Загальний вирок винесла старша дочка – Сонька. Заміж за шкідливістю характеру і великими претензіями до наречених вона так і не вийшла, і до тридцяти років перетворилася на жовчну чоловіконенависницю. Така собі виразка шлунка, чоловічий жах у плоті.
– Приблуда, – сказала, як відрізала.
Молодша дочка, Юля, смішна товстушка, схвально посміхнулася. Мати промовчала, але по її похмурому обличчю було ясно, що невістка і їй не сподобалася. А що тут могло сподобатися? Єдиний син, опора та надія, сходив привіз дружину.
В цієї так званої дружини ні батька з матір’ю, ні грошей. Нічого. Чи то в дитбудинку росла, чи то по рідні поневірялася. Нічого не відомо. Толик відмовчується, та жартує, мовляв, не журись, мати, наживемо своє багатство. От і поговори з ним, з бовдуром. Кого привів у сім’ю?
Може, вона злодійка якась, аферистка. Чи мало їх зараз розвелося! Варвара Микитівна, відколи Приблуда в будинку з’явилася, жодної ночі не спала. Все чекала якоїсь каверзи від новоявленої родички: коли вона по шафах нишпорити почне.
Доньки ще й під’юджують, мовляв, ти б, мамо, цінні речі по рідні б поховала. Мало чого! Шуби, там, золото, а то одного чудового ранку прокинемося, а барахлішко-то тю-тю! А вже Толику мозок проїли за місяць: кого в будинок привів! Де твої очі були? Але робити нема чого, жити треба.
Стали жити і Приблуду ставити на місце. Будинок багатий, городу тридцять соток, три кабанчики в сажі, птахи – так взагалі не перерахувати. Всю роботу, хоч добу роби, не переробиш. Але Приблуда не скаржилася. І полола, і в кабанчиків поралася, і готувала, і прибирала в хаті.
Намагалася свекрусі догодити. Та тільки якщо не лежить материнське серце, хоч ти золотом вистели, а все не так, все погано буде. Небажаній невістці вона, знемагаючи від досади, першого ж дня сказала, як відрізала:
– Клич мене по імені-по батькові. Так буде краще. Дочки в мене вже є, а ти, як не намагайся, рідніших доньок не станеш.
З того часу Приблуда її Варварою Микитичною і величала, а мати невістку ніяк не називала. Треба було щось зробити чи сказати, то так і казала: “Треба зробити”. І все. Нема чого потурати. Зате «попелюшки» нелюбої родички проходу не давали. Кожне лико в рядок вставляли.
Іноді мати змушена була і притримати дочок, що розійшлися. Не тому, що шкодувала Приблуду, а тому, що порядок має бути в хаті, а не скандали. Тим більше, дівка працьовитою виявилася. Хапалася за все. Не ледарка. Сама собі не зізнаючись, мати поступово відтавала.
Може, й налагодилося б життя з часом, та тільки Толик загуляв. Та й який мужик витримає, якщо йому з ранку до ночі в два голоси дудять: з ким одружився, та з ким одружився. А тут Сонька познайомила-таки його з якоюсь подружкою, та й закрутилося.
Попелюшки тріумфували: ну, тепер ненависна Приблуда забереться. Мати відмовчувалася, а Приблуда вдавала, що нічого не трапилося, тільки ніби усохла вся, одні очі залишилися. Сумні. І раптом, як грім серед ясного неба, дві новини: Приблуда чекає на дитину, а Толик з нею розлучається.
– Не бувати цьому, – сказала мати. – Я тобі її за дружину не сватала, але коли одружився, живи! Нема чого кобелювати. Он, батьком скоро будеш. Зруйнуєш сім’ю, вижену з дому і знати тебе не бажаю, а Шурка тут житиме.
Вперше за весь час мати назвала Приблуду на ім’я. Сестри оніміли. Толик скуйовдив, мовляв, я мужик, мені і вирішувати. Тільки мати руки в боки і засміялася: «Який ти чоловік?! Ти тільки – штани. Ось народиш дитину, та виростиш, розуму даси, в люди виведеш, ось тоді і мужиком називайся!»
Мати ніколи за словом у кишеню не лізла, але й Толик весь у матінку! Якщо що задумав – все! Пішов із дому, а Шурка лишилася. Через певний час народила дівчинку. І назвала її Варюшкою. Мати коли дізналася, нічого не сказала, але було видно, що їй це радісно.
Зовні в будинку нічого не змінилося, тільки Толик забув дорогу додому. Образився. Мати, звичайно, теж хвилювалася, але виду не показувала, а онучку любила. Пестила її, подарунки купувала, солодощі. Шурці, мабуть, так і не пробачила, що сина через неї втратила, але ніколи не дорікала її.
Минуло десять років. Сестри повиходили заміж, і у великій хаті залишилися вони втрьох: мати, Шурка та Варюшка. Толик поїхав із новою дружиною за кордон, а до Шурки став підбивати клинки один військовий у відставці. Серйозний такий чоловік, старший за неї.
Він із дружиною розійшовся, квартиру їй залишив, а сам у гуртожитку жив. Працював, пенсію отримував, словом, наречений серйозний, позитивний. Шурці він теж сподобався, але куди б вона його привела? До свекрухи? Пояснила йому все популярно, вибачення попросила та виставила.
А він не будь дурнем – на уклін до матері прийшов. Так, мовляв, і так, Варваро Микитівно, кохаю Шуру, жити без неї не можу, а в матері жоден м’яз на обличчі не здригнувся.
– Кохаєш, – каже, – ну що ж, сходіться та живіть. Помовчала та додала. – По до квартирам Варюшку тягати не дам. Тут і живіть. В мене.
І вони почали жити разом. Сусіди собі язики до мозолів стерли, обговорюючи, як Микитівна рідного сина з дому вигнала, а Приблуду з коханцем – прийняла. Не інакше опоїла ця дівка стару. Тільки лінивий не перемивав кісточки Варварі Микитівні.
Вона ж не звертала уваги на пусті розмови, з сусідками розмов не вела, про молодих нічого не розповідала, трималася гордо та неприступно. Шурка народила Катеринку. Мати натішитися не могла на своїх ненаглядних онучок. Хоча яка Катеринка їй онука? Та ніяка. А ось іди ж ти!
Біда прийшла, як водиться, несподівано. Шурка тяжко захворіла. Чоловік зламався, у свій час навіть запив, а мати мовчки, без зайвих слів, зняла всі гроші з книжки та повезла Шурку до міста. Які тільки ліки не виписувала, яким лікарям не показувала. Не допомогло.
Вранці Шурці полегшало, і вона навіть попросила у матері курячого бульйону. Зраділа мати миттю зарубала курку, обскубла, відварила, а коли принесла готовий бульйон, Шурка не змогла його їсти і вперше за весь час заплакала. І мати, яку ніхто ніколи не бачив плачучої, заплакала разом із нею:
– Що ж ти, дитино, йдеш від мене, коли я тебе полюбила? Що ж ти робиш? -Потім заспокоїлася, витерла сльози і сказала: – За дітей не хвилюйся, не пропадуть.
І до самого кінця більше вже сльози не пролила, сиділа поруч, тримала Шуру за руку і тихенько гладила, наче прощення просила за все, що між ними було. Минуло ще десять років. Варюшку видавали заміж. Прийшли Сонька з Юлькою, постарілі, притихлі. Ні тій, ні іншій Бог дітей не дав.
Зібралася якась рідня. І Толик приїхав. З дружиною він на той час розбігся. Як побачив, якою красунею стала Варюшка, зрадів. Мовляв, не сподівався, що в нього така чудова дочка, а як почув, що доньку татом чужого чоловіка називає, так похмурнів і до матері з претензіями, мовляв, ти у всьому винна.
Навіщо чужого мужика в хату пустила, нехай забирається. Нема чого йому тут робити. Я – батько. Мати послухала і каже:
– Ні, сину. Ти не батько. Як був замолоду штанами, так і не виріс із них у мужика.
Сказала, як відрізала. Толик не виніс такого приниження, зібрав дрібнички і знову подався їздити по білому світлу. Варюшка вийшла заміж, народила сина. І на честь прийомного батька назвала його Олександром, а бабу Варю минулого року поховали поряд із Шуркою.
Так вони й лежать рядком: невістка та свекруха, а між ними цієї весни проросла берізка. Звідки взялася, незрозуміло. Ніхто не садив. Так, заблукала нізвідки. Чи то прощальний привіт від Шурки. Чи останнє пробач від матері.
