Аліна ніколи не була вродливою і прекрасно це розуміла. Стосунки з протилежною статтю в неї, як наслідок, теж не складалися: ну хто всерйоз запросить на побачення таку, як вона? Ніс картоплею, очі широко розставлені, губи надмірно пухкі, а обличчя, навпаки, худе, волосся мишачого кольору. Та й фігура, чесно сказати, не дуже.
Аліна навіть сама називала себе “дошкою”. Спочатку ображалася на це прізвисько, яким її нагородили ще в сьомому класі, потім звикла. А потім і зовсім стала сама його вживати.
На обличчі в неї часто траплялися висипання, що не місяць, то нова біда. Аліна навчилася зводити вугрі гірчицею, але вони, як на зло, лізли знову й знову, не бажаючи залишати її в спокої. Зрештою, і до них Аліна звикла – іншого вибору просто не було. Ну не позбутися їх, ну ніяк, що тут зробиш?
Вона закінчила школу із золотою медаллю, вступила до хорошого, престижного університету на перспективну професію – вирішила, що якщо вже не може влаштувати особисте життя, то треба хоча б влаштувати кар’єру.
Посміхалася про себе: може, гроші зможуть-таки замінити кохання? Але потай все одно плекала в серці крихітну, точно атом, надію на особисте щастя.
Вголос же, у розмовах із подругами та однокурсниками, завжди презирливо фиркала:
– Та не хочу я заміж! Мене взагалі ця ідея не приваблює! Я про інше думаю.
Звичайно, вона закохувалася кілька разів – завжди нерозділено. І ніколи не зізнавалася відкрито в почуттях, лише здалеку спостерігала за об’єктом нічних мрій. Просто підійти і сказати правду – боялася. Знала, що відкинуть. А раз так, то навіщо зайвий раз робити собі боляче?
Час минав, усіх подруг уже давно розібрали заміж, а Аліна так і залишалася самотньою. І потихеньку навіть та крихітна надія починала йти- тяжко, у болісній агонії та жорстокому болю. Іноді Аліна не витримувала, згорталася грудочкою на килимі у своїй спальні й ридала, вила, немов поранений вовк.
Одного разу це побачила мама, яка зайшла невчасно в гості. Злякано кинулася до неї, затрясла за плече.
– Аліночко! Донечко! Що з тобою?! Швидку викликати?!
– Відчепись! – заволала Аліна. – Залиш мене в спокої!
– Що з тобою, сонечко? – не вгамовувалася мама.
Аліна підняла заплакане, опухле від сліз обличчя.
– Зі мною все погано, мамо! Навіщо ти мене взагалі, таку потвору, на світ привела?! Кому я потрібна, така страшна?!
Мама слабко посміхнулася, сіла на підлогу поруч і ласкаво погладила по зібраному в хвостик волоссю.
– Дурненька! Як це – навіщо ? Щоб любити!
– Угу, – похмуро схлипнула Аліна. – Тільки от ніхто, крім тебе, мене не любить. І навряд чи полюбить.
– Ти про чоловіків, чи що? – з удаваним полегшенням вигукнула мама і махнула рукою. – Уф, знайшла, про що переживати, донечко. Ну їх, цих чоловіків, знаєш, куди? Говорити не буду – непристойно!
– Угу. Тобі-то добре, у тебе хоч тато був. Цікаво, я в нього таке опудало?
– Ти не опудало. Ти дуже мила дівчина. Не вигадуй! А батько твій… – Вона важко зітхнула. – Чесно сказати, краще б його й не було. Козел ще той. Про одне не шкодую тільки: що ти в мене з’явилася. А так… та очі б мої його не бачили ніколи!
Аліна тремтячими пальцями стерла зі щік сльози, з вимученою посмішкою подивилася на маму.
– Ти не для чоловіків живи, ти для себе живи, – продовжила та. – Для себе жити куди цікавіше, ніж когось у побуті обслуговувати. Так-так! У шлюбі треба за чоловіком, як за маленькою дитиною, бігати! Нічого вони самі не можуть, навіть шкарпетки в кошик покласти самостійно!
– Прямо вже й не можуть? – недовірливо буркнула Аліна.
– Так, прямо й не можуть. А якщо ти чоловіка обслуговувати не будеш, на тебе всі косо дивитися стануть. Мовляв, погана дружина, навіть поїсти не приготує… А для себе жити – краса! Будь-яке хобі, будь-яке захоплення, будь-яка, як то кажуть, хотілка. Сама собі заробила, сама витратила, куди хочеш, ні перед ким звіту тримати не потрібно… Краса!
Аліна задумливо перебирала пальцями край домашньої футболки. А може, мама каже правду? Може, й справді не варто шкодувати про те, що не виходить, і зосередитися на тому, що справді важливе й необхідне?
– А що, батько й справді був… – Вона зніяковіла. – Ну… Козлом?
– Ха! Ще яким! – засміялася мама. – Таких смердючих ще пошукати!
Аліна свого батька не знала – він кинув їх, коли їй було лише три роки, залишивши лише неясні спогади. За все її життя він не з’явився жодного разу, аліменти теж не перераховував, хоча деколи в сім’ї становище було тяжке.
Але мама – горда! – жодного разу не подала до суду, всі важкі часи вивезла на собі, на своєму горбі, хоча працювати інколи доводилося у двох, а то й трьох місцях. Іноді вона брала замовлення на пошиття одягу і цілими ночами сиділа за машинкою.
Аліна пам’ятала, як вставала і бачила її, втомлену, з нитками, тканиною і ножицями. Їй було шалено шкода маму, і вона щоразу давала собі обіцянку, що вона виросте, здобуде освіту, і мамі більше ніколи не доведеться так надриватися.
– А ти його кохала? – запитала Аліна. – Хоча б трохи? На самому початку?
Мама знизала плечима.
– Хм… не знаю. Симпатія сильна була, це так. Але от щоб прямо кохати… не знаю. Погубив він моє кохання!
“Значить, усе-таки кохала”, – зробила висновок Аліна. А значить, нехай і маленьке, нехай і недовго, але щастя в її житті було. Щоправда, всі спільні фотографії з батьком мама знищила майже одразу після його відходу, не залишивши жодної. І взагалі всі речі, які так чи інакше були з ним пов’язані, викинула або віддала.
Але все ж вона була колись щаслива і знає, що це таке – взаємне кохання. Може, й Аліні колись усе-таки випаде таке щастя?..Із цією думкою Аліна й жила.
Закінчила університет як і школу, з червоним дипломом – майже одразу знайшла хорошу роботу, в яку поринула з головою. Не помічала нічого навкруги, все життя присвятила кар’єрі та професійному розвитку.
Одного разу, в розпал одного з робочих днів, їй зателефонували з незнайомого номера. “Знову реклама”, – з роздратуванням подумала Аліна і скинула дзвінок. Але за хвилину телефон завібрував знову – і з тим самим номером на екрані. Вона розлютилася, схопила слухавку.
– Алло? Що вам потрібно? – запитала сухо, упевнена, що зараз почнуть пропонувати кредитну картку чергового банку або якийсь холодильник із “нечуваною знижкою тільки сьогодні!”
– Курцева Аліна Павлівна? – запитав серйозний чоловічий голос.
– Так. Це я, – Аліна насупилася. – Що вам потрібно?
– Я Биков Віталій Олександрович, нотаріус. Ваш батько пішов з життя. Ви єдина спадкоємиця.
Аліна повільно зняла руку з мишки робочого ноутбука.
– Як? Спадкоємиця чого?
– Квартири. Ви можете під’їхати сьогодні за адресою вулиця Степана Бандери вісім?
– Можу… але навіщо?
– Щоб вступити в права спадкування, звісно ж, – м’яко, терпляче відповів Биков Віталій Олександрович.
Аліна погодилася.
Спадкоємців у батька й справді більше не було, тільки донька, яку він покинув багато років тому. А йому квартира залишилася від діда, якого Аліна теж ніколи не бачила, знала тільки, що він був якимось великим чиновником. Власне, і нерухомість відповідала: простора чотирикімнатна в центрі.
Аліна ходила по квартирі з розширеними від подиву очима, ніяк не бажаючи вірити в те, що відбувається. І це все тепер – її? Та ні, цього не може бути, це сон! Або якийсь жарт… Так! Напевно, її розігрують, і ось зараз вискочить ведучий шоу і весело, посміхаючись у всі свої білосніжні тридцять два, радісно закричить щось на кшталт: “Вас знімають, он у тому кутку камера, помахайте ручкою!”
Але ніхто не вискакував. Аліна кілька разів обійшла квартиру, зазираючи в усі кути, ще раз переглянула документи на право власності, по складах прочитала прізвище, ім’я та по батькові, дату і місце народження. Так, це точно вона – Курцева Аліна Павлівна, єдина і повноправна господиня цих казкових квадратних метрів!
Увечері того ж дня Аліна влаштувала новосілля. Запросила маму, подруг і деяких колег з роботи. Посиділи на кухні, випили хорошого, дорогого напою з не менш дорогим сиром – Аліна вирішила не заощаджувати на частуваннях, тим паче, що фінансова подушка в неї була хороша – і розійшлися.
А через тиждень її раптом запросили на побачення. І хто – співробітник із сусіднього відділу, який раніше ніколи не звертав на неї уваги! Аліна здивовано дивилася на нього.
– Я не помилилася? На побачення сходити?
– Так, – з радісною посмішкою кивнув той. – Саме на побачення. Якій кухні ви віддаєте перевагу? Італійській, французькій, азіатській?
– Українській, – розгублено сказала Аліна.
З чого він раптом вирішив запросити її в ресторан? Вона насилу вірила, що це все всерйоз.
– Добре! Знаю один чудовий ресторанчик, називається “Борщ!”. Там тільки національна кухня. Щоправда, далеченько, але це не страшно, я на машині. То що – домовилися?
Аліна знизала плечима.
– Ну давайте сходимо…
– От і чудово!
Він пішов у явно гарному настрої, а Аліна мимоволі задумалася: а раптом це запрошення якось пов’язане зі спадщиною? Адже раніше вона була неприкаяна, а тепер – зі своєю житлоплощею, та не аби якою! Надто вже підозріло все збіглося!
Але вона відмахнулася від цієї думки. Та навіть якщо так, що з того? Що заважає їй сходити в ресторан із дивною назвою “Борщ!” і насолодитися проведеним часом?
Увесь вечір Вадим – той самий життєрадісний співробітник – мило посміхався й активно залицявся, не скупився на компліменти, казав, яка вона гарна, і як він її одразу помітив, щойно влаштувався на роботу.
– Чому ж тоді раніше не підійшли? – награно здивувалася Аліна. – Взяли б та й сказали, як є.
– Я соромився, – зніяковіло посміхнувся Вадим.
Дуже хотілося вірити його словам і компліментам. І після двох келихів, коли в голові попливло, приємно закружляло, Аліна вирішила: нехай буде що буде! Через квартиру так через квартиру! Вона сміялася на весь голос над безглуздими, часом недоречними жартами Вадима, щосили корчила йому оченята і фліртувала, як уміла.
До біса все! Вона нарешті запрошена на побачення!
Щастя тривало тільки до ранку. Аліна вирішила прийти на роботу раніше: були деякі недороблені вчора справи. Проходячи повз кімнату відпочинку з двома туго набитими папками, вона почула голос Вадима. Він явно говорив із кимось телефоном. Завмерла, прислухалася.
– Та ти б знав, як мені було! – зі сміхом розповідав він. – Ця крокодилиха сидить навпроти і стріляє в мене очима. А мені так гидко, що здається – зараз блювотні маси підуть! Але сиджу і вдаю, що вона мені справді подобається… Що? Як це – для чого? У неї хата знаєш яка? Шикарно-розкішна! Моя Лерка позавчора до неї на новосілля ходила, розповідала. Так такі хороми!.. Так… Так… Звичайно! Ми з нею одразу вирішили, потім усю ніч обмірковували. Я її окручу і половину відтяпаю… Та вийде все, я тобі кажу!
Аліна відчула, як їй раптово стало жарко. Ось як, значить? Вона зрозуміла, про яку Леру він говорив: про Алініну найкращу подругу… Яка виявилася найлютішим ворогом.
Вона стояла перед дверима і розмірковувала, як вчинити: плюнути Вадиму в обличчя зараз чи потім? Може, потрібно погратися з ним, нехай думає, що його план успішно йде своєю чергою? Раптово зіграла звірина лють. Аліна ривком відчинила двері, втупилася, не кліпаючи очима на Вадима.
– Та пішов ти! – крізь зуби проричала вона. – Нічого в тебе не вийде.
Вадим завмер, злякано дивлячись на неї, не в силах вимовити ні слова.
Увесь день Аліна рвала й метала, планувала подавати заяву на звільнення, але передумала: чому вона має втрачати хорошу роботу через якогось недоумка і його відьму?
І з сумом подумала, що тепер точно потрібно тримати вухо гостро. Усе-таки права була мама: краще бути самій.
