. – Марусь, де ти живеш? Я б зайшов до тебе години за дві. А то навіть поговорити не встигли.

Марія назвала йому свою адресу і попрощалася. Вона йшла додому і посміхалася. Давно, у минулому житті, вона була закохана у Василя. Щоліта приїжджала до бабусі в село.

Вони разом ходили в ліс, купалися. Василь навіть говорив, що коли виросте, одружиться з Марією. А потім його батьки розійшлися, і вони з мамою поїхали кудись. Після вона бачила Василя всього один раз, коли він приїжджав до батька вже дорослим.

Прийшовши додому, Марія відразу почала готувати рибу, як чоловік любив. Через півтори години у квартирі пролунав дзвінок. Марія відчинила двері й побачила на порозі Василя.

– Ось і я, – сказав він, усміхаючись. – Я б знайшов тебе за рибним запахом, якби не знав адреси, – пожартував він. – Вибач, що в такому вигляді. Вирішив не втрачати час на переодягання.

Василь на всі боки не дивився, одразу пройшов на кухню. Він не зводив очей із Марії, яка та дістала з холодильника каструлю з борщем.

– Почекай, – Василь підвівся з-за столу і вийшов із кухні, але невдовзі повернувся з пляшкою і згортком.

– Не заперечуєш? Я ще тобі риби приніс. Ти мені удачу принесла, сьогодні все швидко розпродав.

Марія трохи напружилася. Чоловік не вживав, так, чарочку-дві на свято. У нього серце було хворе. Невже Василь вживає? Їй не потрібні проблеми з такою людиною.

– Марусь, ну ти чого? Давай склянку. І собі, – підморгнув Василь.

– Я не буду. У мене тиск скаче… – Марія поставила на стіл склянку.

– Ну, як знаєш. – Василь налив півсклянки.
Потім їв борщ, прицмокуючи від задоволення.

– Як смачно! Я сто років не їв домашнього борщу. Кулінар із мене той ще.

– А дружина що ж, не готує? – запитала Марія.

– Я давно розлучений. Набридло їй в селі. Вона взагалі не вміла готувати. Любила по ресторанах ходити. Пощастило твоєму чоловікові.

– Чоловік пішов з життя п’ятнадцять років тому. – Марія прибрала зі столу порожню тарілку і поставила перед Василем тарілку з рибою.

Потім, за чаєм, вони сиділи й розмовляли. Василь схаменувся, коли за вікнами почало темніти.

– Забовтався я. За сорок хвилин останній автобус піде, доведеться на вокзалі ночувати. – Василь вийшов у передпокій і почав одягатися.

– Навіщо на вокзалі? У мене дві кімнати. Якщо запізнишся, повертайся, – сказала Марія.

– Я зайду потім якось. А краще ти до мене в село приїжджай. Там за стільки років усе змінилося, не впізнаєш.

Марія кивала, думаючи, що все це слова. У кожного своє життя, стільки років минуло, вони змінилися, минулого не повернеш…

– Чому так вийшло, га, Марусь? – запитав Василь. – Я ж одружитися з тобою хотів…

– Іди, а то запізнишся, – поквапила його Марія.

Коли зачинила за Василем двері, довго прислухалася, але тільки за кілька хвилин почула його кроки, що віддалялися.

За два дні у квартирі знову пролунав дзвінок. Марія подумала, що це Катерина, відчинила і не відразу впізнала Василя. Цього разу він був у костюмі, у руці тримав букет.

– Вітаю, Марію. Це тобі. – Він ступив через поріг і подав їй квіти.

Марія розгубилася. Вона не чекала на нього. Думала, не наважиться прийти знову. Щоб приховати збентеження і незручність, пішла на кухню ставити у вазу квіти. Яскрава пляма букета дивовижним чином прикрасила кухню.

– У мене розсольник є. Будеш? – запитала вона Василя, коли той увійшов на кухню.

– Запитуєш. Звичайно, буду. Не пам’ятаю, коли його їв.

Марія поставила тарілку з розсольником на стіл і дістала з холодильника почату пляшку, принесену Василем минулого разу, поставила склянку.

– Їж, я поки котлети розігрію, – сказала вона, але Василь спіймав її руку і посадив на стілець поруч.

– А на честь чого ти такий ошатний сьогодні? Свято яке? – запитала вона.

– Тебе зустрів, тепер кожен день у мене свято, – напівжартома відповів Василь.

– Ти їж, охолоне.

– Я прийшов, щоб сказати… – почав він. – А знаєш що? Поїхали до мене в село. Ти, мабуть, давно там не була?

– Давно. Коли бабуся пішла з життя, ми будинок продали.

– Поїхали. Невже не хочеш побачити, яким стало село? – Василь не зводив із неї очей.

– А поїхали, – Марія посміхнулася. – Я піду, переодягнуся.

– Тільки не дуже вбирайся. Це ж село, – крикнув їй навздогін Василь.

Марія лише весело розсміялася.

– Ну як? – запитала вона, повернувшись до нього.

– Тобі все личить. Ні, справді. ти дуже красива.

Сьогодні Василь називав її Марією, а не Марусею, як раніше. І в цьому відчувалося щось особливе. Марія не хотіла зізнаватися навіть собі, що його візит схвилював її.

В автобусі вона дивилася у вікно. Поруч із почорнілими розвалюшками будувалися двоповерхові котеджі.

Іноді Василь нахилявся до неї, щоб звернути її увагу на щось за вікном автобуса. Тоді Марія відчувала його подих на своїй щоці, відчувала запах одеколону. І червоніла, боячись повернути голову, щоб Василь не помітив.

Село справді змінилося. Старих будинків залишилося зовсім мало. На місці бабусиної хати стояв двоповерховий цегляний будинок за високим залізним парканом.

Василь повів Марію до своєї ділянки. Вона не очікувала побачити гарний будинок, доглянуту ділянку з кущами бузку.

– Навесні тут красиво. А пам’ятаєш, як я подарував тобі букет бузку в п’ятому класі?

– Пам’ятаю. Усі дівчата мені заздрили, – усміхнулася Марія.

Василь показав їй будинок.

– Добре в тебе. Невже сам побудував? – запитала здивована Марія.

– Майже. Ні, оздобленням ми з батьком займалися, а в якісь моменти будівництва запрошували бригаду професіоналів. Ходімо, я покажу тобі мою гордість, кухню. Шафи і стіл ми з батьком самі робили, – похвалився Василь.

Марія ахнула. Чисто, затишно, світло і багато всякої техніки. Мрія, а не кухня. Марія роздивлялася, хвалила.

– Будинок великий, а господині в ньому немає, – сказав Василь сумно.

Марія завмерла. “Навіщо він? Зіпсував такий гарний день”, – з жалем подумала вона.

– Ми з тобою дорослі. Стільки часу втратили. Чи багато нам залишилося? Знаєш, я думав, ніколи в моєму житті вже нічого не буде, а зустрів тебе…

Я пропоную тобі стати господинею цього будинку. У нас не вийшло в молодості, може, вийде зараз. Я не кваплю тебе, – Василь чекав відповіді.

– Ти робиш мені пропозицію? – розгубилася Марія.

– Так. А дочка з чоловіком нехай живуть у твоїй квартирі, не вічно ж їм по чужих кутках поневірятися. Пенсія в мене велика, нам вистачить. Усе краще тут, ніж у твоїй маленькій квартирі. У місті шумно, тривожно, а тут спокій і тиша.

Гриби в лісі, риба в річці… Чи не подобаюся тобі? Старий? – Василь намагався зловити її погляд.

– Не готова я, Васю. Боляче несподівано. Не ображайся. Звикла я одна жити. Раптом не складеться в нас? – Вона підняла на нього очі.

– Чому не складеться? – перепитав Василь.

– Не знаю. Страшно.

Він проводив її до автобуса. Потім довго дивився вслід і махав рукою. А серце Марії розривалося на частини.

Вона увійшла у свою квартиру і здивувалася, яка вона маленька порівняно з будинком Василя. А раніше не помічала цього. Довго думала Марія над словами Василя, так і сяк прикидала. І виходило, що в житті з Василем більше плюсів, а з мінусів тільки її страх.

Можна спробувати. І не обов’язково посвячувати доньку у свої плани. Не вийде, повернеться сюди. Тільки Марія знала, що не повернеться.

Василь не дзвонив і не заходив. І Марія засумувала. Через три дні вона вирушила на ринок. Але Василя там не виявилося. Один із продавців сказав, що вже кілька днів Василя на ринку не бачив.

Марія запереживала, чи не сталося чого? Поїхала в село. Усю дорогу їй здавалося, що автобус надто повільно повзе, що вона запізниться…

Але підходячи до будинку Василя, побачила дим над дахом. Від серця відлягло.

Василь побачив її у вікно і вийшов назустріч.

– Я зайшла на ринок, а тебе там немає. Вирішила приїхати сюди. Раптом із тобою щось трапилося?

– Ти переживала? Я юшку зварив, як відчував, що ти приїдеш. – Василь допоміг Марії піднятися на ґанок.

Пізно ввечері зателефонувала Катерина.

– Ти де? У лікарні? Чому мене не попередила? – кричала вона в трубку.

– Усе добре, я здорова, у гостях. Коли приїду, не знаю. У вас усе гаразд? – Марія не стала поки нічого розповідати доньці.

Через кілька днів вони з Василем поїхали в місто за її речами. А ще за два тижні Марія зателефонувала і запросила доньку з чоловіком у гості.

– Ну, мати, ти даєш. Це ж хороми. Шкода, що не в місті, – вигукнула Катерина.

– Перебирайтеся в нашу квартиру, – запропонувала Марія.

– Дякую, – зраділа Катерина.

– Вона дуже занедбана, потрібно ремонт робити, – по-діловому поставився до пропозиції Михайло.

– Робіть, – дозволила Марія.

– Тоді Катерина поживе у вас? У неї скоро відпустка. А я займуся ремонтом, – тут же сказав Михайло.

– Запитуй у Василя. Я не господиня тут, – відповіла Марія, неприємно здивувавшись безцеремонності Михайла.

Василь, звісно, не відмовив, похвалив Михайла за діловий підхід.

Літо добігало кінця, відпустка в Катерини закінчувалася, і вона поїхала в місто. Незабаром зателефонувала і, ридаючи, розповіла, що ремонтом у квартирі навіть не пахне, а на ліжку валяється жіноча спідня білизна. Рано вранці, першим автобусом Василь із Марією поїхали до доньки.

Прийшовши додому, Михайло застав усіх у квартирі. Бігти і брехати далі не було сенсу, і він прийняв покаянний вигляд. Мовляв, біс поплутав. Обіцяв, що буде рити землю, щоб заслужити пробачення Катерини.

Жінок, Марію і Катю, йому, можливо, вдалося б обдурити. Але втрутився Василь і вказав йому на двері.

Через кілька місяців після розлучення, Катерина познайомилася з чоловіком, теж розлученим. Приїхавши через два місяці в місто, Василь і Марія не впізнали квартиру, так вона змінилася. Очі Катерини світилися щастям. Вона поділилася радістю, що чекає на дитину.

Скільки б жінки не говорили, що їм без чоловіка спокійніше, але всім хочеться кохання та щастя. Приємно відчувати поруч надійне і сильне плече. На жаль, не всі чоловіки здатні стати опорою для жінки. Усі ми різні, у кожного з нас своя думка і досвід.

А Марія з Василем влаштували в одній із кімнат дитячу, зробили у дворі майданчик для ігор. І все рідше Марія згадувала про свій тиск…

You cannot copy content of this page