Про те що чоловік вирішив піти, Олена дізналася випадково. Вона прийшла додому раніше і застала чоловіка за незвичайним заняттям: уперше він сам збирав собі сумку.
Олена зайшла до кімнати і кілька секунд тихо спостерігала за тим, як він намагається скласти майку та шорти. У нього це зовсім не виходило, тому Олена вирішила полегшити йому це заняття.
– Ну, давай, я допоможу. Хіба так складають? – Не витримала вона, підійшовши до чоловіка зі спини. Той від несподіванки навіть підстрибнув, хоч був зовсім не спортивним чоловіком.
– Олено?!
– Що? – Вона швидко поклала в сумку речі, викинуті з шафи. Чоловік не встиг навіть сказати, куди зібрався.
– Їдеш знову? Млинців у дорогу напекти?
– Ну… Я не відмовився б…
– Добре, зараз сукню на халат зміню.
Олена наспівувала під ніс улюблену пісню, а її чоловік перевіряв ящики щодо того, що ще цінного можна забрати з собою. Квартира належала Олені, і він уже зрозумів, що претендувати зможе лише на “рухоме” майно, яке вміститься у його дорожню сумку.
– Чи вистачить десять штук млинців?
– Так…
– Згущеним молоком полити?
– Краще сметанкою.
Олена витягла з холодильника банку 20% жирності і перш ніж відкрити, нарешті, запитала чоловіка:
– Чи далеко їдеш? Не зіпсується сметана?
– Та мені тут поряд… До сусідньої вулиці.
Олена спочатку не надала значенню слів, але, проаналізувавши, відклала баночку убік.
– Не зрозуміла?
– Та я це… До іншої жінки йду. Загалом, на розлучення подам. Дякую за млинці.
Чоловік потоптався, взяв контейнер із млинцями та пішов до дверей. А Олена так і зависла зі сковородою в руках.
Коли прийшло усвідомлення, жінка вибігла надвір, у чому була: у халаті, фартуху та з гарячою сковорідкою. На щастя чоловіка, він встиг завантажити речі в таксі і буквально втік з-під носа Олени, яка на той момент була готова на все.
Довелося повертатись додому. Сковорода охолола, а сметана почала киснути. Чи то від літньої спеки, чи то від настрою Олени.
– Він пішов до іншої! А я сама зібрала йому речі… — плакала вона, зателефонувавши подрузі.
– У сенсі?!
Олена розповіла все, перемішуючи промову зі сльозами та схлипами.
– Пішов! Як жити тепер?!
– Як усі живуть, Олено. Так і ти житимеш.
– Я сама не зможу!
– Зможеш.
– Ні!
– Тоді їдь до сина.
– Я там зайвою буду.
– Заведи собаку.
– У чоловіка алергія на вовну…
– Чоловік від тебе пішов! Яка різниця, на що в нього алергія?
– А може, повернеться? — з надією спитала Олена. Але у відповідь подруга прочитала їй цілу лекцію про те, що після 50 років треба вміти бути самодостатньою та отримувати задоволення від життя не лише у присутності чоловіка, а й на самоті.
Проте слова подруги не мали належної дії. Олена не знаходила собі місця.
” І як я могла не помітити? Адже він паралельно жив з іншою… Напевно, йому не вистачало моєї уваги. І навіщо я пішла на ці курси крою та шиття?! Треба було сидіти вдома, більше часу проводити з чоловіком”, — думала вона, шукаючи причини зради у собі.
– Мамо, годі сумувати! Батька я бачив, він зовсім не засмучується. Ходить як пихатий індик, прикупив собі костюм новий! А ти? Подивися на себе… Ні зачіски, ні манікюру! — стан матері оцінив навіть син, хоча раніше йому не було діла до свіжості лаку на материнських нігтях.
– Ось, тримай.
Він простягнув мамі кілька купюр. Володимир вже працював і міг допомагати мамі фінансово. Раніше вона не брала грошей у сина, але цього разу вирішила взяти.
– Якщо треба тобі щось, ти не соромся…
– Так, добре. Дякую, синку.
Олена записалася до перукаря, купила собі тканину на нову кофтинку та обрала спеціальні парфуми. Вона любила змінювати запахи, коли в її житті наставали зміни. Запах був свіжий, мов морський бриз. Олені подобалося мріяти, щедро поливаючи себе парфумами.
Можливо тому вона й зустріла Василя.
– Від вас такий запах… — сказав він, коли вони їхали автобусом. Олена навіть почервоніла від сорому. Вона почала згадувати, чи не забула використати дезодорант вранці, але на щастя, чоловік додав:
– Дуже смачний. Що це за парфуми?
– Вам подобається? – Видихнула вона. Не сказати, що їй була цікава його думка, але бажання виглядати доглянутою було для неї на той момент дуже важливим.
– Так! Я працюю в магазині парфумерії та не пам’ятаю нічого подібного.
– Це мій аромат. Мені його зробили спеціально. Особисто, так би мовити. Там кілька видів олій, які зараз підходять мені за настроєм.
– Тепер ясно, чому я нічого подібного не чув раніше.
– А ви… Парфумер?
– Якоюсь мірою так. Звати мене Василь. А вас?
– А мене Олена звуть. Ой! Я зупинку мало не проїхала! — вона схопилася з місця і рвонула до виходу. На щастя встигла вийти.
Про незнайомця вона не згадувала рівно доти, доки знову не зустріла в автобусі.
– О, Олено! Доброго ранку!
– І вам…
– Знаєте, я давно вас помітив.
Олена напружилася.
– Нічого поганого не подумайте, просто не щодня побачиш цікаву жінку в автобусі.
– Мене раніше чоловік возив на роботу.
– А тепер?
– Ми розлучилися.
– У такому разі ви не просто цікава, а й вільна?
Олена знизала плечима. Наближалася її зупинка.
– Дайте ваш номер, я завтра поїду у справах до іншого міста, а втрачати контакт не хочу.
Олена подивилася на Василя, перевела погляд на свої туфлі, потім знову на нього… і сама не знаючи навіщо, швидко продиктувала цифри.
Василь зателефонував за тиждень. Весь цей час Олена думала про нього, і ось він все ж таки набрав її номер.
– Хочу вас покликати на побачення.
– Покличте.
– Приїжджайте до мене. Ось адреса.
– Але ж це не Київ…
– Так, я живу в передмісті. Перебрався через обставини. Колишня дружина вирішила, що квартира потрібна їй та синові.
– Зрозуміло.
– Вас це бентежить? Автобуси ходять, а там я вас зустріну.
– Мені треба подумати.
– Добре. Я не кваплю.
Олена думала недовго. Вкотре дивлячись на порожню кімнату та розмовляючи з кактусом, вона внесла до навігатора адресу та побудувала маршрут.
Василь зустрів, як обіцяв. Квітів не приніс, натомість сплатив таксі.
– Куди поїдемо?
– До мене.
– Отак одразу?
– А навіщо витрачати час та гроші? У мене вдома все є. Салатик мама нарізала, ковбаска, сирок.
Олена глянула на Василя. Першою думкою було попросити його викликати таксі назад. Але уявивши, що вона знову входить до порожньої квартири, Олена швидко передумала.
– Гаразд, але пообіцяйте мені, що відвезете мене на вокзал, коли я забажаю. І жодних спроб схилити мене до того, чого не захочеться.
– Звичайно.
Олена зайшла до квартири Василя з двояким почуттям. З одного боку, вона сподівалася, що ця зустріч в автобусі може виявитися доленосною — ось він, другий шанс… Але з іншого, голос із кухні ледь не перекреслив її надії.
– Васю! Це ти?
– Так, мамо.
– Сметану купив?
– Ні.
– Чому? Я окрошку з чим їстиму?
– Мамо, я з гостею прийшов.
– З гостею? Гостя до окрошки не підходить. Мені треба кефір.
– Олено, ти проходь, розташуйся. Я зараз, швидко… Магазин у нас у домі, — попросив вибачення Василь і, не дочекавшись відповіді, вискочив за двері.
Олена вирішила пройти у бік кухні.
– Доброго дня…
У фартуху навпроти неї стояла жінка за сімдесят. Волосся було зібрано в пучок, з-за рогу вискочив дрібний песик, схожий на щура. Він почав гавкати на Олену.
Чомусь мати Василя не помічала цього. Вона просто розглядала Олену і чогось чекала.
– Вітаю! — трохи голосніше повторила Олена.
– Добрий день…
– А ви не могли б заспокоїти вашого песика? Я боюся, що він мене вкусить.
– Він у нас член сім’ї, і не стане вас кусати. Такою поведінкою він показує, що захищає господарку.
Олена не знала, що сказати. Вона вирішила, що дочекається Василя у передпокої.
– Які плани на мого сина? Заміж за нього хочете? — у спину Олені запитала жінка.
– Жодних планів у мене немає. Він запросив у гості, я прийшла.
– А ось і я. Мамулю тримай сметану. Оленко, знайомся, це моя мама, Лариса Миколаївна. Бароне, фу! – Василь трохи розрядив обстановку. — Ну, давайте за стіл.
– Руки мити, перш ніж за стіл сідати! – Скомандувала Лариса Миколаївна. — І взагалі, як ми можемо сісти за стіл, доки Олександр не прийшов?!
– А що за Олександр? — тихо спитала Олена.
– Сашко – мій син. Зараз я йому зателефоную.
Хлопець слухавку не взяв і за кілька хвилин порожніх суперечок було вирішено не чекати. Олену нарешті запросили до столу.
Накритий стіл не вирізнявся достатком: окрім окрошки на тарілках лежав завітряний сир, сумнівний вид ковбаси та багато хліба.
– А ви, отже, розлучені? — спитала Лариса Миколаївна.
– Так.
– А чому чоловік пішов від вас? Хоча не відповідайте, я можу здогадатися.
– І чому ж?
– Він знайшов молоду та гарну? Що з нами, старими, жити? — хрипко засміялася мати Васі.
– Мені до старості ще довго. Я навіть не на пенсії, — почервоніла Олена.
– Працюєте? Хоч у цьому плюс… А ким? Зарплатня, сподіваюся, хороша? У нас вдома заведено так: усі гроші мені. А я вже подбаю, щоб їх зберегти.
– Василю, а ти казав, що працюєш парфумером… — Олена вирішила звернутися до Василя, щоб не чути марення потенційної свекрухи.
– Парфумер?! — Лариса Миколаївна ледь не впала зі стільця від сміху. Такого ж скрипучого та хрипкого, що було незрозуміло, добре їй чи погано.
– Василь-парфумер! Ха-ха-ха!
– А що? Це неправда? — Олена вигнула брову.
– Охоронець він. У магазині промтоварів.
– А як же парфуми?
– У нас і парфуми, і косметика продаються, та й інші товари для дому, — зізнався він.
– Зрозуміло…
– А ви, мабуть, губу розкотили! Ой, не можу, парфумер! Та з його освітою та здоров’ям, щастя, що в охоронці взяли! А ви, до речі, здорові? Нема хронічних хвороб? Втім, не відповідайте. На слово я вам однаково не повірю, принесете мені всі довідки. Я мушу знати, що ви мене нічим не заразите.
Усю трапезу Олена сиділа як на голках. І піти не було можливості, і сидіти далі не хотілося. До того ж стілець, який дали Олені, скрипів і був дуже незручний.
Від “головної страви” гостя відмовилася, попросивши чай.
– Чай у нас буде після їжі. Ніхто спочатку чай не п’є! – відрізала Лариса Миколаївна.
– А ти чому не їси окрошку? – Уточнив Василь.
– Не люблю. — Олена не уявляла, як можна їсти огірки, ковбасу,картоплю та цибулю, заливши цю суміш кефіром чи квасом.
– А що любиш?
– Салат “Цезар”.
– Нічого собі, — пирхнула Лариса Миколаївна. — І взагалі, у гості з порожніми руками не ходять. Треба було вам ваш салат з собою принести. От і оцінили б ваші кулінарні здібності.
– Оленко, а що ти любиш готувати? — спитав Василь.
– Я все люблю готувати. Готування – моя пристрасть.
– То може, ти нам щось продемонструєш?
Відповісти Олена не встигла: у двері подзвонили, і прийшов син Василя.
– Привіт, бабусю! Привіт, тату! — підліток сів за стіл. На Олену він не звернув жодної уваги.
– Олено, не сидіть! Бачите, прийшов мій онук? Йому треба чисту тарілку, прилади… — заявила Лариса Миколаївна, дивлячись на гостю.
– Вибачте?
– Нема за що вибачатися. Ідіть на кухню і принесіть все, що я сказала, і якнайшвидше! — Суворіше повторила мати Василя.
– Я?
– Ви!
Олена навіть здивувалася.
– І наші тарілки, брудні, прихопіть зі столу. Помиєте посуд, витріть насухо і принесете назад. Ми ще не закінчили трапезу.
Олена встала, зібрала посуд та віднесла на кухню. Мити вона його не збиралася. Уся ця ситуація нагадувала їй розіграш. Поки вона не розуміла, що робити, на кухні з’явився Василь.
– Слухай, Олено… Коли вже ти пообіцяла, приготуй по-швидкому, чогось до чаю? Може, оладки якісь, нашвидкуруч? А то Сашко теж не любить окрошку, а в матері останнім часом щось з головою. Вона щодня вимагає окрошку.
– Я помітила її специфічну поведінку.
– Не звертай уваги, Олено. Звикнеш.
– Боюся, що ні.
– Що ви там застрягли? Олено! Скільки можна чекати на просту тарілку?! — невдоволено гукнула Лариса Миколаївна.
– Привів якусь…! Невиховану! Навіщо така дружина, яка навіть виделку принести не може?
Олена не відповіла. Вона з жалем подивилася на Василя, який не дуже їй подобався і, подякувавши за “романтичну” вечерю, попрямувала до дверей.
– Олено, а як же оладки?
– Іншим разом.
– Що, вона вже йде?! — мати Василя помітила шум у передпокої та гавкіт собаки.
– Жодного почуття такту! Прийшла, об’їла нас і тут же йти! І де ти таких нахаб знаходиш, Василю?!
– Мамо …
– Усього доброго, Ларисо Миколаївно, — сказала Олена і, не озираючись, поспішила піти.
Вдома на неї чекала тиша і спокій.
“- Ах, як же добре! Сама собі господиня! Хочу салат їм, хочу оладки … не печу! – сказала вона, оглядаючи кімнату: улюблений диван, стілець з м’якою оббивкою та улюблений кактус. А що ще потрібне для щастя? Хіба що маленьке кошеня.”
Василь кілька разів дзвонив, щось намагався запропонувати. Якось він навіть чекав її на зупинці. Але Олена відмовилася продовжувати дивні стосунки.
Тепер Олена чітко зрозуміла, що чіплятися за чоловіка справа невдячна. Вже краще бути одній, ніж із цілим загоном тарганів у голові у потенційної свекрухи та її рідні.
