Повертаючись із роботи, я побачила, що на майданчику біля ліфта на нашому поверсі розташувався якийсь дивний тип. Сів він просто на підлозі біля дверей, що вели на сходи. Спочатку я вважала його за безхатька. На вигляд хлопцеві було тридцять років. Одягнутий цілком пристойно: шкіряна куртка, гарні джинси, спортивні черевики.
«Цікаво, яким чином такі люди знаходять гроші на всяке? — з роздратуванням подумала я, квапливо пробігаючи повз незнайомця, що розсівся на підлозі. Поки судомно копалася в сумочці у пошуках ключів, мужик встиг підвестися і, визирнувши з-за рогу, хрипко запитав:
— Пані, цигаркою не пригостите?
– Не курю! — у паніці натискаючи кнопку дзвінка, буркнула я.
Відкрила мені Оля. Відштовхнувши дочку з дороги, я кулею влетіла в квартиру і з гуркотом зачинила двері.
– Мам, ти чого?! – Здивувалася дочка.
– Це ти чого! Відкриваєш, навіть не спромігшись запитати, хто за дверима!
— То я не одна. Батько вдома.
Я зло сплеснула руками:
— То хай би тато й відчиняв! Ну мало хто це може бути!
– Гей, що за шум? — вийшовши з кімнати, насмішкувато поцікавився чоловік.
– Все на дивані лежиш?! -З єхидною посмішкою запитала я,
– Ну так… – простодушно зізнався Валерка. — А що, хіба ж не можна?
-Можна, але не тоді, коли дружину грабують біля власної квартири! – Зло прошипіла я.
-Грабують! – у Валерки округлилися очі – Хто?
– Хто-хто! – роздратовано махнула рукою у бік вхідних дверей – Тільки що до мене в під’їзді якийсь мужик прив’язався. Я трохи від страху не померла!
– Зараз розберуся, – обсмикнувши футболку, Валера попрямував до дверей, але я рішуче перегородила йому шлях:
– Не здумай! Раптом він наркоман? Бракувало, щоб цей виродок тобі щось зробив. Найкраще поліцію викликати.
— Стривай… Цей тип на тебе нападав чи ні?
— Ну-у-у… прямих погроз не було, — я зітхнула. — Але ж він просив сигарету!
— Так, моторошний злочин!
— Не смійся, — розлютилася я. — Із цього майже всі пограбування починаються!
— Не вигадуй, — хмикнув чоловік. — Я іноді теж у перехожих цигарки стріляю, але ж я не бандит. Коротше, поліцію викликати безглуздо. А раптом він просто чекає на когось із наших сусідів?
— Бог його знає, — я невпевнено знизала плечима. — Гаразд, почекаємо до ранку.
Вранці у ліфта нікого не було. Ми заспокоїлися. Проте о шостій годині до мене на роботу примчала Оля:
— Мам, у під’їзді знову сидів якийсь дядько. Я злякалася…
— Потрібно було викликати поліцію! – Розсердилася я. — Принаймні перевірили б його документи. Може, він у розшуку… Він що, до тебе чіплявся?!
— Він сказав мені «добрий день»!
– О господи! Цей бандит ще й до дитини чіпляється! – Я схопила мобільний. — Потрібно татові подзвонити, хай за нами заїде…
Валера прибув за п’ятнадцять хвилин. Вигляд у нього був похмурий. Я подумала, що в душі він теж боїться, тому запропонувала заїхати до відділення поліції, щоб прихопити з собою когось із співробітників.
– Сам розберуся, – відмахнувся Валера. — до того ж мужик міг уже піти…
Чоловік помилився. Підозрілий тип нікуди не втік. Коли ми вийшли з ліфта, він сидів на підлозі і жував булку з ковбасою. Біля його ніг стояла пляшка пива.
— Вечеряєте? — кашлянувши, спитав Валера.
Чоловік перестав жувати і зніяковіло посміхнувся.
– Ага. Начебто…
– А чому тут? — Валера обвів руками ділянку біля ліфта.
— Більше нема де…
– Що означає ніде? – обурилася я. — Ви що, безхатько?
— Можна й так сказати, — обличчя хлопця спотворила мученицька гримаса. – Точніше, жертва обставин… .
— Ось що, жертва обставин, — сердито перебила його я, — якщо ви цю хвилину не приберетеся з нашого під’їзду, ми викличемо поліцію. Ясно!
— Не потрібна поліція, — попросив безхатько. – Я ненадовго. Розумієте, у мене в цьому місті нікого нема, а жити якось треба. Я тут по сусідству вантажником улаштувався. Як тільки зароблю, щоб зняти хоч якесь житло, одразу піду.
— Нам нема справи до ваших проблем! – Закричала я. – У нас тут не готель, ясно?!
— Не кричи, — Валера смикнув мене за рукав. — Може, людині справді подітися нема куди.
— Мені що?! – Фиркнула я. — І взагалі, чого ти його захищаєш? Нормальні люди під’їздами не вештаються. Ось обчистить квартиру, тоді не так заспіваєш!
Безхатько витріщив очі.
— Я не злодій, що ви… Хочете, паспорт покажу? — він метушливо поліз у кишеню куртки.
— Не треба, — зупинив його Валера, — гадаю, ви кажете правду…
Взявши за руку, чоловік потягнув мене у бік квартири. Вдома між нами розгорілася суперечка, але Валері з донькою вдалося вмовити мене не виганяти на вулицю того чоловіка. Однак наступного дня на нас чекав новий сюрприз — наш безхатько притяг із собою песика.
— Мам, дядько Микола сказав, Жулька житиме з ним, — радісно повідомила ввечері донька. — Дядько Микола добрий, він Жульку від інших собак відбив. Бачила в неї рану?
– Відчепись, – рикнула я. — Робити мені нема чого — бродячих псів оглядати! І взагалі, я бачу, ти вже з цими волоцюгами потоваришувала!
— Вони не волоцюги, — насупилась дочка. – Просто в них трапилося лихо.
– Адвокат сопливий! – Розсердилася я. – Кінець року, а вона, замість того щоб робити уроки, спілкується з виродком!
– Не хвилюйся, уроки я вивчила! — Блиснувши очима, дочка вискочила з кухні.
У суботу я затіяла генеральне прибирання. Витрушуючи на балконі ганчірку, побачила біля під’їзду дві поліцейські машини та швидку. На лавці лікар оглядала дівчинку, поряд стояли наш безхатько і двоє людей у формі. Придивившись до дитини, я, на свій жах, впізнала Олю… О боже!
Я кинулася надвір. Розштовхала роззяв, підбігла до доньки, схопила за плечі і, глянувши на рідне личко, жахнулася — губи Оленьки розпухли, щока та волосся в крові, око запливло.
– Не хвилюйтеся, – заспокоював мене лікар. — У дитини немає серйозних ушкоджень. Хоча цей покидьок цілком міг її вбити… Відпустивши дочки плечі, я кинулася з кулаками на безхатька, що стояв між поліцейськими:
– Скотина! Моя дитина!!!
Хтось обхопив мене ззаду, намагаючись відтягнути убік:
– Жінко, ви чого?! Не смійте бити потерпілого!
«Потерпілого?!» Я дивилася на хлопця, тільки зараз помітивши, що в нього теж розбите обличчя, куртка збоку розірвана, джинси в крові.
– Краще б подякували людині, – похитав головою поліцейський. — Якби не він, вашої дівчинки вже не було б з нами! До речі, хоч бандит його поранив, цей громадянин його не відпустив, — капітан хитнув головою у бік поліцейського авто. — Он він, гад, у машині сидить…
Дорогою до лікарні Микола розповів, як усе сталося. Виявляється, якийсь мерзотник затяг Оленьку на сходи. Кричати вона не могла, але Микола випадково почув метушню і спустився подивитися в чому справа. Страшно подумати, що трапилося б, спізнися він на пару хвилин…
Поранення Миколи виявилося не надто серйозним, проте лікарі протримали його в лікарні понад тиждень. У день виписки ми всією родиною прийшли до нього в палату. Побачивши в моїх руках букет троянд, Микола засміявся.
— Що я, панянка, чи що? Ви б краще мені блок цигарок подарували!
— Багато курити зараз тобі не можна, — дзвінко сказала Оля. — Зате ми вигадали, як тобі допомогти!
-Ну як же? — весело поцікавився Коля,
— Якось, — засміялася донька. – Поживеш у нас на дачі. Там добре. Як у санаторії! Правда, мам?!
