Оксана кинула Петра. Повернулася додому під ранок і заявила:
– Усе, любий. Я йду. Зустріла кохання всього свого життя, чоловіка, з яким буду щаслива.
– А я? Як же я?
– А що ти? Хочеш – теж будь щасливий. Я-то тут до чого?
Оксана знизала плечима і почала збирати речі.
– Так, одяг найнеобхідніший на перший час заберу зараз. Зимове – потім.
-Оксано! Так ти що, зрадила мене? – нарешті запитав ошелешений Петро.
– Ну так, – здивовано подивилася на нього Оксана. – Дивно, що ти цього досі не зрозумів.
– Але з ким?!
– З Антоном. Справжній чоловік! – очі Оксани заблищали. – Не те, що ти.
– Я теж справжній! Ти ж сама казала! – у розпачі заперечив Петро.
– Я помилялася.
Оксана грюкнула дверима, а Петро залишився один у порожній хаті. Години дві він сидів на краєчку ліжка, а потім раптом теж схопив сумку, покидав до неї деякі речі, викликав таксі й поїхав на вокзал.
Оксана була першою красунею в їхньому містечку. На неї задивлялися всі, але дісталася Оксана Петру. Він її викрав. Просто підстеріг біля роботи на машині, запропонував довезти до будинку, а сам – по газах і на вокзал. Поки дівчина не встигла нічого зрозуміти, заштовхнув у поїзд, що відходив, і відвіз на море відпочивати.
– Ти такий раптовий і непередбачуваний, – муркотіла через тиждень Оксана.
Дівчина оцінила такий романтичний вчинок. Адже нікого – зовсім нікого! – з її знайомих не викрадали і не відвозили на море.
– Чи то ще буде! – пообіцяв Петро.
І точно: після повернення він повів Оксанку РАЦС.
Розслаблена сонцем і морем, дівчина погодилася вийти заміж.
Але сімейне життя не склалося. Адже Петро як думав: він працюватиме (благо, заробляв більш ніж пристойно), а Оксана – вестиме господарство. Ні, якщо захоче – нехай теж працює. Але щоб борщ і котлети завжди були на столі!
А Оксана як думала: вийде заміж, кине роботу, займатиметься собою і прикрашатиме своєю присутністю світ. І в цьому світі немає місця борщам і котлетам – тільки селері й авокадо!
Трохи різні бажання, згодні? Тож їм довелося шукати компроміс. Оксанку, звісно, після того, як Петро її викрав, звільнили. А на новій роботі вона домовилася на півставки. Тож півдня прикрашала собою офіс, а півдня – будинок Петра.
– Мамо, обід готовий? А то Петро скоро прийде! – вередувала Оксана, підпилюючи нігті.
– Так, донечко, скоро все готово буде!
– Поквапся, тобі ще потрібно піти звідси непомітно.
Так-так, ви все правильно зрозуміли. Головною кулінарною здібністю Оксанки було поїдання салатиків. А ось готуванням займалася її мати. Тільки Петру це було невідомо. Він же цілими днями працював як проклятий, щоб порадувати свою Оксаночку новими вбраннями і прикрасами.
Але сталося страшне: Петро невдало впав – і обидві ноги зламав і загримів у лікарню.
Оксаночка до нього заходила рідко: мовляв, від лікарняних запахів їй стає погано. Петро сумував, і це дуже засмучувало його лікаря і колишню однокласницю – Оленку.
– Петро, тобі потрібні позитивні емоції, тільки тоді ти швидко зможеш одужати. А так – проваляєшся в лікарні ще місяць.
– Оленко, а що це ти так турбуєшся про мене? У мене дружина для цього є!
– Так-так, і де твоя дружина? Три тижні в лікарні лежиш, а її ніхто жодного разу не бачив!
– Їй лікарняні запахи не подобаються, от і не приходить.
– Який ти дурний, Петро, – хитала головою Олена.
Оленка була не красуня, просто звичайна дівчина. Симпатична, добра, уважна, недурна – але натовпи чоловіків за нею не бігали і в чергу вести в РАЦС не шикувалися. Був, щоправда, один, але Оленка його не любила. Вона з шостого класу була таємно закохана в Петьку. А той і не здогадувався.
– Моя Оксаночка краще готує, – заявив одного разу Петро, коли Олена принесла йому поїсти домашнього.
– Ха! Готує вона зараз десь там, а я годую тебе тут і зараз. Різницю вловлюєш?
Петро проковтнув образу, але продовжив нахвалювати дружину: і гарна вона, і доглянута, і готує, і працює – все-все встигає.
– Петро, я не хочу бути яблуком розбрату у вашій родині. Але ти переоцінюєш Оксану. Вона зовсім не така людина, якою здається тобі.
– Мовчи, жінко, – засміявся Петро. – Я з нею живу, і мені краще відомо, яка моя Оксаночка.
Про те, що його виписують, Петро не встиг повідомити вчора Оксанці. Вона заявила, що зайнята і кинула слухавку. Тож сьогодні Петро планував влаштувати дружині сюрприз.
У під’їзд чоловік увійшов слідом за якимось чоловіком. Той збіг сходами, а Петро плентався повільно: все ж таки два переломи…
– Коханий! – взвизгнула Оксана, відчиняючи двері.
Треба ж, подумав Петро, з вікна побачила і зустрічає! А Оленка казала, що…
Тут двері квартири зачинилися, а слова кохання раптом зазвучали на два голоси – жіночий і чоловічий. Петро кулею – наскільки це можливо в його становищі – влетів на свій поверх, тремтячими руками відчинив двері, а там – такий сором.
– Петро?! Ти що тут робиш?! – Очі в Оксани стали круглими як у сови.
– Олег?! Що ти робиш у мене вдома?! – Петро здивовано дивився на свого друга (судячи з усього, вже колишнього). Той обіймав за талію Оксану.
– Оксано! Ти казала, що він ще не скоро повернеться! – обурився Олег. – Та ну вас!
Гість махнув рукою і вийшов геть.
– Що це означає! – голос Петра раз у раз зривався від обурення. – Я в лікарні, значить, лежу. А ти друзів моїх спокушаєш?!
– Це не те, що ти подумав! – Оксана так часто плескала своїми нарощенними віями, що ось-ось могла полетіти.
– А що я подумав? – пожартував Петро.
– Олег зайшов, щоб прикрасити квартиру до твоєї виписки! Ми чекали на тебе завтра, хотіли влаштувати вечірку-сюрприз!
– Чому ти його зустріла криками “коханий”?
– Я репетирувала радісну зустріч!
На кожен аргумент Петра Оксана тут же видавала свій. І чоловік, зрештою, заспокоївся.
Наступного дня Олег повністю підтвердив версію Оксанки: мовляв, готували сюрприз, репетирували. А сам вирішив: Бог відвів в останній момент. А то б через цю чарівницю позбувся найкращого друга.
Петро так сильно кохав Оксанку і вірив їй, що навіть чужа шкарпетка під ліжком його не збентежила. Хіба мало!..
І знову Петро й Оксана зажили душа в душу. Смачні обіди, легкі сніданки, дбайливо випрасувані сорочки. Дружина все-все встигала, та ще й виглядала завжди свіжо! Ба більше: вона стала ще красивішою, та ще й яскравими обновками радувала Петра.
Одного разу Петро з Олегом заїхали вдень додому. Із запахів – тільки аромат парфумів Оксанки. Самої її немає. Удома не прибрано.
– Дивно, куди це поділася? – здивовано промовив Петро.
– Може, за продуктами вийшла?
– Може… Гаразд, зараз документи візьму – і поїдемо.
Увечері Оксанки теж не виявилося вдома. На ранок вона зателефонувала: мовляв, поїхала з подружкою покататися на машині, дорога слизька, так і так, ось тепер лежить у лікарні. Ні-ні, до неї в жодному разі не можна! Тут карантин, усе одно не пустять. І передачку не передадуть. І у віконце помахати не дозволять.
– Петро, у нас у лікарні немає карантину. І Оксани немає, – намагалася достукатися до чоловіка Олена.
– Оксаночка сказала, вони в іншому місті…
– Та я всі міста на півтори сотні кілометрів в окрузі обдзвонила. Немає її!
– Ти що, хочеш мені сказати, що Оксана мене обманює?
– Та нічого я не хочу сказати, – з досадою махнула рукою Олена.
– Ну а чого тоді!
Петро відмовлявся навіть припускати думку, що Оксана може його обдурити. За півтора тижні після зникнення дружини він сидів в офісі і сумував.
– Петро, – кашлянув за спиною Олег.
– Чого тобі, – буркнув у відповідь Петро.
– Ти це, вибач, але Оксана не в лікарні.
– А де ж?
– Ну от, дивись, вона ж із Тетянкою поїхала в “інше місто”?
– Так, і обидві зараз у лікарні.
– Ось Тетянкині соцмережі. Ось сьогодні вона пост виклала. Ось – вони з Оксанкою, – тикав пальцем у телефон Олег.
Обидві подруги були в яскравих легких сукнях, а не лікарняних піжамах. І за спиною їх були не лікарняні стіни, а блакитне морське узбережжя. Дівчата обіймалися і піднімали келихи з коктейлями.
– …! – вилаявся Петро. – І як це розуміти?
– Вибач, друже. Я не знаю…- сумно відповів Олег. – Але мене більше цікавить: хто їх фотографував?
Тут прилетіло повідомлення від Оксанки: мовляв, завтра виписують. Вони з Танюхою викличуть таксі й самі доберуться.
Наступного дня дружина справді повернулася додому – красива, засмагла.
– Звідки засмага? – суворо запитав Петро.
– Так там кварцування було, а від нього завжди виходить засмага!
– А ти впевнена, що в лікарні лежала?
– Звичайно! Є сумніви?
– Так, я бачив ваші з Танюхою фотки!
Оксана вилаялася, грюкнула віями і тут же защебетала.
– Петро, розумієш, ми спонтанно вирішили з’їздити відпочити!
– До чого тоді брехня?
– А раптом ти б не відпустив?
– Гаразд. Хто вас фотографував?
– Різні туристи, ми просили сфотографувати нас удвох!
Петро задумався. Начебто, все логічно. Але якось не вірилося в це. І як бути? Адже не можна жити з людиною, якій не віриш! Для себе Петро вирішив, що все було так, як розповіла Оксана.
Ще півроку пролетіли як казка. Оксана муркотіла Петру на вушко, що він найкращий, як дитя мале раділа подарункам і тішила чоловіка то тортиками, то пирогами…
За це Петро прощав їй усе: і пізні прогулянки з подругами, і дискотеки до ранку, і навіть те, що слухавку не завжди брала.
І тут, як грім серед ясного неба.
– Усе, любий. Я йду. Зустріла кохання всього свого життя, чоловіка, з яким буду щаслива…
Петро сидів і дивився в одну точку і раптом пригадав одну кумедну річ: учора Оксана говорила про потяг, який їхав до моря. Так у нього ж є всі шанси наздогнати й повернути втікачку! Як колись, коли він її викрав.
У той момент, коли Петро підбіг до поїзда, Оксана якраз сідала у вагон. Поруч із нею був вусатий чоловік – раза в два ширший за Петра. Він підсаджував Оксанку на сходинці, та радісно повизгувала.
Уся ця сцена здалася Петрові такою огидною, що в нього запаморочилося в голові. Петро впав на перон. До нього збіглися проводжаючі. Оксана цього навіть не помітила.
– Відійдіть, я – лікар, зараз допоможу, – над Петром схилилося знайоме обличчя, і він знепритомнів.
До тями Петро прийшов у лікарні. Навколо було тихо, пахло чимось приємним, а в кріслі неподалік хтось сидів.
– Оксано, це ти? – покликав Петро.
– Ні, дурний. Це я, – відповіла Олена.
– А що ти тут… там…
– “Там” я забирала документи на розлучення: Оксана попросила. “Тут” – стежу за тобою. Знатно ж ти приклався на пероні!
– Вона поїхала? – туга розривала душу Петра.
– Так, Петю. Повір, так краще.
– Краще для кого?!
– Та для всіх! Загалом, я бачу, ти отямився. Так що – піду я.
Оленка вийшла з палати, а Петро задумався, як йому жити далі.
На ранок його відпустили з лікарні. Петро йшов додому, знаючи, що його зустріне порожня квартира. Але ще в під’їзді він відчув знайомий запах фірмових Оксанкиних котлеток. Ніхто так більше не готував! Біля дверей запах став зовсім нестерпним.
– Ти повернулася! – закричав Петро. – Це був жарт?!
На кухні щось упало. Як виявилося – теща. Вона була не в курсі доньчиних афер, тому як завжди прийшла приготувати обід замість неї.
– Петро? Що ти тут робиш?
– А ви?
– А я… це… ну ось… – і показала на котлети. Тієї самої особливої форми і з особливим ароматом, які готувала Оксана. Чи теща?
– Так це ви весь час готували?
– Так. Оксана так і не навчилася…
Уже потім з’ясувалося, що для “справжнього чоловіка” Оксана спустошила всі рахунки Петра – цими грошима оплатили поїздку. За чотири місяці, коли гроші скінчилися, залицяльник вигнав Оксанку наче песика. І та повернулася до Петра.
– Петро, це була помилка! Я кохаю тільки тебе!
– Ні,люба, я більше на це не поведуся.
– Мамо?! – Оксана побачила матір, що виходить із кухні. Та мала просто чудовий вигляд, на відміну від доньки. – Що ти тут робиш?
– Котлетки смажу, – знизала плечима мати. – Петро, тобі з пюрешечкою чи макарошками?
– Давай із макарошками!
– Гаразд, мій любий, буде з макарошками, – теща посміхнулася зятю і пішла на кухню.
Оксана скривилася.
– Фу-у-у, яка гидота!
– Де це гидота?
– Та ось це все… Ти… моя мати…
– Не подобається – не дивись!
Оксана почервоніла і вибігла з квартири.
– Петро, я все приготувала, давай, вечеряй, я пішла в кіно!
– Дякую! Ви – найкраща теща! Хоч і колишня.
– А ти – найкращий зять, хоч і колишній, – розсміялася у відповідь теща. – Оленці привіт!
Незабаром на сходах пролунав знайомий цокіт підборів. Це бігла-поспішала додому Оленка. Тоді, чотири місяці тому, вона вирішила, що не залишить Петра. Разом з колишньою тещею вони виходжували чоловіка: той лежав, уткнувшись у стінку, відмовлявся їсти. За місяць прийшов до тями і зрозумів: у нього в душі не тільки вдячність до Оленки, а й щось більше.
Теща, зрозумівши, що виростила монстра, теж потребувала підтримки, і Петро з Оленою запропонували пожити в них. Та погодилася, і несподівано для себе знайшла в сторонніх людях рідні душі. По секрету: зовсім скоро вона теж виходить заміж! За сусіда Петра: той одного разу заглянув на запаморочливий запах котлет і потонув в очах тієї, що їх готувала.
Ось так Оксана, сама того не бажаючи, своєю зрадою створила щастя матері, колишньому чоловікові, Оленці та сусідові Петра.
А от де вона сама зараз – ми не знаємо, та й не хочемо знати. Поділом зрадниці!
