Мене звати Віка, мені 25 років, У мене є улюблена подруга Катя, ми з нею знайомі з самого дитинства – коли були маленькими, завжди ділилися іграшками.
Доходило навіть до абсурду. Наприклад, батьки подарували мені на п’ять років дорогий будиночок для Барбі. Я була просто щаслива! Він був великий, з багатьма кімнатами, красивими меблями – просто приголомшлива іграшка.
А тепер уявіть здивування моїх мами і тата, коли вони повернулися додому і не виявили свого подарунка в моїй кімнаті.
Я це погано пам’ятаю – у пам’яті залишилося тільки, що батьки міцно посперечалися. А мама розповідала зовсім іншу історію – каже, що і насварити мене треба було, і похвалити за щедрість і доброту. Тому що цей будиночок я подарувала Каті.
Річ у тім, що в неї була зовсім небагата сім’я, а тому іграшки їй купували нечасто. А вже таку розкіш і зовсім не могли собі дозволити. І ось я візьми та віддай улюбленій подружці свій скарб! І незрозуміло, як ми примудрилися цей будинок перетягнути, адже Катя жила на цілих три поверхи вище!
Батьки тоді залишили пластмасовий палац у Каті у виховних цілях, тож пустували з ляльками ми вже у неї. Потім була школа. Оскільки ми вони з Катрусею були не розлий вода, батьки не метушилися і відправили нас в один клас. Рішення було мудрим, бо вдвох нам було дуже цікаво і весело вчитися, а тому і з успішністю було все гаразд.
Але були й проблеми – я навідріз відмовлялася робити щось без Каті. А як я вже писала, у неї в родині економили кожну копійку. Наприклад, для того, щоб навчити мене кататися на роликах, батькам довелося купити дві пари – для мене і для подруги.
І ось у лютому ми всією інститутською компанією поїхали до мене на дачу. Справжнім кошмаром для мене були поїздки на море: якщо на дачу можна було просто взяти Катю з собою, то за кордон її просто не відпускали, і мене вивозили з дому зі сльозами. На відпочинку мене не радувало нічого – ні аквапарки, ні морозиво, ні звірятка.
Потім ми виросли, вступили, звичайно ж, в один інститут і благополучно його закінчили. Щоправда, до цього моменту вже навчилися жити самостійним, окремим одне від одного, життям. Але, як і раніше, багато і з задоволенням спілкувалися.
Звичайно, у студентські роки у нас із нею були перші закоханості. Щоправда, нічого особливо серйозного, адже потрібно було багато часу приділяти навчанню.
Але ось пів року тому Катя зустріла Стаса. Спочатку все було просто чудово – коли подруга повідомила мені, що познайомилася з молодим чоловіком, який їй дуже подобається. Я дуже раділа за неї.
І що далі, то більше: було очевидно, що нарешті то в Каті просто ось справжнє кохання. До того ж Стас виявився справді класним! Він старший за нас на п’ять років, працює програмістом у великій компанії, добре заробляє. У нього своя квартира, до того ж не якась там іпотечна студія, а чудова двушка недалеко від центру.
Він розумний, чарівний, вихований, а головне, що абсолютно очевидно, дуже кохає Катю і серйозно щодо неї налаштований. До того ж він уважний – завжди дарує їй квіти, робить подарунки.
Ми з Катею, звичайно, стали спілкуватися набагато менше. І я не особливо переживала – звісно, у неї такий бурхливий роман! Хочеться ж кожну вільну хвилину проводити з коханим! Навіть коли вона відмовилася разом зустрічати Новий рік, я, зрозуміло, трохи засмутилася, але зрозуміла її – вони зі Стасом вирішили відзначити свято тільки вдвох.
Якось тієї ж зими ми великою компанією поїхали на дачу. Хоча погода стояла холодна, нам було дуже весело – ми розтопили піч, насмажили шашликів, танцювали, грали в «Мафію». Саме ця розвага і стала каменем спотикання.
Так виходило, що ми зі Стасом завжди були в одній команді, а Катя – в тій, що змагалася. На десятій десь партії хтось почав жартувати з цього приводу: мовляв, досить викрити одного і можна відразу дізнатися, хто другий.
Сміялися всі – крім Каті. Я помітила, що вона сидить похмуріша за хмару. Відвела її вбік і тихенько запитала, що трапилося – я ж хвилююся за подругу. Те, що я почула у відповідь, не лізло ні в які ворота!
«Ти спеціально це робиш?» – запитала вона мене роздратовано. «Що?» – здивувалася я. «Сама знаєш! Ти весь час граєш із моїм Стасом в одній команді!» – уже зі сльозами на очах крикнула Катя.
Але як це можна робити спеціально? Однак, щойно я спробувала про це заїкнутися, Катю наче підмінили.
Вона почала кричати, що, мовляв, давно помічає – я хочу в неї Стаса відбити. Наступного дня, коли я набрала номер подруги, вона кричала в трубку – що, мовляв, була права, а я з її Стасом провела разом ніч. Я намагалася її напоумити, говорила, що він поїхав сам – це могли підтвердити всі, але вона і чути нічого не хотіла – кричала щось про мою зраду і про те, що більше вона мене не хоче навіть знати.
Уже три тижні ми не спілкуємося – на всі мої спроби поговорити Катя відповідає повним ігнором. А я не знаю, що мені робити. Звичайно, мені зовсім не потрібен її Стас. Але що відбувається з моєю подругою? Але що відбувається з моєю подругою? Вона збожеволіла? Як нам замиритися? Я дуже хочу з нею знову спілкуватися, хоча, звісно, шалено ображена через її підозри…
