– Я більше не буду з вами жити! Вам все не подобається! — Яна дивилася на матір сердито й ображено. — Гаразд, у дитинстві: туди не ходи, того не роби, але зараз мені двадцять, мамо! Двадцять. Я вже два роки як повнолітня.
– А раз повнолітня, і з нами жити не бажаєш, шукай роботу, орендуй і оплачуй окреме житло. Ось тобі, донько, моя відповідь.
– Нічого собі! – Яна фиркнула. – То вчись, донько, не відволікайся на вечірки та гуляння, то йди працюй. А що з навчанням, неважливо, так? А як щодо того, щоб допомогти рідній дочці?
– Ти у нас самостійна дівчинка. Нашої поради не питаєш. – Підтримав маму батько. – А тому, щоб ми не втручалися у твої справи і не вчили тебе жити, ти можеш почати повністю самостійне життя.
Звісно, така ситуація Яну не зовсім влаштовувала. Мама не навантажувала її прибиранням і готуванням, тато оплачував комунальні рахунки, купував продукти і періодично переказував гроші на картку улюбленої доньки. Жити так було зручно і без клопоту. От якби ще батьки не лізли…
Але впертий характер не давав дівчині відступити.
Вона влаштувалася на роботу і орендувала невелику квартиру неподалік від університету. Тільки зараз вона відчула, що це таке, коли бракує грошей. Раніше Яна чула про це мимохідь: у розмовах в автобусі, у обговореннях спільних знайомих батьками або в численних телевізійних ток-шоу, де з екрану лунало: «Не вистачає грошей на найнеобхідніше».
Оплата за орендоване житло з’їдала більшу частину і без того не надто розкішної зарплати, а треба було ще купувати їжу, платити за проїзд та інші речі, що вимагали витрат.
Гучні вечірки, про які так мріяла дівчина, непомітно відійшли в її свідомості на другий план. Сама того не усвідомлюючи, вона вчилася цінувати зароблене, і деякі «причіпки» батьків вже не здавалися їй такими образливими.
Одного разу вона поверталася з роботи. Попереду йшли двоє юнаків, галасливо розмовляючи й час від часу кидаючи тупі та нецензурні жарти. Яна лише похитала головою: цікаво, що в них у головах. Невже там зовсім немає розумних думок?
Попереду, на сходах, біля якогось непрацюючого і безуспішно зданого в оренду магазинчика сиділа старенька. Яна часто бачила її тут. Бабуся іноді щось бурмотіла, що саме не розібрати.
Біля її ніг стояла бляшана банка, в яку перехожі зрідка кидали дрібні гроші. У століття безготівкових розрахунків мало в кого в кишенях виявлявся запас дзвінких кружечків або пом’ятих купюр невеликого номіналу.
Яна ж намагалася приберегти для старої жінки хоч кілька монет. Сама не знала, чому. Адже раніше навіть уваги не звернула б на жебрачку.
Втім, прошаком назвати бабусю було важко. Зношений одяг і бляшана банка біля ніг не могли приховати внутрішньої гідності цієї жінки. Вона вдячно кивала кожному, хто залишав гроші, і продовжувала терпляче сидіти на сірих бетонних сходах.
Хлопці, підійшовши до неї, презирливо пирхнули. А один з них ногою відкинув банку, що стояла біля сходів. Вона з гуркотом відкотилася. Поодинокі монетки розлетілися по асфальту.
Бабуся важко підвелася і поспішно почала підбирати гроші з землі. Пальці не слухалися її, але вона наполегливо продовжувала розпочате.
— Що ви робите, негідники! — Яна спалахнула і кинулася допомагати старій жінці.
Хлопці зареготали, кинули дівчині щось неприємне і продовжили свій шлях.
– Ось, візьміть. – Яна простягнула гроші старенькій. – І ще. Вона дістала з гаманця підготовлену купюру і простягнула жінці.
– Дякую. – Тихо відповіла старенька і підняла очі. Вони виглядали напрочуд молодо на її зморшкуватому обличчі. – Я тебе впізнала. Ти завжди кладеш сюди гроші. – Вона погладила пальцями пошкоджену банку.
— Зім’ялася. Доведеться шукати нову.
Її руки тремтіли. Дівчині здалося, що вона взагалі почувається не дуже добре.
— Ви далеко живете? — запитала вона.
Старенька похитала головою.
– Ні. Бачиш п’ятиповерхівки у дворах? Там і живу.
– Давайте я проведу. – Яна простягнула руку. – Вам, здається, важко буде дійти.
– Серце прихватило. Розхвилювалася. – Жінка важко сперлася на її руку. – Дякую. Я надовго тебе не затримаю.
У маленькій квартирі на третьому поверсі їм назустріч вибігли коти. Брови Яни здивовано піднялися вгору. Тварин було багато. Вона навіть збилася з рахунку.
– Дванадцять. — Помітивши її здивування, пояснила старенька. — Сама ніколи не думала, що у мене їх буде стільки.
– А навіщо вони вам?
– Не вони мені, дівчинко. Я — їм. Я їм потрібна. Без мене вони за..нуть. Капу і Люсю кинули на смітнику в пакеті лютою зимою. Я пішла виносити сміття і знайшла їх. Люся пищала, а Капа вже майже не дихала.
Пушинку я відібрала у хлопчаків, а Ромка приблукав біля магазину. Феня окотилася в підвалі. Довелося забирати її з кошенятами до себе, щоб не отруїли… Ти вважаєш, що я з’їхала з глузду?
– Ні, що ви. – Зніяковіла Яна. – Просто їх, правда, багато. Їх же треба годувати.
– Тому я й сиджу на вулиці. – Кивнула старенька.
З тих пір вони подружилися. Звучить дивно, але Яна не могла більше жити так, ніби нічого не сталося. До Олени Вадиміни, як звали її нову знайому, дівчина заходила час від часу.
Вона розповіла про бабусю у своїх соцмережах. І, на диво, серед злих і уїдливих коментарів раптом з’явилися людяні слова, добрі побажання та пропозиції допомоги. Потім їх стало більше.
– Донечко, – насторожено запитав тато, – навіщо тобі це все? Ти ніколи не була особливо затятою захисницею природи.
– Тату, любов до тварин тут ні до чого. Хоча… у нас вдома це ніколи не обговорювалося. Я навіть не думала, що ви можете дозволити завести в квартирі собаку чи кішку. Тому не питала. Тепер сама думаю, а чому?
Яна помовчала і додала:
– Олена Вадимівна, вона інша. Знаєш, вона сказала, що не їй потрібні кішки, а вона їм. Тату, це правда. Без неї кожна з них давно б заг..ула.
– Ну, що ж, тепер усіх забирати? — Мама знизала плечима. — Яночко, ти тільки поглянь, їх скільки.
– Забрати не кожен зможе. — Яна зітхнула. — Я, напевно, не змогла б. А допомогти, хоч трохи, не так вже й важко.
– Не важко. – Мати розвела руками. – Ти ж сама казала, що не вистачає грошей, що ми з татом у багато чому мали рацію. А тепер віддаєш ці гроші незнайомій людині. Яночка, тобі не здається, що ця стара бабуся тебе обманює.
– Мамо, я від своїх слів не відмовляюся. Просто Олена Вадимівна нікого не обманює. Якби я не написала про котів на своїй сторінці, ніхто б і не дізнався.
– Яночка, ти просто ще дитина.
– Я не дитина, мамо. І у мене є своя думка. Я ж не змушую вас з татом любити цих котів чи допомагати їм. А в моєму житті так вийшло. Я зустріла людину і зрозуміла, що вона живе не так, як жили ви, як збиралася жити я.
– То що ж тепер ти вирішила, що наб’єш свою квартиру кішками і будеш сидіти біля них? — обурився тато. — Таких, донько, раніше називали старими дівами. Тих, хто не міг вийти заміж і заводив кішок, як ліки від самотності.
– Мені нема чого наповнювати квартиру котами. – Різко відповіла Яна. – Я хотіла взяти одного, щоб Олені Вадимівни було легше, але господиня квартири проти. А погляди на це питання у нас різні. Не треба вважати мене маленькою чи дурепою, я давно виросла. І нічого поганого не роблю.
– Ти-то не робиш. — Тато зітхнув. — Але витрачати своє життя на все це… Доню, нам з мамою просто шкода тебе.
– Тату, не треба мене жаліти. У мене все добре.
Яна продовжувала допомагати Олені Вадимівні. Завдяки спілкуванню в інтернеті їй вдалося знайти нових господарів для чотирьох наймолодших котів. Тим самим кошенятам Фені, яких колись збиралися отруїти в підвалі.
Але вісім вихованців продовжували жити зі своєю колишньою власницею. Більшість із них за котячими мірками були вже зовсім старенькими, і бажаючих піклуватися про них не знаходилося.
Та й сама Олена Вадимівна за довгі роки життя зі своїми підопічними звикла до них і дуже за них переживала.
– Яночко, якщо зі мною щось трапиться, ти вже не кидай їх. Знаю, дівчинко, що прошу дуже багато. Але не уявляю, як вони виживуть без мене. А ближче тебе у мене нікого, виходить, і немає.
Яна соромилася запитати, чому жінка живе сама. Поки одного разу Олена Вадиміана сама не сказала з гіркотою:
– Адже, Яночка, у мене теж могла б бути онучка, така, як ти, але не склалося.
Тоді дівчина й дізналася, що єдиний син жінки розлучився з дружиною, бо, як виявилося, дітей мати не міг, а потім і зовсім пішов з життя під час виконання службового обов’язку.
Так вона й залишилася зовсім сама. З кішками. Не могла пройти повз чужу біду, залишити без допомоги слабких і беззахисних.
Одного разу вона, як завжди, прийшла до старенької, але двері ніхто не відчиняв. Яна зателефонувала сусідці.
– Вітаю! А ви не бачили Олену Вадимівну? Може, кудись пішла?
– Яна, це ти? Та ні, не повинна. Вона з самого ранку погано себе почувала. Ох, якби ж нічого не сталося. Зачекай, у мене є ключ.
Жінка лежала спокійно, наче спала. Її зморшки розгладилися, а на обличчі застиг умиротворений вираз. Кішки тупцювали поруч і здивовано нявкали.
– Господи, пішла з життя наша Олена Вадимівна. – Перехрестилася сусідка. Яна тихо заплакала. Їй ще не доводилося стикатися зі сме..ю.
– Як же тепер? Що треба робити? – Безпорадно повторювала вона.
– Яночка, дитинко, дивися, ось, на столі записка для тебе.
Крізь сльози Яна читала ретельно виведені старечою рукою літери.
Олена Вадимівна заповіла їй свою квартиру і просила не кидати напризволяще її мешканців.
«Тільки тебе можу попросити про це, моя дівчинко…» — читала вона, а сльози котилися й котилися з очей.
Яна ніколи не припускала, що за короткий час їй доведеться дізнатися стільки юридичних тонкощів. І несолодко довелося б дівчині, якби не Славко.
Зі Славком вона познайомилася, коли розмістила свій перший пост про котів. Він був одним із тих небагатьох, хто написав слова підтримки.
Спочатку вони почали спілкуватися, а потім і зустрічатися. Сім’я Славка відрізнялася від Яниної. У них завжди жили домашні улюбленці, і хлопець щиро любив тварин. Він допомагав волонтерам у притулках і вів активну діяльність у соціальних мережах. Саме з його допомогою вони влаштували чотирьох кошенят Фені.
Славко навчався на юриста, і його допомога та підтримка стали для Яни неоціненними в цей складний для неї період.
– Янка, це круто! — зраділа подруга Оля. — У тебе власна квартира! Попроси Славка віддати цих котів до притулку, і питання вирішене!
– Олю, ти що. Я не можу так. — злякалася Яна. — Я обіцяла Олені Вадимівні, що не покину їх.
– Але ж її більше немає. Нічого не дізнається. А квартирка вже твоя. Ти що, з глузду з’їхала, возитися з цими тваринами! А раптом вони ще довго проживуть?
– Знаєш, Олю, скільки проживуть, стільки проживуть. Не можу я так. Людина мені повірила. Та й їх шкода. Вони такі ласкаві.
– Ти говориш, як бабуся. – Усміхнулася Оля. – Тобі навіть твій батько про стару діву натякнув. Подумаєш, обіцяла. Поки у тебе там цей звіринець, до тебе й ходити ніхто не буде. І чоловіки розбіжаться.
– Олю, ти прекрасно знаєш, що у мене немає ніяких чоловіків.
– І не буде! — відрізала подруга. — Я цього не розумію. Ти вже вибач.
Батьки теж її не підтримали.
– Квартира — це добре, — мама нервово ходила по кімнаті. — Але якось це все надто неприродно, як у кіно. Залишити спадщину незнайомій людині.
– А що тебе дивує? – запитав тато. – Бабуся була божевільною. Задурила дівчині голову. Взяла з неї обіцянку і зруйнувала все життя.
– Чому зруйнувала? – спалахнула Яна. – Вона ж хотіла як краще.
– Своїм котам. — Мама обурено махнула рукою. — Не тобі, дурненька. Свою совість очищала. Коли їх набирала, не думала.
Від батьків дівчина вийшла дуже засмученою. Усі були проти неї, вважали дурною, пропонували вигнати котів на вулицю.
– Яно, зачекай! – Славко наздогнав її неподалік від будинку Олени Вадимівни. – Привіт! А я до тебе йшов. Ти що така?
– Славко, ти теж вважаєш мене дурепою? – Прямо запитала вона.
– Чому? – здивувався молодий чоловік.
– Через котів. Усі, і батьки, і подруги вважають, що погодившись із заповітом, я зіпсувала собі життя. Точніше, тим, що досі не вигнала їх на вулицю. Славко, може, ще не пізно відмовитися від цієї квартири?
– Відмовитися? – Славко дивився без докору і без насмішки. – Олена Вадимівна залишила їх тобі, бо бачила, що ти дуже хороша людина. У всіх інших випадках вони вже давно опинилися б на вулиці. Ну, або їх просто приспали б.
– Ти не засуджуєш мене за моє рішення?
– Ні. Зараз важко зустріти по-справжньому чесну та щиру людину. Я дуже радий, що познайомився з тобою. І знаєш, я знову написав на своїй сторінці історію про Олену Вадимівну, що вона пішла з життя. Відповіла жінка, вона готова забрати ще двох котів. Я саме за цим і йшов до тебе.
– Справді? Тільки, Славко, а раптом вона буде їх кривдити?
– Вона приїде, ми познайомимося, подивимося, ти не переймайся…
Коли вони одружилися, з ними залишилися жити чотири кішки з дванадцяти. Кота Ромку забрала сусідка.
– А що, він давно мені подобався. Ласкавий. Та й ви поруч, якщо що, не кинете.
Ще одного кота взяли батьки Славка.
– Мамі з татом не звикати. – Сміявся Славко. – Я все дитинство їх з вулиці носив.
Коли Яна повернулася з пологового будинку з маленьким Дмитром на руках, у коридорі, сидячи в ряд, її зустрічали Капа, Люся, Пушинка і Феня.
– Няньки готові! — засміявся Славко. — Або хто вони у нас?
– Привіт, — лагідно привіталася з ними Яна. — Скучили? Зараз покладу Дмитра спати і погладжу вас, мої хвостаті улюбленці!
