Напередодні весілля Денис не мав жодних сумнівів. Усе було вирішено ще давно, ще до служби в армії, тож зволікати не було сенсу. Його родина з хвилюванням готувалася до свята. Він мав намір одружитися з доброю, зрозумілою дівчиною Вірою, яка чекала на нього всі два роки служби.
Віра була саме такою доброю дівчиною, без всяких там викрутасів: вчилася, слухалася батьків, майбутню свекруху поважала з дитинства, ніби знала, що їм судилося стати родиною. Та й на вигляд непогана, приємно дивитися, як казав батько Дениса:
— Працьовита! Така й народить легко, і поле зоре. Ух, гарна, міцна дівчина! Радий я за сина, що головою вибирав наречену!
— Мовчи, розпусник, — перебиває його дружина, — не для тебе вибирав, а собі, дивися, слину пустив.
— А я що?
— А те! Так говориш, ніби й сам не проти.
— Не ревнуй, дружино! Кращої за тебе не буває!
Віра вже давно стала частиною родини нареченого. Поки Денис був на службі, вона підтримувала його листами, надсилала свої фото, а Денис дбайливо зберігав їх, іноді милувався ними.
Денису було спокійно від того, що життя тільки починається, а в ньому вже все так стабільно, є кохана, з якою легко уявити щасливу сім’ю. Вони були знайомі з дитинства, і Денис думав, що це і є любов — ті почуття, які він до неї відчував.
З нею було приємно і комфортно, Віра не раз доводила йому свою відданість і любов.
Сама Віра міцно трималася за ці стосунки, в ролі чоловіка бачила лише Дениса, була серйозною дівчиною, в чомусь навіть занадто: посміхалася лише з вагомої нагоди, говорила доречно і мало.
Ще перед службою вони вирішили, що одружаться після.
Все вже було домовлено між батьками молодих: обрано місце, де святкувати, кого запросити (людей намічалося ціла купа, та й родичів не мало), на чому їхати до РАЦСу, що одягнути, свахи розробили меню і домовилися з подругами про допомогу в приготуванні.
Чоловіки підготували місце в саду — вирішили святкувати у Дениса, місце перед лазнею було найпідходящим. Там встановлювали збиті з брусів столи у формі літери «П», потім прискіпливо оглядали їх, злегка нахиляючись — чи не хитаються.
Мати з сестрою між роботою та навчанням у школі (були останні дні травня, а весілля — у перший день літа) метушилися по дому. Там пахло воском, яким натерли підлоги, та накрохмаленими дрібницями: фіранками, вишитими вручну накидками для гірки з подушок, рушниками… З килимів і доріжок вибивали пил.
Весілля через чотири дні!
— Денис, синку, сходи в магазин, розміняй гроші на більші купюри, — попросила Анна Петрівна, сунучи йому в руки щільну пачку дрібних грошей. — Соромно таку дрібницю вам дарувати, сусіди засміють.
Денис кивнув, сунув гроші в кишеню і вийшов. День був ясний, теплий. По дорозі зустрів старих приятелів — Кольку і Сашка. Ті відразу заусміхалися.
— О, наречений! — Колька свиснув. — Мабуть, тремтиш, як осиковий лист?
— Чого тремтіти? — Денис посміхнувся.
— І правильно. Ми твою Вірку два роки охороняли, — підморгнув Сашко. — Жоден чоловік до неї близько не підходив! Будь спокійний!
Денис пирхнув:
— Вірі охорона не потрібна. Я їй довіряю, як собі.
Приятелі переглянулися, засміялися, але далі не стали приставати. Розійшлися.
Денис рушив далі, до нового магазину на краю села. У голові — передвесільні клопоти, списки гостей і цей клятий викуп. Все продумано, все звично — на весіллях він гуляв хлопцем не раз, і викуп здавався йому дуже смішним пунктом, тільки цього разу доводилося йому з друзями витворяти клоунаду.
З такими думками він зайшов у магазин… І осліп.
Це було настільки яскраве світло, ніби всі лампи одночасно спалахнули, ніби десь поруч вибухнула беззвучна атомна бо.ба. У Дениса перехопило подих, думки розбіглися, він взагалі не міг збагнути, хто він такий і що тут робить.
Час зупинився на якійсь прекрасній, недосяжній ноті, і в голові чулося лише дзинь. Сотні, тисячі дрібних дзвіночків задзвеніли навколо нього. Світ, такий звичний, сірий світ, у якому він готувався до весілля з Вірою, раптом обрушився, назавжди розвалився, і не було сенсу збирати його по цеглинках, бо це вже не було йому потрібно.
За прилавком стояла дівчина, і від неї виходило це сліпуче світло.
Легка, повітряна, з пухнастим світлим волоссям, схожим на кульбабу. Чарівний імпульс охопив Дениса. Дівчина ввічливо посміхнулася йому і трохи нахилилася вперед.
Мабуть, Денис, як дурень, простояв на порозі з хвилину, і обличчя в нього було таке, ніби він до цього блукав по Місяцю і раптом виявив на ньому магазинчик.
— Що ви хотіли? Вам підказати? — запитала вона.
Її голос, наче легкий вітерець, огорнув Дениса теплою свіжістю.
Денис відкрив рота, але слова застрягли. Згадав про гроші, але руки не слухалися.
Дівчина дивилася на нього з легким здивуванням.
Він покрутився на місці, потім тицьнув пальцем на полицю з чаєм. Він сунув продавчині гроші. Скільки страху, нерозуміння, навіть жаху було в його очах! Що відбувається?! Дівчина теж поглядала на нього з подивом.
«Мабуть, вона прийняла мене за дурня», — з сумом подумав Денис.
Він отримав решту і вийшов, не перераховуючи, як це робив зазвичай — мати привчила.
Відійшовши трохи від магазину, він зупинився посеред вулиці. Далі йти просто не міг, він все ще був ніби осліплий, а перед очима — тільки вона.
Денис не розумів, як таке можливо. Хіба може так з першого погляду?! Голова у нього крутилася, він був п’..ий в дрізки… Але не від міцного.
Додому повернувся блідий, не в собі. Люди віталися з ним, а він їх просто не бачив.
— Ну що, розміняв? — запитав батько, відкладаючи газету.
Денис мовчки поклав на стіл пачку купюр — ті самі, дрібні.
— Магазин що, закритий? — нахмурилася мама.
Він підвів на них очі. Голос звучав чужим, і Денис чув себе, наче з телевізора:
— Весілля не буде. Я закохався.
Тиша.
Мати спершу схопилася за сукню.
— Ти що несеш?— не зрозумів батько.
Денис уперто стиснув губи. Спершись на дверний косяк, він дивився вбік, у вікно. Його обличчя тремтіло.
— Ой, Господи, ой, що ж це… — почала голосити мати, дивлячись на абсолютно серйозного сина, на обличчі якого застигло рішення.
— Не одружуся з Вірою. Не можу. Люблю іншу до нестями, зрозумійте.
Денис стояв, стискаючи в кишені коробочку чаю, і думати йому слід було б тільки про одне:«Як же тепер Вірі в очі дивитися?»
Але він думав лише про продавчиню. Ось вона — його доля! Тепер він точно знав, що таке кохання!
А почуття до Віри можна назвати дуже міцною дружбою, прихильністю, але нічого навіть близько схожого на сьогоднішні емоції він до неї не відчував.
Мріяти про «кульбабу» йому довелося недовго: мати завила так, ніби він щойно пішов з життя, а батько, розревівшись і обізвавши сина ганебним псом, вихопив із шафи свій шкіряний ремінь і пообіцяв, що цю дурню з нього зараз же ви.’є.
— Давай! Замикай, позбавляй усього! — погодився Денис. — А я все одно одружуся з тією дівчиною.
Батько кілька разів пройшовся ременем по спині та всій задній частині сина. Батько, лаючись, всіляко обзиваючи його та проклинаючи, запитував:
— Пройшло?
— Ні-і.
Після п’ятого разу він плюнув, кинув ремінь у кут і заявив, що Денис весь у дідуся-пса, звісно, по лінії матері.
— Щоб вас усіх розірвало! Придумав нас усіх зганьбити! Як людям в очі дивитися? Я про її батьків. Ти подумав? А Вірці що сказати? Вона там уже сидить у сукні!
Денис мовчав. Батько вийшов на ґанок. Мати валялася на ліжку й ревіла.
Цього дня та наступного в домі панувала важка, гнітюча тиша, яку порушували лише ридання матері та глухий гуркіт батькового голосу. Дениса не випускали з дому, наче він був не дорослим чоловіком, а провинившимся хлопчиком.
— Схаменися! — хрипів Іван Сергійович, стискаючи кулаки. — Та як ти міг?! Віра — золото, а не дівчина!
— Я не можу, — повторював Денис, дивлячись у підлогу. — Не можу одружитися, якщо серце не лежить.
— Серце! — матір схлипнула. — Та ти просто з глузду з’їхав, Денисе!
Підготовка до весілля зупинилася, мати прикидалася перед свахою хворою, то тут у неї болить, то там відвалюється, але нічого, встигнемо… Сама ж проклинала себе за брехню, сором розливався по щоках.
До обіду другого дня батьки, зневірившись, покликали його друзів — Кольку та Сашка. Мовляв, може, однолітки приведуть його до тями.
Хлопці прийшли, вислухали, переглянулися.
— Ну, це серйозна справа, — сказав Колька, чухаючи потилицю. — Треба спершу на ту дівку подивитися.
— Може, у тебе просто дах знесло. Жінок давно не бачив.
І вони вирушили до того самого магазину.
Довго тупцювали біля входу, перешіптувалися. Нарешті Колька, набравшись сміливості, зайшов першим. Через хвилину вискочив, очі круглі, посміхається.
— Ну що? — запитав Сашко.
— Заходь сам, — тільки й сказав Колька.
Сашко зайшов. Повернувся ще швидше, з тим самим виразом обличчя.
— Ну?
— Та… — Сашка облизнувся.
Потім вони зайшли разом. Довго бродили вздовж прилавків, вдаючи, що вибирають товар, але їхні погляди так і прагнули сковзнути в бік каси. Дівчина-кульбабка збентежено опускала очі, червоніла і нервово перебирала дрібні гроші.
— Вам щось потрібно? — нарешті тихо запитала вона.
— Та ні, — Колька закашлявся. — Просто дивимося.
— Просто дивимося, — кивнув Сашко і подумки додав: «На тебе».
І вони вийшли.
Повернулися до Дениса, де батьки чекали з надією.
— Ну що, хлопці? — запитав Іван Сергійович. — На вас вся надія.
Колька і Сашко переглянулися. Потім Колька зітхнув, потер долонею підборіддя і сказав:
— Дядько Іване… а вона дійсно гарна.
— Що?! — вигукнула мати.
— Ну, тобто… — Сашко занервував. — Красива. Дуже навіть. І мила. Нуу… загалом, нічого собі.
— Та ви що, всі троє з глузду з’їхали?! — заревів Іван Сергійович.
Але друзі лише розвели руками.
— Ми ж не говоримо, що він правий, що треба скасовувати весілля, — пробурмотів Колька. — Але… розумієте… кохання…
— Ооооо! — заревів, підстрибуючи, батько, і хлопці з радістю вискочили за двері.
Денис сидів, опустивши голову, але в куточку рота тремтіла ледь помітна посмішка. Мати закрила обличчя руками:
— Господи, та що ж це таке…
Іван Сергійович довго стояв на ґанку, потім раптом різко повернувся в будинок, щоб рішуче надіти кепку.
— Іване, куди ти?! — схлипнула дружина.
— Подивитися на цю… диво-пташку, — кинув він через плече.
Денис сидів за столом, стиснувши кулаки. Він не намагався зупинити батька. Нехай дивиться. Нехай усі дивляться. Вони все одно не зрозуміють.
Магазин зустрів Івана Сергійовича тим самим сліпучим світлом. Він навіть на мить заплющив очі. А коли розплющив їх — побачив її. Дівчина за касою підняла на нього перелякані очі — великі, ясні, як лісові озера.
— Вітаю, — сказала вона.
Іван Сергійович мовчав. Стояв, дивився. Потім різко розвернувся і вийшов.
Додому повернувся блідий, сів за стіл, налив чарку. Випив. Потім ще одну.
— Ну що? — запитала дружина, заламуючи руки.
— Гаразд, — глухо сказав Іван Сергійович. — Одружуйся.
Денис підняв голову, не вірячи.
— Як її хоча б звати? — запитав батько.
— Ще не знаю… — зізнався Денис. — Вона, мабуть, якась приїжджа, не звідси.
— Як же?! — ахнула мати. — То ви навіть не знайомі?
— А якщо вона не вільна? — хрипло запитав батько.
Денис встав. Очі палали.
— Все одно. Буду би ися, викраду і відвезу. Я просто знаю, що тільки вона буде моєю дружиною!
Іван Сергійович знову налив собі. Випив.
— Дурень, — сказав він. Але в голосі вже не було злості.
Мати знову заплакала.
— А Віра? Бідна Вірочка…
Денис зціпив зуби.
— Я їй усе поясню.
— Поясниш, — усміхнувся батько. — Після двох років очікування.
Денис вийшов у двір, поглянув на небо — ніч обіцяла бути зоряною. Десь там, через вулицю, Віра, можливо, вдесяте приміряє весільну сукню. А він стояв і думав про дівчину, імені якої навіть не знав. Але знав одне — назад дороги немає.
Денис йшов до будинку Віри повільно, ніби ноги стали свинцевими. Кожен крок відбивався у скронях важким стуком. Він знав — це буде найважча розмова в його житті.
Віра відразу відчинила двері, ніби чекала. На ній було та сама блакитна сукня з фотографії — та, в якій вона фотографувалася для нього, коли він йшов до армії. Вона зустрічала його з радісним блиском в очах.
— Денисе! — вона посміхнулася, поправляючи неслухняне пасмо волосся. — Як вчасно, я якраз хотіла показати тобі…
Вона зробила крок назад, запрошуючи увійти. У передпокої висіло її весільна сукня — біла, повітряна, з мереживними рукавами.
— Ой, не дивися на сукню, це на нещастя! — затулила її собою Віра.
— Віро, мені треба з тобою поговорити, — голос Дениса звучав чужим.
Вона завмерла, вловивши щось у його тоні.
— Щось сталося?
Він провів долонею по обличчю, відчуваючи, як підступає нудота. Вона провела його до своєї кімнати.
— Я не можу одружитися з тобою.
Віра повільно опустилася на стілець, ніби ноги перестали її тримати.
— Я зустрів іншу, — уточнив Денис.
Очі Віри розширилися. Вона стиснула кулаки так, що кісточки пальців побіліли.
— Я ніколи не брехав тобі. І зараз не можу.
Кімната почала пливти перед очима. Віра підхопилася, схопила зі столу фотографію — вони з Денисом на випускному.
— Два роки! — її голос тремтів. — Дві зими, два літа я чекала! Щотижня листи, щоночі думки про тебе!
Денис опустив голову.
— Я думав, це кохання. А виявилося…
— Виявилося що? — вона кинула фотографію, скло розбилося.
— Що любов інша. Це коли без повітря. Коли бачиш людину і розумієш — все, кінець. Я пропав.
— І з цією… ти так себе почуваєш?
Він кивнув.
Тоді вона зробила несподіване — спокійно підійшла до шафи, дістала коробку з його листами.
— Візьми.
— Віра…
— Я сказала, бери! — раптом закричала вона, кинувши коробку йому в руки. Конверти розсипалися по підлозі. — І забирайся з цими листами. У них ти писав мені про якусь не ту любов!
Денис бачив, як сльози нарешті прорвалися — вони текли по її обличчю, але вона навіть не намагалася їх витерти.
— Іди. Будь щасливий. Я… я обіцяю, що ніколи не втручатимуся у твоє життя.
Коли двері за ним зачинилися, Денис почув глухий стогін, а потім гуркіт — це Віра впала на підлогу. Він завмер, рука сама потягнулася до ручки, але…
Він розвернувся й пішов геть.
Наступного дня все село гуділо. Батьки Віри увірвалися із криком:
— Як ви могли?! Ваш син — негідник!
Батько мовчав, опустивши голову. Мати металася між усіма, слабо виправдовуючись, відчуваючи себе безмежно винною.
— Ми стільки років дружили сім’ями! — кричав батько Віри. — А ваш Денис нашу дочку в багнюку втоптав!
— Ми самі не раді, — пробурмотів Іван Сергійович.
— Не раді?! — мати Віри схопила зі столу тарілку й кинула її на підлогу. — Та щоб ви всі провалилися!
Коли вони пішли, в будинку запанувала тиша. Дениса ж у той час не було вдома — він уже стояв біля магазину, дивлячись на ту, через яку все зруйнувалося. Він увійшов усередину. Дівчина підняла очі й посміхнулася, і трохи злякалася — вона добряче втомилася за ці дні від чоловіків і хлопців, які приходили до магазину просто так і мовчки витріщалися на неї.
Але цього разу Денис заговорив з нею.
***
Її звали Оленою, і вона переїхала сюди з батьками — її тато, ветеринар, отримав посаду, а мама поки що влаштувалася працювати в магазин, але захворіла, і Олена її підміняла.
Вона виявилася дуже легкою та простою у спілкуванні, їхні розмови лилися самі собою, і Денис без зусиль запросив її на прогулянку.
Він божеволів… Залишав у її хвіртці квіти, складав прості пісні, дарував подарунки без приводу.
Через тиждень Денис зробив їй пропозицію. Вона погодилася. Денис розповів їй про Віру, про те, як побачив її, Олену, і відразу ж втратив голову. Олена дуже засмутилася, їй стало шкода Віру, прикро за хорошу дівчину… Але вона теж зізналася, що під час першої зустрічі з Денисом її ніби пронизав електричний імпульс.
Вони одружилися. Через рік після їхнього весілля вийшла заміж і Віра.
Вона жила щасливо, а Дениса і Олену перестало мучити почуття провини. Їхнім шлюбам уже понад двадцять років. Денис ні на один день не пошкодував про свій вибір, він обожнює дружину й дочку.
Вони не стали ні друзями, ні ворогами з родиною Віри. Просто «привіт». Просто «нормально» на запитання «як справи». Напевно, Денис занадто глибоко поранив Віру — розрізав навпіл її довіру та відданість. А це нічим не склеїти.
