У цей дім лелека не прилітав так довго, що його перестали чекати.
Немолоде вже подружжя, чудова пара лікарів, зрештою змирилося й усиновило п’ятирічну дівчинку на ім’я Соня – та лежала із запаленням легенів у тій самій лікарні, де обидва вони працювали, і дівчинка їм сподобалася.
Соня в дитячому будинку була зовсім недавно – її мати пішла з життя від хвороби, а інших родичів у неї й не було. Це було не так уже й погано – дівчинка була хоч і безпритульна, але домашня, до якої-ніякої любові привчена.
Перший час складно їм було, але за рік усе склалося – Соня з худорлявої дитини з синюшною шкірою перетворилася на рум’яну лялечку, слухняну й ласкаву, тільки от читати ніяк не хотіла вчитися.
– Костю, та залиш ти її, у школі навчать, – заспокоювала чоловіка Лариса, яку їхні заняття неабияк дратували: у неї й так голова боліла постійно, а тут ще й це.
Чоловікові вона не говорила, але щось зі здоров’ям у Лариси було не так – варто було їй підвестися, як в очах темніло, скільки не пий анальгетиків, у скронях вічно тріщить, ще й апетит зовсім пропав. Запідозрила вона недобре і пішла тишком-нишком від чоловіка аналізи здавати – одне, інше, третє.
… – Та все з тобою гаразд, – говорила їй приятелька, терапевт із досвідом. – Ну, гемоглобін трохи знижений, але не критично, ти сама кажеш, що майже нічого не їси. Зачекай… А чи не дитину ти часом чекаєш?
Ларисі й на думку не могло спасти, що в сорок чотири роки вона зможе – що за дурниці, вже якщо стільки років намагалися і нічого… Але до гінеколога пішла, вирішивши, що проблема якраз тут може ховатися – ранній клімакс у неї, не інакше.
– Е, подруго, четвертий місяць у тебе, вітаю! – заявила їй знайома, у якої Лариса багато років лікувалася . – Там, де медицина безсила, допомагає тільки диво, правда ж?
Ця новина трохи приголомшила Ларису – як же так, у неї і вік уже он який, і Сонечка ревнуватиме. А раптом вона розлюбить Соню, коли своя дитина буде? Хоч би це був хлопчик!
Костик же був просто на сьомому небі від щастя і кожному зустрічному розповідав, що трапилося диво, і в п’ятдесят один рік він, нарешті, стане батьком.
З’явилася дівчинка – здорова, з карими оченятами, як у тата, з тугими кучериками, як у мами, горласта – не зрозуміло в кого!
Тут уже отримали вони повний комплект усіх проблем, порівняно з якими небажання вчитися читати здавалося милою забаганкою: дівчинка весь час кричала, прокидалася щогодини, вимагала носити її на руках.
У міру дорослішання легше з нею не ставало: криза трьох років розтягнулася на рік, у садочку була головною задиркою, у школі вчилася погано, не те, що старанна Сонечка, а про підлітковий вік взагалі страшно згадувати.
Поліна, щоправда, пам’ятала це зовсім інакше.
Її дитинство було забарвлене нескінченною тривожністю немолодих батьків: туди не ходи, це не пробуй, тут продує, там покусають. За природою своєю вона була допитливою і сміливою, і жити в цих правилах і обмеженнях було непросто, звідси й підліткові закидони.
А ще вона страшенно ревнувала батьків до старшої сестри – тій завжди віддавали найсмачніший шматок, подарунків їй діставалося вдвічі більше, а лаяли її вдвічі менше, навіть коли вона заслуговувала. Цього ставлення Поліна не розуміла – зазвичай молодших балують, а тут усе старшій і старшій. Вона тільки й чула:
– А Соня у твоєму віці
… – Подивися, як Соня…
І так далі.
Поліна не знала, що Соня – прийомна дочка. Сама-то Соня, звісно, була в курсі, але ніколи про це не говорила, як і батьки, а більше хто б їй сказав?
Дізналася Поліна все випадково, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай, – голова розболілася, а останніми парами однаково були нудні предмети (на той час Соня вже закінчила медичний інститут, пішла по стопах батьків і вступила в ординатуру, а Поліну ледве влаштували в коледж на дизайнера).
День був спекотний, ніби ще літній, і двері були прочинені, щоб створити хоч якусь подобу протягу. Батьки були у відпустці, щойно повернулися з лісу, набравши два відра грибів, і тепер сиділи на кухні й начищали їх.
– От усі кажуть гени, – почула Поліна голос батька. – А на ділі – незрозуміло що впливає. Виховали ми їх однаково, а ти подивися, що вийшло! Соня хоч і за кров’ю не наша, але схожа-то як на нас! А Полька – рідна кров, тільки де там наша кров загубилася – неясно. Тож нісенітниця це все, і гени, і виховання. Я так вважаю, що справа в душі.
– Костику, ти чого це, в релігію вирішив податися на старості років?
– А чому б і ні? Хтось же всіх нас створив? І дива які творяться – он, донька наша хіба не диво? Ні, Ларочка, як не крути, а Бог – він є.
Поліна стояла оніміла, не в силах поворухнутися. Вона зовсім і не думала підслуховувати, але виявити себе зараз уже було пізно.
– Якщо він є, то нехай напоумить якось нашу дівчинку, втомилася я з нею воювати. Хоч би в коледжі вчилася, щоправда, що за професію вона собі вибрала… Ну хіба це професія? Добре, що хоч Сонечка правильно все робить. Не дарма ми її удочерили.
Обережно, крок за кроком, Поліна відступила до виходу і вислизнула за двері. Душу її переповнювали сум’яття й образа – як же так виходить, що рідна донька вона, а люблять більше Соню?
До ночі вона блукала вулицями, удома, як зазвичай, отримала догану від батьків. Але сьогодні вона була забарвлена якось інакше, тепер Поліна на все дивилася іншими очима.
З коледжу її відрахували після першої ж сесії: в голові так і стояла та мамина фраза “що за професію вона собі обрала”, та й вчитися зовсім не виходило.
Тато лаявся, мама плакала, а Поліні було все одно. Вона влаштувалася барменом в улюблену кав’ярню, де й зустріла Толика .
Він був високий, широкоплечий, із чорною борідкою і весь у татуюваннях. Навіть Соня, коли вони випадково її зустріли, прогулюючись увечері набережною, почала вичитувати сестру за такого хлопця – мовляв, одразу видно, що він ненормальний, а батькам і зовсім такого не можна було показувати. І Поліна не показувала, тим більше вони з Толиком вирішили, що поїдуть жити в Іспанію.
Як жити, на що жити, їм було неважливо, головне, що разом.
Звісно, мама почала голосити, вмовляла її залишитися – мовляв, батько і так слабкий, а якби з ним щось трапилося, як Поліна зі своєї Іспанії діставатиметься?
Тут встряла Соня і розповіла батькам про підозрілого хлопця сестри, і все в їхніх очах стало на свої місця – він заморочив їй голову, і до добра це не доведе.
Поліна все одно полетіла, хоча їй було шкода маму, і, тим більше, батька, який і справді останнім часом став здавати, скаржився на серце і майже не виходив з дому.
– Яка ж ти егоїстка! – сказала Соня. – От я нізащо не проміняю маму й тата на якогось татуйованого чоловіка !
Поліна могла б їй сказати, що, взагалі-то, це не її батьки, але вона не була жорстокою, нехай злилася на сестру, насправді її любила.
– Наглядай за ними, добре? – попросила вона.
Мама мала рацію – Поліна не встигла коли батько пішов засвіти . Вона вилетіла одразу, як дізналася, але все одно запізнилася.
Вдома її не було чотири роки, і вона здивувалася, як сильно змінилася мама: не те, що постаріла, а й уся якось зсохла, зігнулася ледь не навпіл.
– Прогресуючий артроз, – сухо повідомила Соня. – Поки ти там на пляжах засмагаєш, я тут за татом доглядала, а тепер ще й мама на мені. Тож не засуджуй – квартиру батьки на мене відписали.
Поліні було наплювати на цю квартиру, її набагато більше хвилювало, що тепер буде з мамою, але забута майже образа сколихнулася – і знову все названій доньці, а рідній нічого.
Через місяць вона повернулася до Толика – на той час, вони вже об’їхали декілько міст, і зупинятися поки що не збиралися. Він освоїв одну з мов програмування, наполіг на тому, щоб Поліна пройшла курси дизайнерів, сам їх оплатив, а потім вона якось зацікавилася створенням сайтів, і все в них пішло непогано.
Жити в теплих місцях їм подобалося, хоча вони ще не визначилися, де хочуть зупинитися, може, і на батьківщину повернуться.
Їхала вона з неспокійним серцем, весь час стояла перед очима мамина скорчена фігурка. Вона обіцяла собі, що щонайменше раз на рік приїжджатиме додому, але її планам не судилося збутися – спочатку вона зламала ногу перед самим вильотом, до того ж невдало: довго лікували, робили дві операції.
Після цього Толик раптом вирішив, що їм потрібно одружитися, а то його навіть у палату до неї не пускали, поки вона в лікарні лежала – хто він, не чоловік же?
Спочатку весілля, потім Толика запросили до Китаю на роботу, тож наступного разу вона змогла прилетіти тільки через три роки.
Двері не відчинилися її ключем, що було не дивно – замість старих, з потертою ручкою і звичними подряпинами, блищали нові, залізні.
Поліна попередила сестру, що прилетить (мама тепер рідко брала слухавку, зір у неї впав, та й сама вона з телефоном не справлялася, але Соня регулярно набирала Поліну і давала їм із мамою поговорити), тож у двері подзвонила сміливо.
Зустрів її незнайомий чоловік, високий імпозантний красень, вона навіть подумала, що двері переплутала. Але з-за його плеча показалося трохи перелякане обличчя старшої сестри.
– Поліно, як добре, що ти прилетіла! Заходь, заходь!
У квартирі все було по-новому, незнайомі меблі, інші шпалери, навіть запахи змінилися.
– Я до мами, – сказала Поліна, скинувши взуття і кинувши валізу біля порога.
– Почекай, – зупинила її Соня. – Мами тут немає.
Серце в Поліни похолоділо.
– Як немає?
Соня безпорадно подивилася на красеня, який так і не представився. Він простягнув Поліні руку і сказав:
– Сергій, чоловік Соні. Проходьте на кухню, ми торт спеціально купили, будемо чай пити.
На кухні Поліні розповіли, що мама зовсім здала – майже нічого не бачить, не ходить, а Соні треба працювати, тож довелося влаштувати її в пансіонат.
– Ти не думай, – гарячкувала Соня. – Це не якийсь будинок престарілих, платний пристойний заклад, їй там добре.
Торт їсти Поліна не стала – витребувала із сестри адресу пансіонату і поїхала туди.
Мама сиділа в кріслі, зовсім невпізнанна. На очах дивні окуляри в сіточку, дивиться телевізор.
– Мамо?
Поліні здалося, що її голос прозвучав по-дитячому тонко.
Мама обернулася.
– Поліна?
Вона кинулася на підлогу, обняла її ноги.
– Матусю, ну чому ти мені не сказала, що вона тебе сюди запроторювала!
Мама гладила її по сплутаному волоссю, усміхалася.
– Ну що ти, донечко, ніхто мене не запроторював, я сама так вирішила. Їй важко, робота, а тепер ще й чоловік…
І знову в душі сколихнулася стара образа.
– Ви завжди її більше любили, ніж мене, – випалила Поліна. – Але ж вона вам нерідна!
– Що ти, донечко, – перервала її мама. – Ну що ти таке кажеш!
– Ага, мене ви лаяли, а її хвалили, на мій день народження їй подарунки купували, а на її мені ні. Ви навіть квартиру на неї переписали!
Мама дивилася на неї, немов Поліні знову було п’ять, і вона не могла зрозуміти, як зав’язувати шнурки.
– Усе навпаки, дівчинко моя, усе навпаки, – тихо промовила вона. – Мені було так соромно, що я люблю тебе більше, ніж її, що все життя я намагалася загладити свою провину. І лаяла я тебе тільки тому, що боялася за тебе шалено! За неї теж боялася, але не так. І тато теж – ти ж читала його лист.
– Який лист?
– А хіба Соня тобі не віддала?Поліна похитала головою.
– Я поговорю з нею, – пообіцяла мама, і голос її став сухішим. – Ти не сердься, вона просто ревнує.
Поліна хотіла заперечити, але раптом у пам’яті почали спливати кадри. Вони з татом ідуть лікарнею, і він кожному зустрічному з гордістю каже – це моя дочка!
Мама заглядає до них у кімнату, поправляє ковдри, і довго стоїть над нею, дивиться, а Поліна прикидається, що спить, і не може зрозуміти, що мамі потрібно.
Тато плаче на її випускному, а на випускний Соні він не пішов – чергування було, туди тільки мама пішла. Мама кричить як божевільна, бо знайшла в неї цигарку, але ж Соня давно вже палить, батьки не можуть цього не помічати…
Обійнявши маму ще міцніше, Поліна сказала:
– Мамо, я заберу тебе звідси. Зніму квартиру, будемо разом жити.
– Не треба, люба, навіщо тобі це? І на тебе чоловік чекає, я ж усе розумію!
Поліна похитала головою – вона твердо вирішила.
Того ж дня вона зателефонувала чоловікові і все пояснила. Дивно, але він її не підтримав, теж взявся вмовляти залишити все як є, до мами можна частіше літати, та й усе, а догляд за нею краще в пансіонаті буде. Поліна образилася і кинула слухавку.
За тиждень вона розібралася з усіма справами – винайняла квартиру, перевезла маму, з роботою в неї і там було добре, можна з будь-якої точки світу працювати, яка різниця, в Китаї вона чи тут.
Татового листа в Соні вона забрала і ридала над ним усю ніч, ще більше переконуючись у тому, що чинить правильно.
– Дурепа ти, – сказала їй сестра. – Чоловіка твого китаянка охмурить якась.
Може, вона мала рацію – час минав, а він і не говорив про те, що хоче переїхати, відмовлявся роботою, проєктами, зобов’язаннями. Зідзвонювалися вони дедалі рідше, розмови їхні були дедалі різкішими. Та й часу в неї не було – робота, мама, дім та інші справи.
Звичайно, вона сумувала за чоловіком, але в глибині душі вважала, що все на краще – їй, як і мамі, ставили діагноз,що в неї не буде дітей , і вже чотири роки вони не могли зачати дитину.
Толика вона кохала по-справжньому і бажала йому щастя, а якщо вона не може подарувати йому радість батьківства, нехай це зробить інша. Тому вона не здивувалася, коли він перестав відповідати, поплакала, звісно, але ситуацію відпустила.
Дзвінок у двері пролунав так голосно, що вона здригнулася.
– Хто це? – почувся голос матері. – Соня приїхала?
Треба віддати належне Соні – вона раз на тиждень приїжджала провідати матір, навіть тепер, коли Поліна була з нею.
Поліна відчинила двері й мало не задихнулася – на порозі стояв Толик.
– Щось дружина не дуже рада мене бачити, я подивлюся! – усміхнувся він.
Поліна кинулася йому на шию.
– Ти наскільки приїхав? – запитала вона після бурхливих привітань, знайомства з мамою і належного чаю з тортиком.
Толя подивився на неї, немов Поліні було п’ять років, і вона не знала, як зав’язувати шнурки.
– Я назавжди, – сказав він.
І це було правдою. Він залишився з нею, а через рік її мама стала бабусею. Ця подія підбадьорила її, і хоч на ноги вона не встала, вела цілком-таки активне життя і з онукою Поліні допомагала.
– У нашій родині весь час трапляються дива, – примовляла вона.
Соня теж привела у світ дитину, а потім ще одну. Поліна так і не змогла пробачити її, але стосунки підтримувала. Заради мами.
