Олег жив у панельній дев’ятиповерхівці, де стіни тонші за папір, і кожне чхання сусіда луною відгукується в батареях. Він давно не здригався, коли сусіди грюкали дверима, не реагував на скандали з перестановкою меблів, не чув, як репетує телевізор у пенсіонерки знизу.
Але те, що робив сусід зверху (якийсь Олексій), виводило його з себе і змушувало сипати лайкою.
Щосуботи цей «нехороший чоловік» без докорів сумління вмикав то дриль, то перфоратор! Іноді о дев’ятій ранку, іноді об одинадцятій. Але завжди – у вихідний! І завжди саме в той момент, коли так хотілося виспатися.
Спочатку Олег, абсолютно не скандальна людина, ставився до цього філософськи: «Ну, хто знає… Ремонт затягнувся… Можна зрозуміти…» – думав він, перевертаючись у ліжку з боку на бік і… накривав голову подушкою.
Але минали тижні, а звук перфоратора будив його по суботах знову і знову.
То короткими серіями, то довгими протяжними трелями. Здавалося, сусід щось починає робити, потім все кидає, а потім знову повертається до розпочатого.
Іноді ненависні звуки сипалися на голову не тільки вранці, але і серед тижня, близько сьомої вечора, коли Олег приходив з роботи, мріючи про тишу. Кожен раз Олегу хотілося піднятися і висловити сусідові все, що він про нього думає, але… То втома, то лінь, то банальне небажання конфлікту стримували його.
Одного разу, коли дриль заспівав над головою в черговий раз, Олег не витримав і рвонув нагору. Дзвонив, стукав… У відповідь – ні звуку. Тільки проклятий перфоратор продовжував ревіти, віддаючи вібраціями прямо в череп.
– Колись я…! – вирвалося тоді в Олега, але він не договорив. Сам не знав, що саме «колись» зробить.
Фантазії на цю тему у нього, звичайно, були. Від вимкнення пробок у під’їзді до більш витончених способів: написати скаргу, нацькувати дільничного, забити піною вентиляцію.
Іноді Олег уявляв, як сусід раптом сам розуміє, що набрид усім навколо, і приходить вибачатися. Або переїжджає. Або…
Ну, хоч щось! Аби тільки перестав свердлити!
Цей звук став для Олега символом несправедливості. Він щоразу думав: «Ну хоч би хтось у під’їзді обурився і припинив це неподобство!»
Однак усі сиділи у своїх норах і ні в що не втручалися.
А потім сталося те, чого Олег ніяк не очікував…
***
Одного разу в суботу він прокинувся не від шуму, а від… тиші.
Довго лежав, прислухаючись: коли ж завиє проклятий апарат? Але тиша була густою, спокійною, майже відчутною…
– Зламав! – радісно промайнуло в голові, – або цей нелюд поїхав?!
День минув у дивовижному відчутті свободи.
Пилосос працював тихіше, чайник здавався майже ласкавим, а звук телевізора не вібрував разом зі стелею.
Олег сидів на дивані і ловив себе на тому, що посміхається.
Широко, як дитина…
***
У неділю теж було тихо.
І в понеділок. І у вівторок. І в середу.
Тиша зверху трималася майже тиждень.
Олег перестав списувати її на ремонт, відпустку або випадковість. Було в цій паузі щось неприродне, тривожне. Занадто різкий контраст після місяців регулярного шуму…
***
Він довго стояв перед дверима сусіда, збираючись з духом, і все намагався зрозуміти: навіщо йому це потрібно? Переконатися, що все нормально? Або навпаки – перевірити, що він не дарма себе накручує?
Олег натиснув кнопку дзвінка.
Двері відчинилися майже відразу – і він відразу зрозумів: щось сталося.
На порозі стояла жінка при надії. Обличчя бліде, повіки опухлі. Він лише мигцем бачив її пару разів раніше, але зараз вона виглядала інакше – ніби постаріла на кілька років.
– Ви… дружина Олексія? – запитав він обережно.
Вона кивнула.
– Щось сталося? Я… давно не чую…
Він замовк. Слова застрягли в горлі: як взагалі можна сказати, що прийшов через тишу?
Жінка відступила на крок, пропускаючи його всередину. І раптом пролунало тихе:
– Льоші… більше немає.
Олег не відразу зрозумів сенс. Потрібно було кілька секунд, щоб слова склалися в ціле.
– Як… Коли?
– Минулої суботи. Рано вранці. – Вона змахнула сльозинку. – Розумієте… Цей нескінченний ремонт… Він так втомлювався. Вічно все робив у вихідні – протягом тижня часу не було. Того дня встав раніше за мене… хотів доробити ліжечко. Поспішав. Боявся не встигнути…
Вона махнула рукою вглиб квартири.
Там, біля стіни, стояло акуратно розкладене дитяче ліжечко – точніше, його половина. Інструкція, упаковки з кріпленнями, якісь деталі лежали на підлозі.
– Він просто… впав, – прошепотіла вона. – Серце. Я навіть не встигла прокинутися.
Олег стояв, ніби вріс у підлогу.
Слова жінки повільно, важко проникали в свідомість…
***
Шум…
Той самий, який його так дратував, будив по суботах! Він стільки разів проклинав його разом з людиною, яка його виробляла! Олег опустив очі – погляд впав на коробку з деталями ліжечка.
Дрібні гвинти, шестигранник, наклейки з номерами деталей. Все акуратно розкладено… так стараються тільки люди, які дійсно хочуть зробити щось важливе.
– Може, вам щось потрібно? – почав він тихо, але жінка похитала головою:
– Дякую. Нічого…
Олег пішов майже навшпиньки, як відходять від чийогось свіжого болю.
Він повільно спускався по сходах, тримаючись за перила. Кожен крок віддавав тупим почуттям провини, яке не мало конкретної форми, але пекло неймовірно.
Вдома він підняв очі до стелі. Тиша стояла густа, щільна. Немов докоряла в чомусь…
Можливо, в тому, що Олег ненавидів цього Олексія? Ненавидів тільки тому, що той заважав йому спати?! Він навіть проклинав його за це! Для нього це була не людина, це був просто шум. Незручність.
А тепер…
Зате, виявляється, є жінка, яка його оплакує.
Скоро народиться дитина, у якої вже немає батька. І є ліжечко, яке він дуже хотів зібрати.
Але не встиг…
«Треба буде сходити до його дружини, – подумав Олег, – допомогти. Навряд чи вона сама…»
***
Увечері, коли думки вляглися, Олег знову глянув на стелю. Там, як і раніше, стояла тиша.
Він довго сидів у напівтемній кухні і раптом зрозумів, що просто так заснути сьогодні не зможе. Олег піднявся нагору, подзвонив.
Двері відчинилися, жінка здивовано підняла брови – вона, звичайно, його не чекала.
Олег, помітно ніяковіючи, тихо промовив:
– Послухайте… Я розумію, що ми ледь знайомі. Але, якщо ви дозволите. Я можу зібрати ліжечко. Адже він хотів, щоб воно було готове. І… якщо можна… я б хотів допомогти.
Вона спочатку нічого не сказала.
Тільки дивилася на нього довго – так, ніби намагалася зрозуміти сенс сказаних слів.
Потім повільно кивнула.
– Проходьте.
Олег увійшов, обережно переступаючи через коробки з деталями.
Працював довго, мовчки.
Жінка сиділа на дивані, погладжуючи живіт. Іноді вона тихо схлипувала, намагаючись не заважати. Коли Олег прикрутив останній гвинт і підвівся, щоб поправити спинку ліжечка, повітря в кімнаті змінилося. Немов розрядилося.
Жінка підійшла ближче і провела долонею по гладкій дерев’яній перекладині.
– Дякую, – прошепотіла вона. – Ви… ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо.
Олег стояв, не знаючи, що відповісти.
Він просто кивнув.
І, вже виходячи, раптом подумав, що вперше за довгий час зробив щось по-справжньому правильне і відчув, що обов’язково сюди повернеться.
Спеціально для сайту Stories
