Я – мама в декреті. Моєму синочку два з половиною роки.
Кожен день ми гуляємо з ним на вулиці і відвідуємо дитячий майданчик. Весь шлях до острівця дитячого блаженства проходить через центральну вулицю нашого маленького містечка. Праворуч по курсу нашого слідування знаходяться кілька продуктових і продовольчих магазинів.
За вже давно встановленим порядком я завжди купую малюкові бублик з маком. Ми сідаємо з ним на лавочку і Артемка з апетитом і невимовним задоволенням, властивим тільки маленьким дітям, з’їдає бублик, а у мене з’являється кілька хвилин для перепочинку.
Люблю розглядати перехожих, що проходять по бульвару – це для мене є дуже захоплюючим проведенням часу. Я намагаюся по ході, стилю одягу, визначити професію людей, що проходять повз мене.
Про що вони думають? Чим живуть? Про що мріють? Куди поспішають? Я намагаюся вгадати.
Он там, далеко, з’явилася знайома пара – імпозантний сивочолий чоловік, на вигляд, років сімдесяти п’яти, зі своєю супутницею, вік якої мені складно визначити.
Можливо, їй від шістдесяти до сімдесяти років. Я зараз розповім, чому мені важко визначити її вік.
Оскільки ми щодня і за будь-якої погоди з синочком виходимо на свіже повітря, ми часто бачимо цю пару. Ще жодного разу я не бачила цю даму без свіжого макіяжу – ось бабусею її назвати у мене ніяк язик не повертається.
В арсеналі її косметички, безумовно, є і консилер, і рум’яна, і туш для вій, і підводка для очей, і нейтральні тіні для повік.
Волосся дама підфарбовує в світло-русявий колір і укладає на голові в зачіску «черепашка», яка не виходить з моди.
Як я зрозуміла, модниця вона ще та, так що я вже познайомилася з безліччю її нарядів. Ось на що я завжди звертаю увагу, так це на руки. Я помітила, що ця дама регулярно відвідує майстра нігтьового сервісу.
На нігтях у жінки красується щоразу новий манікюр – від френча до яскраво-червоного – кольору «вогні пристрасті». Про себе я називаю цю жінку «бабкою».
Ця сімейна пара часто відпочиває на лавочці біля магазинів, де регулярно буваємо і ми з сином.
Жінку звати Світлана, а її чоловіка – Ігор.
– Ну скільки ще разів повторювати тобі, Світланко! Не можна каштанами кидати в перехожих. Ти можеш випадково, не цілячись, влучити в людей і травмувати їх. Цікаво, що б ти сказала, якби сама отримала каштаном по нозі? – вичитував її якось чоловік.
– Зайчику! Ну як ти можеш так говорити? Я тільки восени можу так від душі повеселитися! Каштани! Ну не злись, котику! – сміючись відповідала вона йому.
– Добре, я куплю тобі, Світлано, гумовий м’ячик. Ні, кілька м’ячиків, і ти будеш бавитися з ними вдома – там ти нікому заважати не будеш, а я буду ховатися від тебе у ванній – парирував чоловік.
– Та що ти, Ігорю! Вдома грати в м’яч зовсім не цікаво! Не той кайф, розумієш? Ну не сердься, будь ласка. Я буду йти по іншому боці вулиці, раз тобі не подобається те, що я роблю. Можеш навіть зробити вигляд, що ми з тобою не знайомі, – Світлана з образою стискає губи і відвертається.
– Ні вже, за тобою потрібно завжди наглядати. В поліцію ще загремиш на старості років або ногу підвернеш, а мені потім передачі тобі приносити доведеться.
Ти ж знаєш, я варю дуже густий суп, а ти таке варево їсти не станеш і залишишся голодною. Я дітям забороню тебе відвідувати, щоб ти знала, що мене потрібно слухатися завжди, непосида ти моя!
Ні, ще раз ні! І не смій схлипувати. Іди сюди, горе ти моє, я буду тримати тебе під руку і уявляти, що веду тебе в психіатричну лікарню. Хуліганка ти така!
Такі кумедні діалоги я із задоволенням слухала і завжди дивувалася – ну як можна зберегти такі зворушливі стосунки до сивого волосся? Жартують так пікантно і колоритно один над одним.
Завжди було цікаво спостерігати за цією парою – ось Світлана розповідає чоловікові якусь історію, емоційно, темпераментно, частіше щебече, але може і ніжкою тупнути, а Ігор тільки підтакує їй і киває головою, підтримуючи благовірну за лікоть.
І знаєте, що мене завжди дивує в їхніх стосунках? Це така щемлива душу зворушлива ніжність. Ця ніжність була в усьому. Вона просочила собою всі їхні погляди, подих, дотики, посмішки, рухи і думки.
У тому, як Світланка тримає чоловіка за руку, як заглядає йому в очі, як вередує і сердито надуває губи, у всьому читається безмежна любов і довіра. Таке ж обожнювання і трепетна турбота помітні і в тому, як Ігор навмисно сердито каже своїй дружині:
– Дивись під ноги, Світлано, ти вже не маленька! Впадеш і руку або ногу собі зламаєш. Що я буду тоді робити?
І, ви мені не повірите – вони цілуються, сидячи на лавочці і навіть прогулюючись по бульвару! Вони як молоді закохані, нічого не бачать і не чують навколо, крім сяючих від щастя облич і звуку сердець, що, здавалося, і стукають в цей момент в унісон!
І це у них виходить робити так органічно і природно, що розсіюються всі сумніви – тут панували і досі панують неабиякі пристрасті!
Сьогодні знову ця дивовижна пара присіла на лавку.
Ось який діалог я почула:
– Я зайду в магазин за рідкою губною помадою пастельного кольору, раптом буде на неї знижка? Ти зі мною? – запитала Світлана у чоловіка.
– Світлано, йди сама, я тебе тут на лавці почекаю. Тільки не купуй всі помади, іншим дівчаткам залиш хоч трохи ,– посміхаючись відповів Ігор.
Артемко вже з’їв бублик і підійшов до лавочки, де сидів чоловік. Ігор дістав із сумки невелику шоколадку і, простягнувши йому, сказав:
– Тримай, малюк, шоколадку. Їж на здоров’я. А як тебе звати?
– Дуже дякую, – подякувала я чоловікові за сина, – його Артем звати, він ще погано розмовляє.
Артемка радісно почав шелестіти обгорткою.
– Вибачте за цікавість, я давно за вами спостерігаю. Ви з дружиною така дивовижна пара. Як вам вдається зберігати такі теплі стосунки, поділіться секретом, будь ласка, – згораючи від нетерпіння отримати відповідь на своє запитання, запитала я.
Чоловік мовчав і дивився собі під ноги. Під його ногами шелестіло листя.
– Ми познайомилися зі Свєтою восени, років п’ятдесят п’ять тому, – почав розповідати Ігор. – Ось так само, як зараз, була осінь. Свєта гуляла по парку і збирала різнокольорове листя. За кожним листком окремо вона нахилялася і посміхалася йому.
У старому з латками пальто, в білому береті і пошарпаних туфлях вона була така щаслива! В руках вона тримала оберемок жовтого, помаранчевого і червоного листя, в кишені за підкладкою сховалися п’ять копійок, вдома з їжі є тільки хліб з гірчицею, а ця німфа посміхається!
Моя Світлана розмовляє з квітами і торкається яскравих голівок чорнобривців і хризантем. Незвичайна, повітряна, неземна, вона назавжди викрала моє серце.
Ця дівчина навчила мене радіти життю, розумієте, радіти! Завжди! Кожному дню, кожній миті, будь-якій погоді, снігу, дощу і сонцю.
Світланка, незважаючи на лише уявну крихкість, виявилася палкою, яскравою і різнобарвною, як ця осінь. Пекучою. Сильною. Рішучою. Яка знає собі ціну. Її любили, до неї залицялися, але вона благоволила тільки до мене. І своє справжнє обличчя, без маски і гриму вона показує далеко не всім.
Вона дозволила мені доторкнутися до своїх думок! Ось так!
– А ви що, ніколи з нею не сваритеся?- здивовано запитала я.
– Чому? Буває, сваримося. Непорозуміння трапляються у всіх, потрібно тільки правильно до них ставитися і вчасно вирішувати їх, і не затягувати з примиренням, інакше може виявитися запізно.
Може виявитися, що це вже нікому не потрібно. Згасли свічки. Всі образи не варті того, щоб довго сердитися. Життя таке коротке і буде верхом нераціональності витрачати його на порожні справи! У молодості, щоб провчити Свєту, я часто її карав – міг довго, тижнями мовчати і з нею не розмовляти.
Від моєї неуваги вона дуже страждала. Я якось подумав – ці дні в сварці з коханою жінкою, як вирвані з життя аркуші календаря, які забирає вітер. Вони не повернуться до мене більше ніколи. Так навіщо я буду скорочувати свої щасливі дні абсолютно марними дурницями!
Краще пробачити і постаратися забути все погане. Перегорнути календар і жити далі.
– І ви, що, ніколи на дружину не злитеся? – дивувалася я.
Артемка з’їв шоколадку і почав прислухатися до нашої розмови.
– Ось яка штука, – трохи подумавши, продовжив Ігор, – розумію ж, що вона зараза, але жити без неї не можу! І все тут. А як вона без мене? Зникне ж.
Так, вона збирається нестерпно довго. Я вже одягнувся, стою біля дверей, а вона втретє змінює сукню, светр і туфлі. Але я мовчу. Хто буде допомагати їй одягатися? Хто принесе їй чай, щоб вона запила таблетки? До кого вона звернеться за допомогою?
Ми вросли один в одного корінням. Найстрашніше для мене – це залишитися без неї одному доживати останні свої години. І ще, більш жахлива моя фобія – залишити її провести ті дні, що їй залишилися, на самоті.
Адже Світлана для мене – це весь світ, як і я для неї. Одного разу я захворів на запалення легенів – літнім людям дуже важко боротися з такою недугою. Тож вона в заметіль, пізно ввечері, коли земля була слизькою, а під снігом не було видно льоду, пішла за антибіотиками і обійшла в пошуках потрібних ліків кілька аптек.
І жар мені знімала мокрим рушником і уколи робила, і годувала з ложечки, і шкарпетки теплі на ноги натягувала. Ой, тільки тихо, нічого не кажіть, Світланка з магазину виходить. Щось розговорився я з вами. У вас чудова дитина.
До нас підійшла розчервоніла Світлана.
– Уявляєш, Ігорю, ну немає у них там того відтінку помади, що мені потрібен. То рожева, то червона, то лілова – такі кольори мені не підходять ,- швидко сказала дама без віку.
– Ой, чого ж ти мовчиш, Світлано? Що в руках тримаєш? Пральний порошок купила? Сумку віддай мені, чого вчепилася в неї? І рукавички на руки натягни, а то пальці у тебе зовсім крижані стали. Давай я зігрію твої пальчики, а то знову суглоби болітимуть,– занепокоївся Ігор.
– Ходімо вже додому, моє нещастя. Вже час обідати. До зустрічі, Артемко! Слухай маму.
Ми попрощалися. Синочок ще довго махав рукою вслід віддаленій парі.
Бульваром йшли двоє. І це були не дві окремі людини, а єдине ціле – цілий світ, витканий з ніжності, терпіння, співчуття і любові.
Так трепетно вміти кохати – це справжнє мистецтво, і дуже хочеться доторкнутися до нього!
Погоджуєтеся?
Спеціально для сайту Stories
