– У мене тут усе підбито, – заявила свекруха, розмахуючи чеками за півроку.
Юля завмерла з чашкою в руках. Ці “розмови” почалися два тижні тому, і щоразу ставали дедалі напруженішими. Варвара Сергіївна вважала, що ми заборгували їй грошей за проживання, ми, зі свого боку, вважали, що це нахабство – просити понаднормово.
Адже ми не жили в неї на шиї, а оплачували рахунки.
– Варваро Сергіївно, ми ж уже обговорювали, – сказала Юля і брязнула чашкою . – Це спадок від моєї бабусі.
– Ось саме! – Свекруха багатозначно підняла палець. – Ти отримала квартиру просто так, у спадок, а ми з чоловіком усе життя на свою горбатилися. І що тепер? Ви в мене півроку жили, їли-пили, комуналку я за вас платила.
– Але ви ж самі запропонували пожити у вас, поки ремонт, – Юля відчула, як починають тремтіти руки. – Та й не платили ви за нас комунальні, ми самі платили. Іноді навіть переплачували.
– Запропонувала пожити, так, – кивнула свекруха. – По доброті душевній! А ви що? В’їхали і мені тепер нічого не винні? Я все підрахувала! Квартира тепер буде наша спільна! Не відкрутишся.
У передпокої клацнув замок – повернувся з роботи Павло. Варвара Сергіївна миттєво змінила тон:
– Синку, ми тут саме з Юлею розмовляємо. Присядь, справа серйозна.
Павло стомлено опустився на стілець. Він уже тиждень спостерігав, як мати методично мучить дружину причіпками й натяками.
– Мамо, давай без цього. Ми ж домовилися.
– Ні вже! – Варвара Сергіївна дістала з папки списаний аркуш. – Ось, дивіться. За півроку проживання: комунальні платежі – десять тисяч, продукти – приблизно сорок тисяч, і це я ще скромно порахувала.
– Мамо!
– Не перебивай! Так от, якщо перевести цю суму у квадратні метри…
Юля піднялася з-за столу.
– Варваро Сергіївно, вибачте, але мені потрібно подзвонит.
Вона вийшла в передпокій, дістала телефон і набрала номер Свєти, сестри чоловіка:
– Свєто, привіт. Тут таке коїться! Можна до тебе приїхати? Просто зараз.
– Давай, звісно, приїжджай, – у голосі Світлани звучало співчуття.
Юля накинула куртку і вийшла, залишивши свекруху з її розрахунками. На вулиці моросив дощ, але йти до метро було недалеко. У голові крутилися спогади піврічної давнини.
Тоді вони з Павлом були щасливі – несподіваний спадок від бабусі вирішив їхнє житлове питання. Однокімнатна квартира потребувала ремонту, але це були приємні клопоти. Варвара Сергіївна сама запропонувала пожити в неї:
– Дітки, куди ви по знімних кутах будете поневірятися? Живіть у мене, місця всім вистачить.
Юля пам’ятала, як щиро дякувала свекрусі. Кожні вихідні вони з Павлом їздили на свою квартиру – клеїли шпалери, фарбували стіни. Варвара Сергіївна навіть допомагала вибирати штори та світильники. Що змінилося?
Світлана жила в сусідньому районі. Відчинивши двері, вона мовчки обійняла невістку:
– Розповідай.
– Не можу зрозуміти, що відбувається. Твоя мама будує якісь дивні плани на нашу квартиру. Вважає, що ми їй винні мало не половину житлоплощі за те, що жили в неї.
– А Павло що?
– Захищає мене, звісно. Але перед мамою боїться, ти ж знаєш.
Свєта похитала головою:
– Слухай, тут така справа. Мама вчора до юриста ходила.
– Що?
– Так. Микола Петрович, він тут недалеко приймає. Вона йому вже десять тисяч віддала за консультацію.
Юля опустилася на диван:
– Господи, до юристів дійшло вже. А що він сказав?
– Він їй якісь документи складає. Каже, можна спробувати через суд частину квартири вимагати. Мама там цілу папку зібрала – чеки з магазину за всі півроку, квитанції за комуналку. Навіть графік склала, хто скільки разів душем користувався.
– Але це ж маячня! Квартира дісталася мені у спадок, ми там навіть не жили, коли у вашої мами залишалися.
Світлана зітхнула:
– Я розумію. Але мама останнім часом сама не своя. Знаєш, вона ж двадцять років збирала на свою квартиру. Працювала на двох роботах, економила на всьому. А тут ти отримуєш житло просто так, у спадок.
– І що тепер? Забрати в мене квартиру?
– Ні, звісно. Але маму ніби переклинило. Вона вважає несправедливим, що молодим усе дістається легко.
У двері подзвонили. На порозі стояв стривожений Павло:
– Я так і думав, що ти тут.
Світлана пішла на кухню, залишивши їх удвох.
– Пробач за маму, – Павло сів поруч із дружиною. – Я не думав, що вона так серйозно налаштована.
– Павло, вона до юриста ходить. Хоче через суд на нашу квартиру претендувати.
– Знаю. Я бачив квитанцію про оплату. Десять тисяч за першу консультацію, уявляєш?
– І що тепер робити?
– Для початку поговорити з цим юристом. Дізнатися, що він там мамі наобіцяв.
Увечері Варвара Сергіївна зателефонувала синові:
– Павло, я тут подумала, може, ви квартиру здавати будете? А гроші навпіл – вам і мені? Усе-таки я вас півроку утримувала.
– Мамо, припини. Ніхто нікого не утримував. Ми з Юлею обидва працюємо, продукти купували, тобі гроші давали.
– Нічого ви мені не давали! – у голосі Варвари Сергіївни задзвеніли сльози. – Я всі чеки зберегла! Микола Петрович сказав, що за законом ви мені винні тепер.
– Який закон, мамо? Немає такого закону! Ти десять тисяч цьому юристу віддала, а він тобі що обіцяв? Що можна відсудити частину квартири за те, що ти нас прихистила?
– Не кричи на матір! Я ще не все розповіла Миколі Петровичу. Там є нюанси.
Павло втомлено зітхнув:
– Добре. Давай завтра разом до нього сходимо. Хочу подивитися на цього фахівця.
Наступного дня в офісі юриста зібралися всі учасники цієї історії. Варвара Сергіївна прийшла із заповітною папкою документів, Павло з Юлею трималися разом, а Світлана вирішила підтримати невістку.
Микола Петрович, представницький чоловік у дорогому костюмі, явно не очікував побачити всю сім’ю разом:
– Варваро Сергіївно, ми ж домовлялися про індивідуальну консультацію. Хто це?
– Це мій син, його дружина і моя донька. Вони теж хочуть розібратися в ситуації.
– Так, хочемо, – Павло подався вперед. – Розкажіть, на підставі яких законів моя мати може претендувати на квартиру, отриману моєю дружиною у спадок?
Юрист відкашлявся:
– Бачте, ситуація неоднозначна. Варвара Сергіївна надала документи, що підтверджують витрати на утримання молодої сім’ї.
– Які документи? – Павло дістав телефон. – Ось виписка з моєї картки. Щомісяця перекази мамі – на продукти, на комуналку. Ми не сиділи на її шиї.
– Цього мало! – Варвара Сергіївна почала розкладати свої папери. – Ось, дивіться: лічильники води, електрика, газ. Усе зросло вдвічі, коли вони в мене жили. А готування? А прибирання? А знос меблів?
Світлана не витримала:
– Мамо, ти себе чуєш? Який знос меблів? Ти ж сама їх покликала! Казала: живіть скільки потрібно!
– А я думала, вони вдячні будуть! – Варвара Сергіївна повернулася до юриста. – Ось, Миколо Петровичу, поясніть їм про моральну шкоду.
Юрист почав перебирати папери:
– У цьому випадку, з огляду на всі обставини, потрібно підготувати додаткові документи. Це потребує часу і, відповідно, додаткових витрат.
– Скільки? – різко запитав Павло.
– Ну, попередньо, тисяч двадцять. І це тільки за підготовку.
– А гарантії? Що за законом належить моїй матері?
Микола Петрович зам’явся:
– Гарантій, звісно, ніхто дати не може. Але ми підготуємо позов.
– На якій підставі? – Павло встав. – Яка стаття закону говорить, що можна претендувати на чужу квартиру за те, що люди в тебе пожили?
– Молодий чоловік, право – складна матерія.
– Немає такої статті, – відрізав Павло. – Ви просто розводите мою матір на гроші. Скільки вона вам уже заплатила?
Варвара Сергіївна зблідла:
– Синку, але він же фахівець.
– Мамо, прокинься! Він не фахівець зовсім. Павло замовк, підбираючи цензурне слово. – Немає жодних законних підстав для твоїх претензій. Взагалі жодних! А ти вже скільки нервів вимотала і собі, і нам!
Юля тихо додала:
– Варваро Сергіївно, ми ж сім’я. Навіщо все це?
У кабінеті повисла важка тиша. Юрист почав складати папери:
– Я бачу, вам потрібно обговорити ситуацію в сімейному колі. Може, прийдете іншим разом.
– Ні, – Павло був непохитний. – Ми нікуди не прийдемо. І мама не прийде. А ви повернете їй гроші за липові консультації.
– Дозвольте, але це незаконно. Я брав гроші за послуги, а не просто так.
– Не дозволю. Або повертаєте гроші просто зараз, або я пишу скаргу . І заяву в поліцію – за шахрайство.
За десять хвилин вони вийшли з офісу. Варвара Сергіївна тримала в руках повернуті десять тисяч і мовчала. На вулиці почав накрапати дощ.
– Може, зайдемо куди-небудь? – запропонувала Світлана. – Поговоримо спокійно.
У невеликому кафе вони зайняли столик у кутку. Варвара Сергіївна все ще мовчала, механічно розмішуючи цукор у чашці.
– Мамо, – Свєта обережно торкнулася її руки. – Розкажи чесно, що відбувається? Ти ж не через гроші це затіяла?
Варвара Сергіївна підняла очі:
– Ви не розумієте. Я все життя економила. Відкладала кожну копійку. Коли ваш батько пішов, залишилася одна з двома дітьми. Квартиру в іпотеку взяла, платила п’ятнадцять років. А тут приходить твоя дружина і отримує квартиру просто так, у спадок.
– І що? – обурилася Юля. – Ви ж знаєте, як я бабусю любила. Як за нею доглядала останні роки.
– Знаю, – Варвара Сергіївна відвернулася до вікна. – Але в мене ніколи не було багатих родичів. Ніхто мені нічого не дарував і не заповідав.
– Мамо, – Павло присунувся ближче. – Ти тому почала рахувати кожну ложку супу, яку ми в тебе з’їли? Із заздрощів?
– Не із заздрощів! – Варвара Сергіївна сплеснула руками. – Я злякалася.
– Чого?
– Що ви тепер заживете своїм життям. У вас своя квартира, свій кут. Забудете про мене.
Світлана похитала головою:
– Мамо, ну хто тобі таке сказав?
– Ніхто. Але я ж бачу, молоді зараз інші. Їм батьки не потрібні. У Лідії Іванівни син уже три роки не дзвонить, відколи свою квартиру купив.
– Мамо, – Павло взяв її за руку. – Ми не Лідії Іванівни син. Ми тебе любимо. І будемо любити, навіть якщо переїдемо на інший кінець міста.
– Правда? – У голосі Варвари Сергіївни прозвучала надія.
– Правда, – твердо сказала Юля. – Але й ви нас любіть. Без претензій, без рахунків, без юристів.
Варвара Сергіївна дістала хустку:
– Соромно мені. Стільки грошей цьому пройдисвітові віддала. А головне – вас змучила.
– Нічого, – посміхнулася Світлана. – Зате тепер усі одне одного краще розуміти будемо.
– Дівчатка, – Варвара Сергіївна подивилася на доньку і невістку. – Вибачте мене. І ти, Юленька, особливо вибач. Адже я справді рада була, коли ви у мене жили. Готувала вам, дбала.
– І ми були раді, – щиро відповіла Юля. – Дякую вам за все. Справді.
Додому поверталися разом. Біля метро Варвара Сергіївна раптом зупинилася:
– Павло, Юлю, приходите в неділю на пиріжки? Я ваші улюблені, з капустою спечу.
– Прийдемо, – Павло обійняв матір. – Обов’язково прийдемо.
За тиждень Варвара Сергіївна зателефонувала Світлані:
– Уявляєш, заходжу сьогодні в магазин, а там Лідія Іванівна. Почала мені про якісь свої суди розповідати, про те, як із дітей гроші за проживання вимагати. А я їй кажу:” ні, Лідію Іванівно, не будемо ми з вами більше на ці теми розмовляти. У мене інші інтереси з’явилися.”
– Які, мамо?
– Онуків хочу няньчити! – розсміялася Варвара Сергіївна. – Нехай Павло з Юлею поквапляться. Ось де справжнє багатство, а не у квартирах і судах.
