Я не вірю, що Матвій пішов назавжди. Цього не може бути. Просто він на взводі через погром у квартирі, який я влаштувала. Я, безумовно, не маю рації, що порвала і порізала його речі. Матвій охолоне і повернеться додому, адже ми сім’я. А тепер у нас буде дитина. Про яке розлучення може йтися? Дурниці це.
Щоб не потонути в самокопанні та депресії, я прибираю квартиру. Забороняю собі думати про скандал із чоловіком та його заяву на розлучення. Ми обов’язково помиримось, а пусті хвилювання тільки нашкодять дитині. Мені вдається абстрагуватися від поганого.
Я з головою йду в домашні справи. Збираю зіпсовані речі Матвія, підмітаю уламки. Виходить кілька великих пакетів сміття. Після цього я заходжу на сайт магазину, в якому Матвій зазвичай купує речі, і замовляю йому новий одяг: костюми, краватки, джинси, футболки. Кур’єр привезе їх за кілька днів.
Вже пізно, перевалило за північ, але я все одно йду готувати вечерю. Запікаю м’ясо в духовці, як любить Матвій і роблю його улюблені овочі на грилі. О пів на другу ночі. Матвія немає. Добре. Не дзвонитиму, нехай переночує в готелі. Завтра прийде додому.
Наступного дня Матвій не приходить. Я відганяю паніку подалі, чекаю на чоловіка. Щоб якось зайняти себе, дістаю фотоальбоми, переглядаю наші весільні фото. Ми тут такі щасливі та закохані. У нас було дуже гарне весілля. Саме таке, про яке я мріяла.
Потім ми поїхали у весільну подорож на спекотні острови. Два тижні ні на хвилину не відривалися один від одного. Я думала, наше щастя нескінченне. Коли пізно ввечері Матвія все ще немає, відганяти паніку стає важче. При кожній думці, що розлучення реальне, волосся на потилиці стає дибки.
Це не вкладається у голові, у це неможливо повірити. Мій мозок просто відмовляється приймати думку про розлучення. Ні, цього не може бути. У понеділок я розумію, що мені потрібно максимально відволікти себе, інакше збожеволію від тяжкого очікування. Готую Матвію свіжу їжу.
Він сьогодні працює, повернеться, мабуть, близько дев’ятої. Варю борщ та роблю кілька улюблених салатів чоловіка. Постійно кидаю погляд на екран телефону, чи немає від Матвія повідомлень. Зазвичай чоловік пише мені протягом дня, але вже другий день тиша.
Вимкнувши плиту, щоб не піддатися паніці, йду до салону краси на всякі процедури. Після салону влаштовую собі похід магазинами. Що завгодно – аби не думати про довгу відсутність Матвія та його заяву на розлучення. Екран мобільного, як і раніше, порожній.
Від Матвія немає ні повідомлень, ні пропущених викликів. Серце стискається від страху. Я не вигадую нічого кращого, ніж подзвонити подругам та запропонувати їм зустрітися. Вони у мене всі незаміжні, тож після роботи у них багато вільного часу.
З нашої університетської компанії лише я вийшла заміж у двадцять років. Інші дівчатка, з якими я дружила, зосередилися на кар’єрі. Декілька подруг відгукуються на пропозицію випити кави. Вони вільні, і вони не мають планів на вечір після роботи.
Поліна, Рита та Марія приїжджають майже одночасно. Усі трохи втомлені після робочого дня, але все одно сповнені енергії та ентузіазму. Захлинаючись розповідають останні новини. Поліна отримала підвищення, Рита з’їздила у відпустку до Аргентини, а Марія купила квартиру.
– А в тебе що нового, Юлю? – Запитує Рита. – Тільки не кажи, що ти так само квочка.
— Я квочка.
Подруги іноді глузують з мене за те, що я стала домогосподаркою і присвятила себе чоловікові. Мовляв, ти для чого у виші навчалася? Щоб чоловіка обслуговувати? Просто у них ні в кого немає серйозного чоловіка, і вони не розуміють, як це по-справжньому кохати і бути коханою.
Марія жила з якимсь хлопцем півроку, але вони розбіглися. Рита мала багато романів під час студентства, але вони нічим не закінчилося, а зараз подруга з головою пішла у роботу, і їй не до побачень. Ну, а у Поліни величезні запити. Там аж цілий список критеріїв, яким має бути чоловік, аби їй сподобатися.
Не впевнена, що такий чоловік взагалі існує. Про свою вагітність та перспективу розлучення з Матвієм я подругам не говорю. Не хочу зайвих питань, жалості та співчуття. До того ж, може, ми й не розлучимося. Не всерйоз же Матвій зібрався кидати мене, коли я чекаю на дитину.
— Гаразд, дівчатка, мені час додому. Пізно вже.
— Тільки одинадцята година! – обурюється Поліна.
— Це пізно для заміжньої дівчини.
— Ой, що твій Матвій без тебе не засне? – питає Рита.
– Сподіваюся, що не засне.
Дівчатка одночасно закочують очі.
— Ти сама нас витягла у кафе і першою тікаєш, – каже Марія.
— Бо мені треба до чоловіка.
– А нам завтра рано на роботу, але нічого, ще сидимо.
— Ні, дівчатка, мені час додому, – швидко дістаю з гаманця гроші і залишаю на столі за своє замовлення. – Дякую, що погодились зустрітись.
— Ну, добре, – сумно тягне Рита. – А ми ще посидимо.
— Так, ви ще посидьте.
Щоб уникнути нових спроб утримати мене, поспішаю на вихід з кафе. На вулиці викликаю таксі і довго чекаю на машину . Мені страшно їхати додому. Мені страшно зайти до квартири і не побачити там Матвія. Він повернувся? Ну не буде ж він так довго жити в готелі!
«А що коли він не в готелі, а в якоїсь дівчини?», – закрадається в голову отруйна думка. Швидко проганяю її. Ні, це виключено. Матвій не зраджує мені. Він сам сказав, і я вірю. Коли я переступаю поріг квартири, а мене зустрічає тиша, пальці рук починають тремтіти та підкочують сльози.
Я повільно починаю розуміти, що розлучення це не щось ефемерне. Розлучення – ось воно, майже перед очима. Сльози струменять по обличчю, я не можу їх зупинити. Привалююся чолом до стіни в спальні і тихо схлипую. Я відмовляюся приймати цю реальність, це все не правда.
Однак чим довше я плачу, тим сильніше відчуваю свою самотність. Я наповнююся нею, просочуюсь наскрізь. Матвій пішов. Матвій залишив мене одну. Кілька разів б’юся головою об стіну. Потім сповзаю на підлогу та підтискаю під себе ноги. Завиваю в сльозах, розгойдуючись з боку на бік.
Мрію, щоб двері квартири грюкнули, і зайшов Матвій, але чую лише тишу. Вона ніби глузує з мене, знущається. Якось знаходжу в собі сили доповзти до комп’ютера. Заходжу до своєї електронної поштової скриньки і бачу повідомлення від адвоката про те, що Матвій подав на розлучення.
Я тремчу як осиновий лист. Мене охопили біль, паніка, страх. По хребті сповзає гаряча крапелька поту. У скронях пульсує: «Матвій пішов назавжди». Затискаю долонею рот, щоб придушити несамовитий крик, що рветься назовні. Це кінець. Це справжній кінець….
