– Не чекай, що будеш тут жити як у Христа за пазухою, – голос вітчима різав тишу. – Твоя мати пішла з життя, і з її відходом закінчилися всі твої привілеї.
Я стояла в передпокої будинку, який колись вважала своїм, стискаючи ручку старої валізи. За три роки відсутності я стала тут чужою.
Геннадій Павлович височів переді мною – масивний, із важким поглядом людини, для якої влада була не просто звичним станом, а способом життя.
– Мені потрібно трохи часу, щоб зібратися з думками. Зараз у мене важкий період, – мій голос звучав тихіше, ніж хотілося б.
– Зібратися з думками? – він скривився в подобі посмішки. – У моєму домі я вирішую все, Анастасіє. Якщо залишаєшся, то будеш працювати. Після відходу матері все належить мені. Кожен цвях, кожен метр землі.
За його спиною виднілася вітальня – мамина гордість, прикрашена вишивками та фотографіями.
На комоді її усміхнене обличчя серед квітів теплиці, яку вона побудувала своїми руками, перетворивши на справу всього свого життя.
– Якщо вирішиш залишитися, – продовжив він, знімаючи дорогий піджак і кидаючи його на антикварне крісло, – будеш виконувати обов’язки прислуги. Готуватимеш, прибиратимеш, пратимеш. Як годиться.
У його інтонації відчувалося задоволення від власної влади.
– Прислуги? – луною повторила я, відчуваючи, як щоки починають горіти.
– Саме, – він попрямував на кухню і дістав із холодильника пляшку червоного – яке мама берегла для особливих випадків. – Твоя кімната нагорі залишилася недоторканою. Розташовуйся. Завтра отримаєш список справ.
Я піднялася сходами, де кожна сходинка зберігала спогади про те, як ми з мамою сміялися, пробігаючи повз одне одного.
Моя кімната справді застигла в часі: ліжко з клаптевим покривалом, книжкові полиці, письмовий стіл під вікном, яке виходить у сад.
Сівши на край ліжка, я дивилася на свої руки – огрубілі від роботи, з обламаними нігтями. Руки двадцятип’ятирічної жінки, яка втратила все: роботу в престижному видавництві, квартиру, стосунки з Максимом, який назвав наш зв’язок “прекрасною помилкою”.
У голові спливали слова мами, вимовлені спокійно, ніби це була звичайна розмова: “Усе буде твоїм, Настя. Я оформила документи”. Це було за місяць до її відходу. Вона боролася з хворобою, але продовжувала працювати до останнього дня, як капітан, який не залишає свій корабель.
Ми сиділи в саду під старою яблунею, пили морс зі смородини, і вона говорила так буденно: “Дім, земля, бізнес – усе за законом твоє”. Я тоді тільки відмахнулася – мама здавалася вічною. Через чотири тижні її серце, зношене роками праці, не витримало.
Я примчала з міста, але побачила лише її безтурботне обличчя.
Тепер, півроку потому, я повернулася в будинок, який став символом моєї поразки. Без грошей, без перспектив, з порожнечею всередині і зростаючою підозрою, що справи після її відходу розвивалися занадто швидко і дивно.
Бізнес, будинок – усе миттєво перейшло до Геннадія Павловича, якого мама завжди тримала на відстані, незважаючи на спільне прізвище.
З вулиці пролунав звук автомобіля, що під’їжджав. Я підійшла до вікна. Чорний “Рендж Ровер” зупинився біля ґанку.
З машини вийшли двоє: перший, у дорогому костюмі, активно жестикулював, щось пояснюючи вітчиму. Другий мовчки тримав шкіряну папку.
Вони увійшли в будинок, і незабаром із кабінету вітчима почулися приглушені голоси. Я безшумно спустилася сходами. Стара мостина зрадницьки скрипнула, але розмова не перервалася.
– …земля під теплицями тепер повністю в моєму розпорядженні, – самовдоволено заявив вітчим. – Переговори із забудовниками можна починати вже завтра.
– А документи на спадщину? – запитав гість. – Усе чисто з юридичної точки зору?
– Абсолютно, – розсміявся вітчим. – Хто буде копати? Донька? Та вона навіть не пам’ятає, які папери підписувала.
Кров застукала у скронях. Папери? Я нічого не підписувала, була в такому стані, що ледь розрізняла обличчя навколо.
Але всередині щось клацнуло, немов склався останній шматочок пазла. У голові прояснилося.
Я тихо піднялася назад, зачинила двері й видихнула. У голові зародився план – чіткий, холодний, що вимагає терпіння.
Я не збиралася бути служницею в будинку, побудованому моєю матір’ю. Я стану мисливцем, який вистежує здобич.
Якщо мама залишила заповіт – я його знайду.
Світ навколо став чіткішим, як перед грозою, наповнений електрикою. Я розуміла: починається гра, де на кону все, що мені дорого.
І я не збиралася програвати.
Ранок почався з гучного стуку в двері.
– Підйом! – голос вітчима вторгся в сон, як нежданий гість. – Сніданок за п’ятнадцять хвилин. І не забудь про теплиці.
Я одягнулася, зібрала волосся в пучок. У дзеркалі відбивалася не вчорашня розгубленість, а рішучість людини, яка знайшла мету.
На кухні Геннадій Павлович вивчав біржові зведення, потягуючи каву з маминої улюбленої чашки з незабудками. Цей жест завдав майже фізичного болю.
– Список справ, – він простягнув аркуш паперу, списаний розмашистим почерком. – І пам’ятай своє місце.
Я взяла список, намагаючись не видати тремтіння в руках. Прибирання, прання, готування, теплиці – повний набір обов’язків.
– Звісно, – відповіла я рівно, ніби погоджувалася подати чай.
Він здивовано підняв брову, вочевидь очікуючи опору.
– Що ж, чудово. У мене діловий обід у місті. Повернуся о третій. Щоб будинок сяяв.
Коли двері зачинилися, я відкинула список і почала методично обстежувати будинок – кімната за кімнатою, шафа за шафою.
Я знала мамині звички краще, ніж свої.
У її спальні тепер панував чужий смак: замість світлих штор – оксамитові драпірування, замість книг – колекція кришталевих фігурок.
Я перевірила кожну шухляду, заглянула під матрац – безрезультатно.
Кабінет вітчима виявився замкнений.
До обіду я встигла переробити більшу частину домашніх обов’язків, але думки все одно поверталися до головної загадки – куди міг зникнути мамин заповіт?
Геннадій Павлович повернувся явно не в дусі. Він жбурнув пальто на спинку дивана і пройшов на кухню, невдоволено принюхуючись.
– Що це за запах? – його обличчя скривилося, ніби він відчув щось гниле.
– Форель із прованськими травами, – відповіла я, продовжуючи помішувати соус із білого та естрагону.
– Форель?! – він гидливо подивився на мене. – Я терпіти не можу рибу. Викинь цю гидоту і приготуй що-небудь нормальне.
Я мовчки вимкнула плиту. Усередині клекотала злість, але зараз будь-яке зіткнення було б помилкою.
– І займися моїми сорочками, – додав він, відкриваючи холодильник. – Вони у ванній.
Кивнувши, я вирушила до ванної. Кошик для білизни був повний дорогих сорочок і шовкових краваток. Перебираючи речі, я випадково намацала в нагрудній кишені однієї з сорочок щільний прямокутник. Візитка: “Віктор Семенович Клопотенко, нотаріус”.
Це ім’я миттєво вдарило по пам’яті. Саме про нього мама говорила, коли згадувала заповіт. Сховавши картку, я завантажила пральну машину. План почав формуватися.
Увечері, коли вітчим влаштувався перед телевізором із келихом міцного, я взяла садовий інвентар і вирушила на подвір’я, роблячи вигляд, що збираюся привести до ладу клумби. Насправді мені потрібно було оглянути старий сарай, який мама називала своїм “архівом”.
Сарай був завалений садовим інвентарем і горщиками. У кутку стояла потемніла дерев’яна скриня, яку, судячи з усього, вітчим ігнорував. Відкривши кришку, я виявила садові рукавички, альбоми з гербаріями, журнали і на самому дні – звичайний ключ.
Я завмерла. Буфет! Мамин старовинний дубовий буфет у вітальні, який завжди був під замком, посилаючись на “сімейні реліквії”.
Повернувшись до будинку, я вдавала втому. Вітчим навіть не глянув на мене, коли я пройшла повз із відром і ганчіркою.
– Підлога у вітальні, – вимовила я нарочито байдуже.
– Тільки без шуму, – кинув він, не відриваючись від екрана.
Вітальня занурювалася в сутінки. Масивний буфет темнів біля стіни. Я обережно вставила ключ у замок – він підійшов ідеально. Дверцята відчинилися майже безшумно.
Всередині лежали акуратні стопки старих паперів, фотоальбоми, скриньки різних розмірів. Я квапливо переглядала документи, поки не намацала щільний конверт. Серце заколотилося так, що, здавалося, його стукіт розбудить увесь будинок.
Тремтячими руками я дістала вміст – копію заповіту. Пробігши очима текст, я відчула холодну рішучість.
“…усе майно, включно з будинком, ділянкою, тепличним комплексом, бізнесом “Мак” і банківськими рахунками, заповідаю єдиній доньці, Анастасії Ігорівні Онуфрийчук…”
Підпис – мамин, з її характерним розчерком. Але вона не встигла його офіційно оформити.
У конверті також знайшлася потерта аудіокасета з написом “Розмова з Іриною про спадщину”. Ірина Степанівна – мамин близький друг і довірена особа.
– Що ти там робиш? – голос вітчима злякав.
Я здригнулася, але встигла сховати знахідку за спиною.
– Просто… чищу полиці, – мій голос звучав майже природно.
– У темряві? – він увімкнув світло. Його погляд упав на відчинені дверцята буфета. – Хто дозволив тобі лізти туди?
– Шукала ганчірки, – збрехала я. – Мама зберігала тут господарські речі.
Він примружився, явно не вірячи жодному слову.
– Закрий це негайно і забудь про буфет. Це сімейні речі, і ти до них більше не маєш відношення.
– Звісно, – покірно відповіла я, залишивши ключ у замку. Конверт палив спину крізь светр.
Вітчим забарився, потім махнув рукою:
– Закінчуй і йди спати. Завтра продовжиш роботу.
Дочекавшись його відходу, я видихнула з полегшенням і дістала конверт. Тепер у мене був найважливіший козир. Але цього було недостатньо. Потрібні додаткові докази, щоб викрити фальсифікацію документів.
Я сховала конверт під мостиною у своїй кімнаті. План ставав дедалі чіткішим. Але найскладніше ще попереду – змусити вітчима розкрити правду.
Вранці я спустилася на кухню з диктофоном у кишені.
– Чим плануєш зайнятися сьогодні? – запитала я, наливаючи йому кави.
Геннадій Павлович відірвався від газети, здивований моїм інтересом.
– Відколи тебе хвилюють мої справи?
– Просто цікаво, – знизала я плечима, увімкнувши диктофон. – Ти ж тепер керуєш маминим бізнесом. Напевно, складно розбиратися у всіх цих сортах і технологіях?
– Не складніше, ніж поставити підписи в потрібних місцях, – усміхнувся він, відпиваючи каву. – До речі, непогано заварила.
– Дякую, – я зробила паузу. – Знаєш, учора я згадувала маму. Вона нічого не залишила мені? Може, десь припустилися помилки?
Вітчим завмер, його погляд став злим.
– Ні. Усе перейшло до мене як законного чоловіка. Така практика. Заповіт був тільки на мене.
– Дивно, – я сіла навпроти. – Мені здавалося, вона говорила про заповіт на мою користь.
Його рука здригнулася, крапля кави впала на газету, розтікаючись плямою.
– Повна нісенітниця, – відрізав він. – Ніякого заповіту для тебе не існувало.
– А якщо я знайду його?
Його обличчя змінилося – тепер переді мною був хижак, який відчув небезпеку.
– Що ти там відкопала? У буфеті рилася?
– Значить, ти знаєш про заповіт? – подалася я вперед.
Він схопився, нависаючи наді мною.
– Слухай уважно, дівчинко. Твоя матуся була наївна! Хто винен, що вона зберігала важливі документи де попало? Вона не встигла нічого оформити правильно. Я організував усе за лічені дні, поки ви з бабкою кидалися по ритуальних конторах!
Моє серце калатало. Він практично зізнався! Диктофон фіксував кожне слово.
– Ти підробив документи? – запитала я, зберігаючи спокій.
– Назвемо це творчим підходом до вирішення юридичних питань, – він розсміявся з холодним цинізмом.
– Ти думаєш, хтось повірить невдасі, яка повернулася з міста без копійки в кишені, проти шановного бізнесмена? У мене є зв’язки і гроші. А в тебе?
– У мене правда, – я піднялася на ноги. – І докази.
Він завмер, усвідомлюючи, що сказав занадто багато.
– Які ще докази? – процідив він, схопивши мене за руку.
– Справжня копія заповіту. Аудіозапис розмови мами з Іриною Степанівною. І тепер – твоє власне зізнання.
Я вивільнила руку і показала диктофон. Його обличчя спотворилося від злості.
– Ти… – він задихнувся від люті. – Ти нічого не доведеш! Я тебе знищу!
– Навряд чи, – відповіла я, задкуючи до виходу. – Гру закінчено, Геннадію Павловичу.
Він кинувся до мене, але я виявилася швидшою – вискочила з кухні, схопила куртку і вибігла з дому.
Насамперед я вирушила в міську нотаріальну контору до Віктора Семеновича.
Сивочолий чоловік із сумними очима впізнав мене відразу.
– Анастасія! – він піднявся з-за столу. – Я намагався знайти тебе після похорону, але ти немов зникла…
– Мій вітчим сам оформив фальшиві документи, щоб усе переписати на себе, – випалила я, простягаючи конверт із заповітом.
Він зблід, приймаючи документ тремтячими руками.
– Боже мій… Де ти знайшла це?
– У маминому буфеті, – я ввімкнула диктофон. – І в мене є його зізнання.
Віктор Семенович слухав запис, і його обличчя ставало дедалі рішучішим.
– Я допоможу тобі, – твердо сказав він, коли запис закінчився. – Твоя мати дійсно хотіла залишити все тобі. Але вона не встигла оформити документи. А потім мені пред’явили інший заповіт… Я подумав, що вона змінила рішення.
– Це підробка.
Після зустрічі з нотаріусом я відвідала Ірину Степанівну – мамину близьку подругу. Жінка зі сріблястим волоссям і добрими зморшками навколо очей розплакалася, побачивши мене на порозі.
– Настуню, рідна! Я так чекала, коли ти з’явишся…
Ми сіли на її затишній кухні, і я ввімкнула стару касету. Мамин голос, такий знайомий і живий, розповідав про плани, про заповіт, про те, що все має дістатися мені.
– Я завжди відчувала, що щось не так, – зітхнула Ірина. – Твій вітчим занадто швидко все оформив. Я навіть зверталася в поліцію, але там сказали – без прямих доказів нічого не зробити.
– Тепер у нас є докази, – я стиснула її руку.
Наступні два тижні перетворилися на справжню юридичну битву. Я найняла адвоката – молодого, але принципового Дмитра Валерійовича.
Ми подали позов про визнання заповіту недійсним і повернення майна законній спадкоємиці.
До матеріалів справи доклали оригінальну копію заповіту, аудіозапис із мамою, диктофонний запис зізнання вітчима і висновок експертизи.
Геннадій Павлович залучив дорогих юристів, використовував погрози, намагався підкупити суддю. Але факти були незаперечні.
На фінальному засіданні він виглядав зломленим.
– Усього цього могло не бути, – сказала я перед початком процесу. – Якби ти просто виконав мамину волю.Спеціально для сайту Stories
– Ти не уявляєш, із ким зв’язалася, – прошипів він. – Я ще повернуся.
Суддя відкашлявся і зняв окуляри, обводячи поглядом зал.
– Розглянувши всі матеріали справи, суд дійшов висновку, що документ, представлений паном Сушко як остання воля Олени Ігорівни, є підробкою, – його голос, спокійний, але чіткий, змусив мене вчепитися в підлокітники крісла.
– Суд відновлює справедливість.
Будинок, де я виросла, земля, на якій працювала мама, тепличний комплекс і квітковий бізнес “Мак”, створені її зусиллями, а також усі кошти на її рахунках – усе повертається законній спадкоємиці, як було зазначено в справжньому заповіті.
У залі пролунали оплески – прийшли працівниці з маминих теплиць, сусіди, друзі родини.
– Крім того, – продовжив суддя, – суд вважає докази шахрайства з боку громадянина Сушко достатніми для порушення кримінальної справи. Матеріали передано до слідчого комітету.
Геннадій Павлович звалився на лаву, закривши обличчя руками.
Я стою в центрі вітальні, яка знову стала моєю. Квітневе сонце пробивається крізь лляні фіранки – я повернула мамині, з вишитими волошками по краю, викинувши важкі портьєри вітчима.
Буфет відкритий – я розбираю сімейні фотографії для нового альбому.
Минуло три місяці з моменту судового рішення. Геннадія Павловича засудили за шахрайство в особливо великому розмірі.
Мамин бізнес повільно оживає – я повернула всіх співробітниць, яких він звільнив заради економії.
Ірина Степанівна допомагає з бухгалтерією, а Віктор Семенович став юридичним консультантом.
Учора я вперше за довгий час відвідала маму, принісши букет квітів із наших теплиць.
Я сиділа поруч із гранітним пам’ятником і розповідала про все, ніби вона могла чути кожне слово.
На комоді, як і раніше, стоїть фотографія – вона посміхається серед квітів, немов знає щось важливе. Я підходжу, поправляю срібну рамку.
– Мамо, – шепочу я, – я захистила те, що ти залишила мені. Я стала сильною завдяки тобі.
У теплицях зріє нова партія квітів для міського фестивалю. Життя триває.
Я більше не служниця. Я господиня. Я – Анастасія, і я повернула те, що належить мені по праву.Спеціально для сайту Stories
