Марія Петрівна сиділа біля вікна.
Відмити б його, але ні сил, ні бажання не було. Город заростав кропивою і лопухом. Але й це Марію Петрівну не турбувало. Та й минула зима забрала останнє здоров’я.
Навіть за бажання боротьбу з бур’янами Марія Петрівна вести б не змогла. Зараз і по дому вона пересувалася насилу. Який вже там город.
Зима була сувора, морозна. Стара піч чадила. Мабуть забилася труба. Та й дрова потрібно було економити. Тому Марія Петрівна намагалася топити піч не щодня. Тоді ходила по хаті у валянках і потертому пальто.
У магазин виходила ще рідше. Чи багато їй треба. У лютому вона злягла із сильною застудою. Думала все, не вибереться. Добре сусідка Галина забігла провідати. Вона то й викликала лікаря. Лікар оглядав Марію Петрівну не довго. Потім похитав головою, подивився задумливо.
– Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити і боротися з хворобою.
– Пожила я своє. – Відповіла Марія Петрівна і відвернулася.
Це саме бажання жити тануло з кожним днем. Та й навіщо? Для чого? Для кого?
Але хвороба все ж відступила. Галина забігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.
– Не метушилася б ти, Галочко. – Вмовляла Марія Петрівна. – У самої вдома справ повно ж.
– Нічого, нічого, встигне. – Відповідала Галина, моторно розтоплюючи піч. – Я Василю своєму наказала, він прийде в суботу, дров наколе. Вам тепло потрібно, а ви…
Галині було трохи за сорок.
Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Марії Петрівни, вчилися в одному класі. Микола поїхав потім вступати до міста. Там і залишився. Одружився. Олена, дружина Миколи, була красуня. Ніжна правда, міська.
Бувало приїдуть у гості, так ні води набрати в колодязі, ні з прополкою допомогти. Але Марія Петрівна за це на невістку не сердилася. Лише б Микола щасливий був.
Потім і онук з’явився – Славік. Смішний такий, малюк був. Як підріс трохи, стали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те – і повітря свіже, і роздолля. З Галкіними синами і ріс.
Потім став приїжджати рідше. Як і все сімейство. Кілька разів за літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, вимовляла:
– Маріє Петрівно, ну куди ви такий город засаджуєте? У вашому-то віці.
– А ось ви в серпні приїжджайте, зберемо врожай. На всю зиму вам овочів вистачить. – Виправдовувалася Марія Петрівна.
– Мамо, правильно Олена каже. – Вторив дружині Микола. – Ну, що ми не купимо, чи що?
– Та то в магазині, хімія одна! – Відмахувалася Марія Петрівна. – А тут усе своє, натуральне.
До кінця серпня Марія Петрівна крутила банки з хрусткими огірочками, та сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають стару добрим словом.
А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки, та рукавиці. Для Олени поменше, рожеві або жовті з візерунком зі сніжинок. Для Миколи зі Славіком сірі, та сині. А вже в зимові канікули дарувала.
– Ну куди ви стільки нав’язали? – Хмурилася Олена. – Удома цілий склад.
– Зате в теплі. – Посміхалася зніяковіло Марія Петрівна. Вона й сама розуміла, що не носять її подарунки особливо. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але все ж вив’язувала дбайливо петлю за петлею.
Кілька разів кликав Микола матір переїхати в місто.
– Квартиру купимо тобі. І опалення, і вода.
– Ні, синку, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про батька твого. Тут моє життя. Ви краще в гості частіше приїжджайте.
– Частіше… А робота?
– А ви у відпустку. – З надією говорила Марія Петрівна.
– Відпустка в селі? – Дивувалася Олена. – Рік працювати заради відпустки в селі. Ну вже ні!
Марія Петрівна тільки кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважувалася. Усе її життя пройшло тут.
Раз тільки й їздили з батьком Миколи в обласне місто. Молоді ще були. Хотілося подивитися, як у великому місті живуть. А потім не до цього було. Та й що там у місті – метушня, штовханина, пилюка. Інша справа тут у селі. Добре їм тут було, щасливо.
Чоловік Марії Петрівни пішов з життя двадцять років тому. Микола в інституті вчився ще.
Незвично, самотньо Марії Петрівні було, але не кликала сина назад. Розуміла, які вже в селі перспективи. Ось так і жила в очікуванні, коли син із сім’єю вкотре приїдуть.
А тепер чекати нікого. Розбилися вони минулого літа, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Лоб у лоб із фурою навантаженою. Усі троє і пішли засвіти.
Відтоді й пропав інтерес до життя в Марії Петрівни.
Зараз, сидячи біля запорошеного прочиненого вікна, вона згадувала маленького Миколку, Славіка, обличчям схожого на матір, але звичками на батька. Згадувала і сльози повільно повзли по зморшкуватому обличчю.
– Тітонько Маріє, як здоров’я?! – Дзвінкий голос Галини повернув Марію Петрівну до дійсності. Сусідка стояла біля низенького паркану навпроти вікна.
– Нічого, нічого, Галочко. У самої як?
– От і добре! Пиріжків напечу зараз, із картоплею і цибулькою, забіжу на чай увечері. – Відгукнулася Галина і поспішила до будинку.
Через кілька годин Марія Петрівна так само сиділа біля вікна. Тільки прикрила його. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі.
Сусідські ворота відчинилися, з них вискочив Сашко, дванадцятирічний син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи закутану рушником тарілку. За нею поспішала Ганнуся, ведучи за руку маленьку Зою.
Сестричкам було вісім і три. Сім’я у Галини була велика. Чотири старші сини, дві молодші доньки. Та й зараз Галина була при надії.
Василь, чоловік Галини, чоловік міцний, непитущий, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тож із дитинства мріяв про велику дружню родину. Галина була цьому тільки рада.
– Сашко, води натаскай! – Командувала Галина синові, заходячи в будинок Марії Петрівни. – Зараз, тітонько Маріє, жваво впорається. Не встигнуть пироги охолонути.
– Галочко, возишся ти зі мною, старою.
– Ну не чужі мабуть, стільки років пліч-о-пліч живемо. Таблетки то пили сьогодні? – Тараторила Галина, дістаючи з шафи кухлі.
– Пила. – Зітхнула Марія Петрівна. – Та на кой вони мені. Скоріше б прибрав мене Всевишній.
– Це ви даремно! А раз вірите у Всевишнього, то знати повинні, гріх таке говорити. Не всі, мабуть, земні справи ще переробили. От і не забирає.
– Та які вже в мене справи.
– Бабусю Маріє, а це що? – Запитала Ганнуся, вказуючи на недов’язану рукавицю, з якої їжаком стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежували кімнату в пошуках чогось цікавого.
– Це рукавичку я в’язала, та не закінчила. – Відгукнулася Марія Петрівна.
– Красива. Рожева. М’яка яка . – Ганнуся ніжно погладила рукавицю. – Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите. – Усміхаючись попросила дівчинка.
– Чому ж не подарувати. – Розгубилася Марія Петрівна. – Подарую.
– А для Зої зв’яжете, поменше? Червоненькі.
– Вгамуйся! – Жартівливо прикрикнула на доньку Галина.
– А я може й сама в’язати навчуся. – Мрійливо промовила Ганнуся. – І собі, і Зої зв’яжу. І Сашку. І… всім зв’яжу! Бабуся Марія, навчіть мене в’язати.
– А ти приходь, приходь, Ганнусю. Та ось хоч завтра приходь, почнемо вчитися.
– Прийду! – Пообіцяла Ганнуся.
Сашко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, послужливо закип’ятив воду. Сіли чаювати.
– Знову хлопчиська обіцяють. – Сказала Галина, киваючи на круглий живіт. Розсміявшись, додала.
– Якось невчасно цього разу зібралися. До кінця літа за терміном. А там якраз урожай. Як усе встигати буду, не розумію. Ну та якось впораємося.
Галина розповідала й розповідала.
Що старший на літню практику цього року в місті залишиться. Що в середнього ледь дві двійки річні не вийшли. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І щось іще.
Марія Петрівна слухала в піввуха. Дивилася на Галину. На дітлахів, які наминали пиріжки. І на душі в неї ставало світліше, тепліше.
Захотілося до ранку бути здоровою, щоб учити в’язати Ганнусю. Та й узагалі, пряжі он як багато в шафі. І малюкові, який скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавиць різнокольорових на всіх. А якщо не вистачить, то й докупити можна.
А до кінця літа потрібно зовсім одужати, а то, і справді, хто із закрутками та з маленьким Галині допоможе?
Їхніх то з Василем батьків давно в живих немає. А малюкам без бабусь погано. Бабусі обов’язково мають бути.Спеціально для сайту Stories
Сухі губи Марії Петрівни розтягнулися в легкій усмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі й позіхнула.
– І казки, казки всі згадати треба. – Схаменулася вголос Марія Петрівна.
– Які казки? – Здивувалася Галина.
– Зі щасливим кінцем. Обов’язково зі щасливим кінцем. – Марія Петрівна погладила сонну Зою по голівці.
Тепер вона знову відчувала, що потрібна…Спеціально для сайту Stories
