Марина та Михайло розлучилися у 2008 році. Їхнім дочкам, Наді та Ліді, тоді було 14 і 12 років. Вони дуже любили свого батька, але щиро боялися матір.
Марина виросла в дитячому будинку, мала важкий характер і не вміла виявляти ніжність.
Головним її переконанням було те, що в серці немає місця для слабкості. Вона з дитинства засвоїла: нікого не можна жаліти й не варто чекати на допомогу, інакше тебе зламають.
Усього досягала сама. Після навчання на агронома за розподілом потрапила до сучасного агрохолдингу в селищі й так там і залишилася. Марина була вродливою, сміливою, дивилася на всіх із викликом.
Хлопці завжди проводжали її поглядами, а вона обрала Михайла — тихого, доброго механізатора. Він свого часу пережив зраду нареченої й відтоді не шукав стосунків.
Проте нова агрономка сама вибрала його з-поміж усіх: вона так закрутила йому голову та взяла ініціативу у свої руки, що він і не помітив, як зробив їй пропозицію.
Батьки Михайла поставилися до нареченої з побоюванням, відчуваючи в ній холод та зарозумілість. Марина ж, отримавши службову квартиру, просто забрала чоловіка до себе й припинила будь-яке спілкування з родиною чоловіка.
Михайло швидко зрозумів, що про жодне кохання тут не йшлося. У домі все відбувалося тільки за вказівкою Марини.
Зарплату чоловіка вона теж забрала під свій повний контроль. Сперечатися з нею ніхто не намагався.
Імена дочкам вона також вибрала сама. Михайло хотів назвати молодшу Ларисою — на честь своєї матері, але Марина влаштувала скандал, звинувативши його в егоїзмі й бездушності до її сирітського дитинства.
Він зніяковів і поступився. Єдиною його втіхою була щира любов до донечок, яка була взаємною.
Дівчата змалку зрозуміли, що від матері не дочекаються співчуття. Навіть під час їхніх хвороб Марина не брала вихідних, залишала дівчаток самих і змушувала прибирати в хаті.
Михайло намагався повертатися з роботи раніше, щоб швидко все прибрати й дати дочкам полежати.
Коли з’являлася можливість підробити, він таємно купував малечі солодощі та подарунки, адже дружина суворо забороняла такі «балощі». Батькам Михайла вона також забороняла балувати онучок сукнями та іграшками.
Михайло, можливо, давно пішов би, але не міг покинути Надю та Лідочку. Так вони перебивалися п’ятнадцять років.
Проте одного дня Марина дізналася, що Михайло таємно продав свій старий мотоцикл, а гроші переказав старшому братові на термінову операцію.
Вона влаштувала прилюдний скандал просто на роботі, принижуючи чоловіка, дорікаючи йому відсутністю вищої освіти та повним утриманням.
Цього Михайло вже не стерпів і подав на розлучення.
Марина лютувала, намагалася змусити його забрати заяву й навіть уперше в житті спробувала попросити вибачення. Але чоловік виявив непохитність. Їх розлучили.
Того ж вечора Михайло зайшов до кімнати доньок попрощатися. Батьків уже не було в живих, тому він вирішив поїхати до родичів.
Він просив у дівчат вибачення, обіцяв знайти житло, роботу й одразу надіслати адресу.
Дівчата плакали, обіймали батька й клялися писати щодня та приїхати до нього одразу після школи.
Минув місяць, другий, але від батька не було жодної звістки. Марина лише зловтішалася:
— Ваш любий татусь забув про вас, щойно вийшов за поріг. Знайшов собі когось і живе в своє задоволення. Не чекайте від нього ні листів, ні грошей!
Дівчата сумували, але поступово звикли жити без батьківської підтримки.
Минуло три роки. Надя закінчувала 11-й клас і готувалася до випускного. Мати відмовилася купувати їй готову сукню, але дівчина змогла вмовити її хоча б на тканину. Викрійку Надя знайшла в інтернеті, а тітка Оля, мати її подруги Олени, пообіцяла допомогти її пошити.
Одного вечора Надя затрималася в подруги на примірці. Час наблизився до одинадцятої години. Згадавши суворий материнський режим, Надя злякалася, що спізниться, відмовилася від супроводу й побігла навпростець через місцевий стадіон.
Там вона натрапила на місцевого хулігана Степана та його приятеля. Степан давно заглядався на красиву й тиху дівчину.
Побачивши Надю саму в темряві, він схопив її за руку й почав чіплятися. Надя пручалася, а приятель Степана, не бажаючи брати участь у криміналі, просто втік. Степан силою утримував дівчину, принижував її та силоміць поцілував, перш ніж їй дивом вдалося вирватися й утекти.
Надя прибігла додому пізно, у порваній кофті й сльозах. Марина швидко випитала, що сталося, але замість підтримки одразу мовчки кудись пішла. Повернувшись за годину, вона сухо оголосила: Надя виходить заміж за Степана.
— Мамо, благаю, ні! Я його ненавиджу! Я кохаю Сашка! — розплакалася дівчина.
— Сашка? — зло посміхнулася Марина. — А ти йому така потрібна? Хочеш, щоб усе селище про це гомоніло? У поліції лише сорому наберешся! Завтра ж підете подавати заяву. У Степана батьки заможні, ще й дякувати мені будеш.
Надя зламалася. Вона перестала виходити з дому, не пішла на випускний і байдуже спостерігала, як мати з батьками Степана готуються до весілля.
Ліда дуже переживала за сестру, але була безсилою. Якось вона таємно передала сестрі записку від Сашка, але Надя лише подивилася на знайомий почерк і від розпуки знепритомніла.
У день весілля Надя слухняно вдягла сукню та дозволила зробити зачіску. Марина була задоволена. Свято влаштували у великому будинку нареченого.
Коли Степан трохи був напідпитку, Надя сказала, що їй треба вийти на повітря.
Накинувши кофту, вона тихо вислизнула за хвіртку й побігла до краю селища — до річки.
Вона стояла біля води, дивлячись у темну глибінь, коли раптом почула знайомий задиханий голос. Це був Сашко.
Він чергував неподалік від будинку, побачив, як вона втікає, і кинувся за нею. Надя не втрималася й гірко розплакалася, а Сашко міцно пригорнув її до себе.
Тієї ж ночі Надя та Сашко назавжди виїхали із селища. Лише через два місяці дівчина таємно надіслала Ліді свою нову адресу.
Минуло ще два роки. Ліда закінчила школу й вступила до коледжу в обласному центрі. Вона чекала з армії свого хлопця Юру. Вони щодня листувалися, він писав їй надихаючі та ніжні листи.
Дізнавшись про це, Марина знову стала стіною:
— Збираєшся за нього заміж? А ти знаєш, що його батько має судимість? Мені такі родичі не потрібні! Поки живеш під моїм дахом — робитимеш те, що я кажу. І трюк Наді у тебе не пройде!
Невдовзі Юра раптово перестав відповідати на листи. Ліда місця собі не знаходила, а коли зустріла на вулиці його мати, та демонстративно відвернулася й не привіталася.
А одного суботнього ранку Марина покликала дочку до вітальні. Там чекав чоловік років тридцяти з букетом квітів — місцевий чиновник Геннадій.
— Збирайся, Лідо, — командним тоном мовила мати. — Геннадій Іванович — поважна людина. Я дала згоду на ваш шлюб. Сьогодні ти їдеш до нього в місто. І навіть не думай показувати свої примхи!
Марина сама склала сумку й виштовхнула приголомшену доньку на вулицю, де чекало авто Геннадія. Ліда стояла в заціпенінні, відчуваючи повну безвихідь. Вона вже підходила до машини, коли почула рідний голос:
— Лідо, зачекай! Не їдь!
Крізь сльози дівчина розгледіла чоловіка, який біг до неї з розкритими обіймами. Це був батько.
— Тату! Це ти? Чому ти нас покинув, не писав? — закричала Ліда, кидаючись йому на шию.
— Доню, я писав щомісяця! Надсилав гроші! Мати відповіла лише раз — написала, що ви знати мене не хочете. Але я не вірив, збирав гроші й ось приїхав по вас!
Заплакана Ліда озирнулася на матір, яка застигла біля хвіртки, і все зрозуміла:
— Це ти… Ти й Юрі щось написала? І його листи ховала?! Я ненавиджу тебе! Хіба мами бувають такими?!
Ліда рішуче витягла свою сумку з машини збентеженого Геннадія й міцно взяла батька за руку:
— Ходімо, тату. Нам тут робити нічого.
Михайло забрав Ліду із собою. У новому місті він побудував нове життя й одружився з доброю жінкою Ніною, яка прийняла Ліду як рідну доньку.
Невдовзі Ліда змогла зв’язатися з Юрою — виявилося, що Марина написала йому брехливого листа про «нове кохання» Ліди. Порозумівшись, вони відновили стосунки.
…Минуло ще кілька років.
У затишному будинку на околиці містечка панувала тепла атмосфера. Юра привіз із пологового будинку Ліду з новонародженою донечкою Ганнусею. На ґанку їх зустрічали Михайло з Ніною, а також Надя із Сашком та їхнім чотирирічним синочком.
Вони були справді щасливими й намагалися не згадувати про Марину. Хоча дочки одного разу все ж написали їй листа, розповівши про онуків і запросивши в гості, відповіді вони так і не отримали.
