Погоду на вихідні усі прогнози обіцяли чудову. Останні дні літа хотілося провести на природі з друзями, тому Олексій запропонував Вероніці поїхати на річку з ночівлею.
— Шашлики посмажимо, багаття ввечері розведемо, гітару візьмемо, обіцяю, що не пошкодуєш.
— Ну, добре, – погодилася Вероніка, тільки пообіцяй, що на наступних вихідних сходимо в кіно.
Олексій позитивно кивнув і обійняв дівчину за талію.
— А серед тижня я тебе заберу в обід, і ми подамо заяву в РАГС, відмову не приймаю.
Вероніка загадково посміхнулася. Вони зустрічалися всього півроку, і Олексій наполягав на тому, що їм необхідно одружитися, але Вероніка ще не була впевнена, що Олексій саме та людина, за якою вона буде як за кам’яною стіною, тому його наполегливість щодо РАГСу їй не подобалася, але провести разом вихідні дівчина була не проти.
Вона вже давно не виїжджала нікуди і насолодитися погодою було б дуже приємно перед затяжними дощами і похмурою сірістю. Вихідні настали дуже швидко. Зібравшись заздалегідь, Вероніка чекала на Олексія, який під’їхав до її під’їзду хвилину в хвилину, як обіцяв. Він завжди був пунктуальним, і це не могло не тішити.
— Вероніка, люба, пообіцяй, що будеш обережна і уважна, щось неспокійно мені, – попросила мама.
– Так, звичайно, я ж з Олексієм їду, все неодмінно буде добре!
— З Олексієм, – похитала мама головою,- ось тому мені здебільшого й тривожно. Не здається він мені настільки надійним, що відпустити з ним дочку спокійно.
— Все буде добре, – пообіцяла дівчина і, поцілувавши в щоку матір, втекла, прихопивши спортивну сумку.
Олексій вже поглядав на годинник, і коли Вероніка сіла в машину, замість ніжного вітання, почула закид:
— Ніка, ну ти ж знаєш, що я ні на хвилину не затримуюсь ніколи, невже складно чекати мене вже біля під’їзду, чому я маю стирчати тут постійно?
– Ну, вибач, – знизала вона у відповідь плечима, – я не подумала, та я ж і недовго, всього-то пара хвилин …
— Нас уже чекають, між іншим, треба за Пашкою з Дариною заїхати, а решта збирається за мостом. Так, до речі, – Олексій змінив тон, – я вже цікавився, де весілля можна зіграти. Класний зал придивився, тобі сподобається.
— А-а-а, – простягла Вероніка, не наважуючись заперечувати, бо Олексій був за кермом, а розмови могли відволікти від дороги.
Павло з Дариною чекали вже на вулиці.
— Ось бачиш, люди чекають, цінують свій та чужий час, бери приклад, – підморгнув Олексій.
Всі посідали на заднє сидіння і почали без упину балакати, розповідаючи всяку нісенітницю. Вероніка вже пошкодувала, що взагалі погодилася на цю поїздку. Доба такої балаканини, і назад їй захочеться йти пішки. В неї майнула думка, що як вона вийде заміж за Олексія, то доведеться спілкуватися з його друзями. Їй чомусь не дуже подобалася їхня компанія.
З рештою вона ще не була знайома з ними, але заочно вони здавались їй такими ж як Дарина з Павлом, і вона не помилилась. Після прибуття на місце, Олексій познайомив наречену з друзями. Хлопці вирушили встановлювати намети та мангал, а дівчата пішли збирати хмиз для багаття, поки ще було видно. Вони нагадували Вероніці зграю сорок, що бовтають без перерви, перебивають один одного і перескакують з теми на тему.
— Вероніка, а ти чого мовчиш? – Запитала Дарина.
— Та не знаю, не люблю я говорити про те, що мені нецікаво.
— А хіба тобі нецікаво, хто кого вибере, – здивувалася дівчина, ім’я якої Вероніка не запам’ятала.
— Та я, чесно кажучи, взагалі не знаю цих людей, про яких ви говорите.
— То це ми про героїв телешоу. Ти не дивишся чи що?
Вероніка, нічого не розуміючи, дивилася на дівчат, а ті здивовано роздивлялися її.
– Не дивлюся, – відповіла вона. – Я взагалі серіали не люблю дивитись.
— То ж це не серіал, а реаліті-шоу, – пояснила Дарина.
— Ну тоді тим паче, – усміхнулася Вероніка.
Дівчата втратили до неї інтерес і продовжили свої розмови, а Вероніка набрала хмизу і повернулася до хлопців. Там було дещо спокійніше. Розмови теж велися, але здебільшого про автомобілі.
— А де дівчата? – Запитали хлопці.
— Обговорюють якесь телешоу, – зніяковіло відповіла Вероніка.
— А-а, зрозуміло, це надовго, – засміявся Павло.
Намети вже були встановлені, шашлики майже готові. Вероніка нарізала салат із овочів, і лише тоді з-за дерев з’явилися силуети дівчат із хмизом.
— Щось, мало ви набрали за стільки часу, – зустріли їх сміхом хлопці, – певне, цікава розмова відволікала.
Час для Вероніки йшов повільно. За шашликом випили трохи вина. Дівчата продовжували базікати, хлопці теж вирішували свої справи, а Олексій схилився до Вероніки і прошепотів:
– Сумуєш? А давай втечемо від них і покатаємось на човні!
– На човні? – Здивувалася дівчина. – Скоро ж стемніє.
-Встигнемо, не переживай, човен готовий вже, Павло хотів вранці порибалити, думаю, не образиться.
— Ну, йдемо, якщо недовго, – відповіла Вероніка, але якесь невиразне почуття ніби намагалося втримати.
Тільки влаштувавшись у човні, відчувши невимовну романтику, Вероніка відпустила занепокоєння і зазирнула в очі Олексію.
— Олексію, ти такий спокійний, чому ти дружиш із цими невгамовними людьми?
— Не знаю, – знизав він плечима, – мабуть, друзів не вибирають. З ними весело!
Вероніка розуміюче кивнула.
— Ніко, ну ти вже подумала, яку весільну сукню вибереш? Який торт замовимо?
— Олексію… Я, чесно кажучи, не готова поки що. Ми не так давно з тобою разом і я не відчуваю ще, що це доля.
— Ну, як же, не доля?! Нам затишно разом, ми маємо спільні інтереси. Що ще потрібне?
— А як же кохання? Необхідність дихати одним повітрям?
— Вероніка, я тебе прошу, не кажи нісенітниці. Якщо людям комфортно та зручно поряд, значить, вони мають бути разом.
– А чому тобі зі мною комфортно? – несподівано запитала Вероніка.
– М-м-м, гарне питання. Не знаю, що й відповісти. Напевно, ти надто домашня, чи саме такою має бути дружина. Ти вмієш створювати затишок, вмієш смачно готувати, ти будеш вірною дружиною.
— Ясно, – задумливо відповіла Вероніка, коли раптово піднявся вітер. -Олексію, я боюся, давай повертатися.
— Не бійся, зараз заспокоїться, синоптики обіцяли спокійну погоду.
— Олексію, давай повернемося.
Хмари на небі різко згусли, повисла напівтемрява, вітер посилювався. Олексій спробував пливти назад, але пориви вітру не давали цього зробити. Вероніка заплющила очі і всі думки направила на молитву про те, щоб тільки повернутися живими. Раптом вона закричала, миттю опинившись у холодній воді.
— Олексію, допоможи, я плавати не вмію, – намагалася вона вхопитися за руку Олексія, який, у свою чергу, намагався вхопитися за човен.
— Не чіпляйся за мене, мені човен упустити не можна, інакше вік не розрахуюсь за нього.
— Але я тону, – кричала Вероніка.
— Намагайся вхопитися за човен, – нервово відповів Олексій, скидаючи її руку зі своєї. – Я не можу тягти і човен і тебе, чіпляйся якось за човен.
Вероніка в паніці хапалася за слизькі краї човна, але нічого не виходило. Вона плюхалася, насилу хапаючи повітря і знову опускаючись під воду. Олексій вже встиг віддалитися, а Вероніка, побачивши, що він відпливає все далі, закричала, і почала прощатися з життям. Прокинулася вона, нічого не розуміючи.
«Пекло чи рай», – майнуло у свідомості, але помітивши трохи віддалік багаття і людей, що сиділа поруч з вогнем, поспішила подумати, що все-таки, життя. Вона лежала на чомусь теплому, але дуже жорсткому. Спробувала підвестися. Чоловік, що сидів біля вогнища, підвівся і пішов у її бік.
— Отямилися?! – спитав чоловік середнього віку, подаючи їй кухоль з напоєм, що випромінював аромат свіжозаварених трав.
– Хто ви?
— Людина, – відповів той.
— Ви мене врятували?
-Так, якщо можна так сказати. Завдяки щасливому випадку на березі опинився.
— А де Олексій? Йому вдалося вибратися?
— Та втік ваш Олексій, як боягузливий олень, – кашлянув у кулак чоловік.
Вероніка зітхнула, згадавши, як він віддав перевагу порятунку човна. На протилежному березі засвітилися яскраві спалахи ліхтарів і почулися голоси.
— Вас, мабуть, шукають, – чоловік схопився на ноги, – допомагайте швидше. Він почав тягати гілки ближче до берега, – збирайте сухі гілки і тягніть, треба велике багаття розвести.
Багаття розгорілося дуже швидко від спритних рухів чоловіка. Невдовзі до берега підплив човен із рятувальниками, і з нього вийшов Дмитро, друг Олексія, який приїхав разом з усіма без дівчини і весь час відмовчувався. З Веронікою Олексій познайомив їх уже давно і щоразу під час зустрічі Дмитро якось дивно дивився на дівчину, вона не могла зрозуміти його погляду, але він їй однозначно подобався.
— Дмитре, тебе Олексій відправив сюди? – Запитала з надією в голосі.
— Олексій до міста поїхав, Ніко, я сам викликав рятувальників, бо вірив, що тебе знайдуть.
Він підійшов до чоловіка і простяг руку:
— Дуже вам дякую!
– Не варто! – Відповів той, і погляд його затримався на руці Дмитра.
Він повільно відпустив його руку і тихо спитав:
— Каблучка… Звідки в тебе ця каблучка, Дмитре? – Його голос тремтів, а до горла підступив ком.
— Це обручка мого батька, який зник безвісти, коли я був дитиною…
— Я твій батько, – він притис Дмитра до себе, вже не в змозі стримувати сліз, а той стояв, як укопаний, і нічого не міг зрозуміти.
Повернулися до міста всі втрьох. Дмитро завіз Вероніку, попросивши дозволу відвідати наступного дня, а потім вирушив додому разом із чоловіком, який назвався його батьком. Мати Дмитра чоловіка свого впізнала одразу.
Він розповів, що з ним сталося за ці роки, і вони всією сім’єю просиділи за столом до пізньої ночі, за чаєм та нелегкою розмовою. За місяць Дмитро зробив Вероніці пропозицію, і вона з радістю його прийняла, бо знала, що ця людина і є те сильне та міцне плече, поряд з яким їй завжди буде комфортно та спокійно.
