-Мамо, привіт.
-Привіт… синку.
-Мамо, – в трубці запала тиша, – я прошу допомоги, – голос сина був відчайдушно тужливим, Вероніка вся стиснулася всередині, – нам потрібна допомога.
-Вам?
-Так. Олену поклали в лікарню, вона втратила свідомість на роботі.
-Що з нею? – запитала спокійно Вероніка, – щось серйозне?
-Так… щось жіноче, все тягнула, не йшла в лікарню, терпіла, загалом…
-Потрібен лікар?
-Ні, лікарі хороші, розумієш…
-Гроші? – діловито запитала Вероніка.
-Та ні, мамо. Нам Михайла нема з ким залишити. Теща поїхала на північ, там мама у неї захворіла, бабуся Олени вона вже старенька, Настя, сестра Олени в пологовому будинку.
Я не знаю, що робити, мамо. Це тільки на тиждень, потім сказали, що Олену випишуть.
Вероніка мовчить.
-Мамо, ти мені тільки відразу скажи, допоможеш чи ні, якщо ні, то… я відгули чи що спробую взяти.
-Що потрібно робити? – повільно запитала Вероніка.
Вранці я його погодую, кашу в мультиварці, Олена навчила як, зварю. Потім в обід погодувати, погуляти ввечері я вже сам. Він спокійний, мамо.
Вероніка задумалася, як у них все легко з дворічною дитиною впоратися… Йому ж два начебто.
-Гаразд, мамо, вибач, що потурбував.
Син відключився. Вероніка не встигла нічого сказати, вона відразу набрала його, але Микола скинув дзвінок.
-Треба ж, який ніжний, – пробурмотіла Вероніка і пішла збиратися.
Через п’ятнадцять хвилин вона стояла біля дверей квартири сина і невістки. Не була тут більше двох років, стільки ж не бачила і не чула сина з невісткою, і жодного разу не бачила… їхню дитину.
Ні… він їй ніхто, цей хлопчик. І ні, він не з дитячого будинку, це син її невістки, ні, не від першого шлюбу, і ні, не нагуляла.
Спогади накрили Вероніку з головою.
Миколу вона народила в досить зрілому віці, старша дочка вже була заміжня. Батька у Колі не було, так буває, виховували самі, з дочкою, потім зять підключився.
Виростили.
Коли він привів знайомитися Олену, Вероніку боляче в серце вколов укол ревнощів.
Красива, впевнена в собі, навіщо вона Колі? Такі на простих хлопців не дивляться.
Але Олена легко увійшла в сім’ю і підкорила всіх, в тому числі і її, Вероніку. А ще… ще вона попросила дозволу називати мамою. Так цікаво, не Вероніка Сергіївна, а мама, ось так.
Подруги всі здивувалися, треба ж зараз у молоді не прийнято тещу і свекруху мамою називати, а у них ось…
Це був ідеальний шлюб, так Вероніка була рада за дітей.
Проживши шість років, молоді замислилися і про дітей. Вероніка не наполягала, але хотілося онуків від сина…
Поступово розмови про дітей почали згортати, а потім зізналися, що Микола не може мати дітей, стільки лікарів пройшли.
-Нічого, ви молоді. Ще буває таке, що лікарі поставили діагноз, а потім раптом і дитина на світ з’являється.
-Ні, мамо, – Коля похитав головою, – ні, це не той випадок.
А потім вони просто поставили перед фактом, що Олена чекає дитину. Побачивши щасливі очі сина, Вероніка заплакала і, вітаючи, сказала, що ось, вона була права.
А потім вона ненавмисно почула по телефону розмову невістки зі своєю мамою, дізналася, що вони накоїли. Звичайно, це все Олена придумала, хто ще.
Вероніка дізналася, що Олена носить чужу для Колі і для їхньої родини дитину. З чужими генами, з чужою історією. Вероніка навіть захворіла від такої новини. Як? Як вона могла так вчинити з її сином?
Спостерігаючи за тим, як радий її син, Вероніка Сергіївна заливалася гіркими сльозами, нарешті вона зважилася, налаштувалася і вирішила відкрити синові очі.
Микола ошелешено дивився на матір, потім почервонів.
-Мамо… хто тобі сказав?
– Ніхто, ніхто, синку, сама почула, вона брехуха, зрадниця, бачити її не можу ,нічого, нічого, синку, знайдеш собі хорошу дівчину, яка прийме тебе… таким, яким ти є…
-Мамо! Ти про що? Мамо! Це наше з Оленою рішення! Це я запропонував, розумієш? Ми думали з дитячого будинку взяти, а потім я побачив десь рекламу, довго вмовляв Олену, вона погодилася. Знайшли донора відповідного, дуже зі мною схожий.
Це наша дитина, розумієш? Моя і Олени!
-Мені не потрібен цей сурогатний онук, не потрібен. Я ніколи не визнаю його, ніколи, чуєш. Тебе я рада бачити завжди, її і її приплід ні.
Ось так вийшло, що вона не бачила сина стільки часу. Микола просто зник з її життя.
Вероніка подзвонила у двері.
Коля відкрив з малюком на руках, той дивно був схожий на маленького Миколу, такого бути не може, просто один типаж, – заспокоїла вона себе.
-Мамо?
-Ти так швидко кинув трубку, я увійду?
-Звичайно.
Вероніка Сергіївна несміливо зайшла в квартиру, озирнулася. Чисто, тепло, затишно, що не кажи, невістка чудова господиня, дитина чиста, вона несміливо посміхнулася хлопчикові, той простягнув до неї руки.
Вероніка Сергіївна стала щоранку приходити і доглядати за сином невістки. На душі Миколи все одно було неспокійно, він намагався швидше змінити матір. Олену затримали в лікарні більше, ніж на тиждень.
Одного разу Микола прийшов раніше з роботи, тихо зайшов у двері, бабуся повзала по килиму, зверху на ній сидів Михайло, який мило реготав.
-Бабуся конячка, – закатувався син сміхом.
Микола тихо вийшов, прикривши двері. Коли повернувся, мати вже сиділа одягнена.
-Баба, іде, Мишко з бабою.
Хлопчик схопив Вероніку за ноги і стояв, піднявши личко.
-Михасик, бабуся завтра прийде, – каже Микола
-Ні, Мишко буде плакати…
-Не плач, маленький, а хочеш… поїдемо до бабусі, хочеш?
Хлопчик швидко кивнув головою.
-Коля, синку, можна?
-Я не знаю, мамо…
-Будь ласка.
-Тату, – дивиться син, – можна?
Так ці двоє знайшли один одного.
Давно забуті злі слова, сказані з гарячої голови, давно немає образ. Михайло обожнює свою бабусю Ніку, а вона свого улюбленого молодшого онука.
Важко, дуже важко було прийняти таке рішення свого сина, але Вероніка Сергіївна переборола себе, до того ж Михайло просто оселився в її серці.
Онуки від старшої дочки були вже дорослі, а малюк ніби заново змусив свою бабусю Ніку стати молодою, вона з гордістю возила його по різних гуртках, хвалилася подругам, розповідаючи, який обдарований хлопчик її молодший онук.
Знайшла в собі сили, попросила вибачення у Олени, і досі дякує за онука і за сина, адже син щасливий, дуже, він справжній батько.
Спеціально для сайту Stories
