Старший брат більше не розмовляє зі мною. Я ніколи не бажала йому зла. Упевнена, як і він мені. Але вийшло, як вийшло. І, на мій превеликий жаль, змінити вже нічого не можна. Із братом ми виросли в невеликому селі. З мамою, татом і бабусею.
Час був важкий, але для нас, дітей, він здавався просто фантастичним. Місцева школа налічувала кілька сотень учнів, а вчителів була зовсім уже жменька. Тепер я розумію, чому вони не надто старалися робити свою роботу, але особисто мені це було тільки на руку.
Я приходила додому, їла, дивилася мультики і паралельно робила вигляд, що займаюся уроками. І все, цього було достатньо. Іноді й справді доводилося щось писати, але загалом із навчанням ми були на довгій дистанції. А ось брат, навпаки, бігав у бібліотеку, брав книжки, вчився.
Потім ще й з учителями сперечався, що часто впливало на його успішність. Я ж зовсім нічого не вчила, але сиділа тихенько й усміхалася, якщо мене раптом за щось хвалили. Таким чином вийшло, що випускалися з братом ми приблизно з одним результатом.
Хоча він розбирався в предметах набагато краще за мене. Напевно, краще за будь-кого в школі, але що поробиш. Треба було мовчати. А, з іншого боку, він одразу поїхав у місто, вчитися. Легко склав іспити на бюджет, а я навіть пробувати не стала. У мене були важливіші проблеми: кохання.
Ну а там настало доросле життя. Брат знайшов хорошу роботу, переїхав до столиці. Я так і не здобула вищої освіти, але вийшла заміж і народила двох діточок. Кожен із нас пішов своєю дорогою. І хоч ми з чоловіком жили небагато, але зробили прибудову до будинку моїх батьків.
Я почувалася щасливою і наповненою. А це найголовніше. Брат шукав якусь ідеальну жінку. Інакше б він не був холостяком. Жити у великому місті у великій світлій квартирі, майже в центрі. Мати хорошу роботу і всі перспективи. І не мати при цьому не те що дружини, навіть дівчини?
Він і в школі їх боявся, хоча й хотів познайомитися. Але в дорослому віці… Для мене це якась дикість. Так чи інакше, час минав, і мама, як завжди, поспішала зробити чергову заяву. На свій день народження, який брат вкотре пропустив “через робочі моменти”, вона заявила, що заповість мені будинок.
Той, у якому ми й так, по суті, жили. Але щоб це було офіційно і з усіма документами. Мені було якось не дуже комфортно домовлятися про щось за спиною у брата, але я подивилася на чоловіка, на дітей і подумала “та годі, невже він не зрозуміє”. Повертатися в село він і не збирався, це було ясно.
Вигода? Та годі, у нього, напевно, зарплата більша, ніж половина нашого села. Ну які можуть бути розмови? Але розмови були. І на підвищених тонах. Брат, як тоді в школі, доводив свою правоту і що з ним вчинили нечесно і несправедливо. Ще трохи, і було видно, що заплаче. Просто при матері.
Вона теж пояснювала йому, мовляв, сину, заспокойся. Ми ще тоді навіть нічого почати не встигли. Документи на оформлення не подали. Але він не заспокоївся і просто перестав відповідати на дзвінки, і дзвонити сам перестав теж. Дорослий чоловік, який повністю себе забезпечує, нагадаю.
Я поговорила з мамою, і ми вирішили всі справи, пов’язані зі спадщиною, відправити в довгий ящик. Не до цього було, та й зайві витрати ні до чого: у мене діти ростуть, кожна копійка потрібна. Та й у мами пенсія не королівська, а ще ремонт було б непогано зробити.
Минуло півроку, і раптом у мене на телефоні засвітилося знайоме ім’я. Це був брат. Схвильованим голосом він запропонував зустрітися в центрі. Ну як у центрі, це в міських є свій центр. У моєму випадку це був звичайний парк, за метрів 100 від невеликого магазину, у якому було все: від хліба до блешні.
Я попросила маму посидіти з дітьми півгодинки, а сама послалася, що йду до подруги. Машина брата вже стояла на узбіччі, а сам він запропонував посидіти з ним на лавочці. Він вже не був таким скуйовдженим, яким я його пам’ятала з нашої останньої зустрічі. Ми поговорили.
Він розповів, що більше не може перебувати на старій роботі і навіть у старій квартирі. Йому душно. Тож він переїжджає за кордон і додому повертатися не хоче. Він уже змирився з тим, що мама не вважає його спадкоємцем, але він завжди почувався якимось не таким, відстороненим.
А тепер ось наважується на велику поїздку. Що на нього чекає, він не знає, але терпіння сидіти вдома в нього просто не залишилося. Мене він пригостив шоколадкою, навіть умовляння слухати не став. Просто сів у машину і поїхав, ось так непоказно попрощавшись.
Вдома я побачила, що плитка шоколаду, подарована мені братом, була насправді акуратно захованою пачкою грошей в обгортці. Я таких сум не те що в руках не тримала, не бачила навіть, а він залишив їх мені, мабуть, щоб я сама ними розпорядилася.
Тепер його телефон не відповідав, карта була заблокована. Ну а як же інакше, все в його стилі. Тож тепер ми з братом ніяк не зможемо поспілкуватися. Дуже шкода, адже він виявився дуже доброю і щедрою людиною. Я вирішила зробити мамі ремонт і відклала частину грошей про всяк випадок.
Про брата нічого розповідати не стала. Думаю, вона не зрозуміє, і їй буде боляче. Сподіваюся, він знайде те, чого давно шукав. І буде щасливий, нехай і далеко від нас із мамою.
