– Мамо, все вже вирішено: ми з Поліною одружуємося.
Інна Антонівна зітхнула: бачити в невістках Поліну – круглу сироту – їй зовсім не хотілося. Адже всі турботи про добробут молодої сім’ї доведеться взяти на себе, тому що приданого за сиротою ніякого. І вона знову почала відмовляти сина від одруження.
Денис спочатку уперся.
– Вже вирішили, налаштувалися, чому я повинен відмовлятися?
– Тому що… різні матеріальні умови… ну пожалій ти мене хоча б, всі фінансові тяготи на мені будуть, – благала Інна Антонівна.
– Гаразд, нехай так. Просто відкладемо до мого диплома.
Інна зітхнула.
– Я взагалі проти. Ти чуєш мене?
– Мамо, ну я ж йду на поступки, сказав же, відкладемо весілля.
Інна, вважала, що син майже здався, і вирішила, якщо відклали, то є ще час відрадити від цієї дівчини. Та й взагалі, Інна Антонівна вміла переконувати людей, тому вирішила, що перший раунд вона все-таки виграла.
І щоб закріпити свою, нехай маленьку, але перемогу над сином, подарувала йому золотий ланцюжок – досить важкий.
Поліна жила у рідної тітки: матері не було вже десять років, а батька вона взагалі не знала. Те, що Інна Антонівна переграла ситуацію, переконавши сина, що йому зарано одружуватися, Поліні не було відомо, хоча ще напередодні вони думали подати заяву.
Але ось невдача: Денис чомусь не виходив на зв’язок.
– Щось сталося, – подумала Поліна і вирушила до нареченого додому. Вона не знала, що Денис поїхав з батьком до родичів і забув телефон.
Але ж увечері вони будуть вдома, тож можна не засмучуватися, – думав хлопець.
Тим часом двері відчинила Інна Антонівна. Поліна стояла на порозі, випромінюючи привітну посмішку.
– Дениса немає вдома, – замість привітання сказала господиня квартири.
– Так мені і з вами поговорити треба. Вибачте, що прямо додому, ми з Денисом були у вас вдома два місяці тому, нас знайомили…
– Ну я пам’ятаю, пам’ятаю… гаразд, заходь, вже краще відразу все з’ясувати.
Поліна насторожилася: тон жінки її налякав.
Пройшовши в зал, дівчина присіла на краєчок крісла, – відчувалася невпевненість. Взагалі вона була дівчиною скромною, – мати поганого не вчила, та й тітка Людмила вклала в племінницю багато хорошого.
– Поспішила ти з весіллям, – сухо сказала Інна Антонівна.
– Чому? Ми ж з Денисом вирішили…
– Вирішили, та мене не спитали. Молоді обоє, на що жити будете?
– Працювати будемо!
– Ні освіти, ні житла, ні грошей. На мою шию хочеш сісти? Так вона у мене тонка – не витримає. Загалом, якщо ти не в курсі, буквально сьогодні вранці домовилися з Денисом відкласти весілля… до диплома.
А якщо чесно, я взагалі проти… Ні, весілля буде колись, пізніше: одружиться Денис з іншою дівчиною. А ти залиш нас, іди додому, пошукай іншого нареченого.
Поліна відчула, що тіло наповнюється важкістю, ноги, немов приросли до підлоги; вона намагалася підібрати потрібні слова, але не могла.
– Ну, все, досить тут мокроту розводити, йди додому, – почала випроваджувати Інна Антонівна.
– Так я це, – заїкаючись, вичавила з себе Поліна, – дитину чекаю.
– Ой, не вигадуй, це ти зараз придумала?
– Я і довідку можу показати: шість тижнів вже…
– Гаразд, давай довідку.
Поліна відкрила сумочку і тремтячими руками дістала рятівний папірець.
– Ну і як я дізнаюся, що це дитина Дениса?
Поліна опустила голову і розплакалася:
– Як ви можете? У мене ніколи, нікого крім Дениса не було.
– А Денис знає?
– Ні, ще не встигла сказати, я тільки вчора була в поліклініці.
Того дня Інна нічого конкретного не сказала Поліні. Кілька днів думала про цю історію, переживала, звичайно, що раніше не розлучила сина з сиротою. А потім змирилася: раз дитина Дениса, значить її онук.
Прийнявши рішення, Інна Антонівна озвучила його всім домочадцям: чоловікові і синові, які в усьому її слухалися, і молодшій дочці.
Рішення було таким: Денис одружиться з Поліною. Але без весілля, оскільки від нареченої взяти взагалі нічого. А гроші потрібні Денису і молодшій дочці на навчання. Обидва в інституті навчаються. Жити молодим доведеться у батьків чоловіка, тому що запасного житла у них немає.
Рідна тітка Поліни, дізнавшись, що від весілля відмовилися, що її племінницю беруть в сім’ю зціпивши зуби, запросила Інну Антонівну на зустріч. Додому не пішла, запропонувала зустрітися в кафе – на незалежній території.
Інна Антонівна рідну тітоньку взагалі до уваги не брала, і увійшла в кафе з незадоволеним виглядом.
” – Мало того, що сироту підбираю, так ще й на бідних родичів час доводиться витрачати,” – думала вона.
Людмила в цей час спокійно пила чай з тістечком.
– Ну, так про що ви хотіли зі мною поговорити? – зарозуміло запитала Інна. – Здається, все вирішили: молоді одружуються, жити будуть у нас, ну і годувати, природно, я буду…
– Знаєте, Інна Антонівна, після того, як ви сина на золотий ланцюг біля себе «посадили», відклавши його весілля на невизначений термін, я б Поліні взагалі не радила з вами родичатися.
Але племінниця чекає дитину від вашого Дениса і кохає його, незважаючи ні на що. Та й, як не крути, батько дитині потрібен. А Денис ваш, загалом, хлопець непоганий, хоч і залежний поки від вас.
Інна Антонівна від такої нахабності здивовано подивилася на Людмилу і вже підбирала слова, щоб приборкати наполегливу співрозмовницю. Але Людмила, не давши і слова вставити, продовжувала:
– Не хочу я дівчинку на самому початку сімейного життя засмучувати, вона і так сиротою виросла, хоч і під моїм наглядом.
Тому свято буде. Без всяких цих пишнот, нехай скромно, але урочисто. Сама розумію, гроші з неба не падають.
Інна Антонівна здивовано підняла брови.
– Так-так, буде свято, – продовжувала Людмила. – Гроші у мене є. Сестра моя, поки була жива, жила в гуртожитку, і кімната їй на законних правах належала. Я її потім продала, а гроші зберегла і продовжувала для Поліни збирати.
Батьківський будиночок продала в селі, – все склавши, вистачило мені купити однокімнатну квартиру. Обстановки, правда, там немає, але про це вже ви подбайте: з мене квартира, а з вас обстановка.
– Зачекайте, Людмила, – нарешті вступила в розмову Інна Антонівна, – виходить, у Поліни є квартира, а ви мовчали…
– А навіщо розголошувати це на весь світ? Про це і Поліна не знала. І взагалі, навіщо тепер про це говорити? Головне, що молодим є де жити.
А щодо того, що ви їх годувати збираєтеся, то Поліна підробляє. Нехай і Денис на роботу влаштовується, ось і будуть на рівних. І якщо чогось не вистачає, то самі і зароблять.
А взагалі Полінка у мене відмінниця, її вже в одну велику юридичну контору запросили після інституту працювати. Так що майбутнє у неї є.
– У голові не вкладається, – розвела руками Інна Антонівна, – ніколи б не подумала…
– А ви й не думайте, а краще до реєстрації готуйтеся, – сказала Людмила.
Від зарозумілості Інни Антонівни не залишилося й сліду, вона раптом пом’якшала і здалася Людмилі навіть досить приємною жінкою.
– Ви, Людмила Степанівна, не ображайтеся на мене, будь ласка, – вкрадливо сказала Інна, – спочатку у мене вийшло некрасиво з вашою дівчинкою. Але ви і мене зрозумійте теж.
Мій чоловік все життя на маленькій зарплаті, двох дітей я одна тягну, ось і подумала, що мені ще важче стане.
– Сироту ображати – щастя не побачиш, – підвела свій підсумок Людмила. Потім встала, попрощалася і пішла.
А Інна Антонівна осмислювала почуте і думала про те, як їй красиво представити змінений імідж Поліни своїм домочадцям.
– Ось тобі і сирота – справжня знахідка, – подумала вона.
***
– Ну що, Поля, не передумала за Дениса виходити? – запитала Людмила.
Поліна за інерцією провела рукою по животу, хоча абсолютно нічого не помітно.
– Тітонько Людо, ми з Денисом довго вчора розмовляли, він налаштований одружитися і дитину хоче…
– Може і хоче, але від золотого ланцюжка, що мати йому подарувала, не відмовився. Ну дивись, Поля, якщо що, я завжди за тебе.
Поліна обійняла тітоньку.
– Так, все буде добре, я дуже сподіваюся.
– Ну, дай Боже. Сподіватися треба, як без надії… без надії, – вона замислилася, – безнадійно все. Якщо що, в образу тебе не дам. Та думаю, Інна Антонівна вже й так зрозуміла, що захист і підтримка у тебе є.
Спеціально для сайту Stories
